Постать Симона Петлюри в історії України, Детальна інформація

На підставі відозви-заклику (її підписав голова мирної делегації в Бресті М.Любинський) до німецького народу з проханням допомоги в справі боротьби проти більшовиків, які зайняли вже більшу територію України. З березня 1918 р. кайзерівські війська увійшли в Київ, окупувавши згодом всю територію республіки. Пізніше, характеризуючи цю ситуацію, С. Петлюра писав: «...Коли б Центральна Рада і не покликала німців, то вони і самі б прийшли до нас... А як вони добре знали, що фронту вже немає, а на Україні теж немає ні великого дисциплінованого війська, ні твердої влади, то їм дорога буде вільною до нас» .

Після гетьманського перевороту С. Петлюра спочатку очолює київське губернське земство, а потім — Всеукраїнський Союз Земств. У липні 1918 р. Петлюра заарештований гетьманським урядом і після чотирьох місяців ув'язнення з'являється у Білій Церкві, де бере участь у протигетьманському повстанні.

Широке народне невдоволення гетьманським урядом прискорило його падіння. У ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві на таємній нараді представників УСДРП, УПСР, УПСС (самостійників) було створено Тимчасовий повстанський уряд —: Директорію, до складу якої увійшли: В. Винниченко (УСДРП) —голова, С.Петлюра (УСДРП), Ф. Швець (селянська спілка), П. Андрієвський (УПСС), А. Макаренко. Наступного дня, виїхавши до Білої Церкви в розташування гетьманського полку галицьких «січових стрільців», який перейшов на її бік, Директорія звернулася до населення України з відозвою-закликом до збройної боротьби проти гетьмана.

Із Білої Церкви війська Директорії почали наступ на Київ. У зіткненні 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва), гетьманські частини були розсіяні. 20 листопада війська Директорії оточили Київ. Після осадних боїв, 14 грудня 1918 р. частини на чолі з командиром «осадного корпусу» Є. Коновальцем увійшли до Києва. Гетьман П. Скоропадський покинув місто, а його рада міністрів склала свої повноваження і передала владу Директорії, яка прибула у місто 19 грудня 1918 р.

У спадщину від гетьманського уряду Директорії перейшла надзвичайно складна внутрішня і зовнішня ситуація на Україні, яка опинилась практично в повному оточенні. На півночі Радянська Росія розпочала наступ на Україну. На заході, з відновленням Польської держави, був створений польський фронт. На південному заході стояли румунські війська, які захопили Бесарабію і Буковину. На півдні Одесу, а згодом Миколаїв зайняли десантні війська Антанти. На південному сході знаходилися війська Денікіна і Краснова.

До того ж уряд Директорії не мав ясного політичного плану. Голова Директорії В. К. Винниченко і голова ради міністрів В. М. Чехівський вимагали укладення миру з більшовиками, а не з Антантою. Позиція С. В. Петлюри була протилежна. Глибоке переконання і віра в незалежність України породжували у нього безкомпромісне і непримиренне ставлення до воюючих сторін. Але він не виключав можливості союзу з іншими державами для боротьби проти Радянської Росії, супроти якої його позиція була рішучою: боротьба до того часу, поки радянський уряд не виведе військові сили з України і перестане втручатися в її внутрішні справи. Він вважав, що вести переговори з більшовиками можна лише за умов: по-перше — тільки з російським урядом, а не з урядом Радянської України; по-друге — треба мати реальну військову силу, щоб говорити достойно (а сили на цей час Директорії були невеликі).

Така розбіжність поглядів лідерів Директорії із зовнішньо-політичних питань гостро виявилася під час переговорів делегації Директорії з представниками французької делегації, яка відмовилася надати матеріальну допомогу республіканській армії. Внаслідок цього ЦК УСДРЛ прийняв рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду. І в лютому 1919 В. Винниченко й В. Чехівський подають у відставку. С. Петлюра вбачає в цьому вигідну для себе ситуацію. Розраховуючи стати головою Директорії, пише заяву в ЦК про вихід з УСДРП. З цього часу він починає боротьбу за керівну роль в Директорії та уряді. Опозиційне ж до нього настроєна частина уряду і Директорії на чолі з П. Андрієвським намагається усунути С. Петлюру. В результаті на засіданні Директорії у лютому 1919 р. Петлюра не був обраний головою Директорії. Натомість ухвалено, що члени Директорії на своїх засіданнях головуватимуть по черзі. Постанова про обрання Петлюри головою Директорії була прийнята тільки 9 травня 1919р. Для обмеження компетенції Петлюри і його можливостей як Головного Отамана було створено посаду наказного гетьмана.

З цього моменту і особливо з часу, коли Симона Петлюру обрано головою Директорії, значіння його в нашій міжнародній політиці стає величезним, майже рішаючим.

Цілком природно було те, що маючи симпатії до Антанти в ті часи, коли, здавалося, переважала противна сторона, Симон Петлюра не мав підстав тепер від цих симпатій одхилятись. Отже 1919 р. зимою і на весні він стоїть на тому, що треба конче досягнути порозуміння з всесильною Антантою, добитись, щоб союзники визнали Директорію і допомогли їй, чи принаймні не перешкоджали Україні в її тяжкій боротьбі з большовицькою навалою.

Відомо, що ці переговори ні до чого не довели, що вони були перервані, і французьке військо раптово покинуло Одесу. Покладались певні надії ще на Паризьку делегацію, але й вони були марними. Делегації цій довелося зустрінутись в Парижі з надзвичайними труднощами. Чимало зробили помилок і самі українці: трудно було, не маючи досвіду, підбирати відповідних людей, трудно було тим, що опинилися в зовсім нових і незвиклих обставинах, розбиратися серед політичних відносин тодішнього Парижу. Але саме головне, що стало на перешкоді делеґації, це повне незнання рішаючими чинниками, що таке Україна, недовір'я до неї, а часом і справжня до неї ворожість. Вони зверталися до тих, кого знали і кого вважали компетентними в справах, а це були росіяне і поляки. Можна собі уявити, що говорили тоді про нас росіяне в їх пресі! Це була злістна інформація з домішкою глуму, яким вони хотіли вбити українську справу в очах світу. І серед тих інсинуацій особливо доставалося Симонові Петлюрі, якого в першу чергу зараховано до германофілів, до ворогів Антанти і т. ін.

Але і з польського боку за тих часів атака була не мала: річ в тому, що саме тоді йшла боротьба за Галичину. Отже уряд УНР не тільки не здобув собі допомоги від Антанти, а мав ще величезні ускладнення з боку своїх західних сусідів.

На початку 1919 р. Червона Армія почала наступ на Україні. Із 3 по 19 січня її частини зайняли Харків, Чернігів, Полтаву, 5 лютого — Київ. Директорія і уряд у лютому 1919 р. перебираються до Вінниці, після ж втрати 20 березня Жмеринки- спочатку до Проскурова, потім до Кам'янця. У ході тривалих і тяжких боїв радянські війська 7 квітня 1919 р. оволоділи Коростенем, 12 квітня—Житомиром, 17 квітня—Кам'янцем, 20 квітня — Гусятином і Новоградом-Волинським.

Ситуація ускладнилася і внаслідок різкого загострення суперечностей між галичанами і наддніпрянцями. 29 квітня 1919р. мала місце спроба державного перевороту. Наказний отаман В. Оскілко та член Директорії П. Андрієвський, що його підтримав, висунули вимогу передати всю повноту військової влади командуючому Українською Галицькою Армією (УГА) М. Омельяновичу-Павленку і скасувати при цьому головний штаб українського республіканського війська. Далі послідувала вимога усунути від керівництва військовими справами і його. Заколот був врешті-решт ліквідований. Директорія ж, відступивши до кордонів Галичини, практично втратила територію Наддніпрянської України. Київ перейшов під владу сформованого за вказівками ЦК РКП(б) уряду X. Г. Раковського.

Тим часом на заході розпочали бойові дії проти УГА польські війська, які вже захопили Галичину і частину Волині. Армія УНР відступила на Поділля. Внутрішня ситуація ж змінювалася на користь Директорії. Територію Наддніпрянщини охопили масові селянські збройні виступи. Дедалі на північ, до Москви, просувалися армії генерала Денікіна. Для боротьби з повстанським рухом радянська влада використовувала військові з'єднання створеної у квітні 1919 р. ВУЧК. У придушенні повстанського руху ці частини застосовували трагічно відому тактику «ударності повітів»: коли цілі волості і повіти оголошувалися бандитськими, а все населення підлягало репресіям. У свою чергу, це посилювало опір населення. Із квітня до середини червня 1919р. зареєстровано 328 збройних виступів проти радянської влади. Одним з провідних центрів збройного опору став створений на початку квітня українськими соціал-демократами та соціалістами-революціонерами Всеукраїнський Революційний Комітет і його Головна Військова Рада (згодом Головний Повстанський Штаб). Зважаючи на це, уряд УНР на початку червня досяг згоди про подальші дії з Головним Повстанським Штабом.

Такий розвиток подій дав змогу республіканській армії в червні 1919 р. активізувати бойові дії проти радянських військ. Раптовою атакою війська Директорії 3 червня захопили Волочиськ і, розвиваючи наступ, до 6 червня вийшли на лінію Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець.

Однак, отримавши підкріплення, Червона Армія в середині червня завдала удару в районі Проскурова. Радянське командування мало на меті відокремити армію УНР від УГА і цим перешкодити їх з'єднанню. Згідно з цим планом війська Директорії мали бути оточені й знищені. На початку липня 1919 р. розгорнувся наступ по всьому фронту. 7 липня передові радянські частини знаходилися вже за 20 км від Кам'янця. 8 липня війська УНР залишили Жмеринку. Для Червоної Армії відкривався прямий шлях на Кам'янець.

9 липня 1919 р. на екстренному засіданні уряду УНР виступив начальник штабу військ Директорії В. Тютюнник із заявою про необхідність негайної допомоги з боку УГА. В іншому разі, підкреслив він, ліквідація фронту неминуча.

УГА, відступаючи під натиском поляків, також була змушена шукати порятунку у з'єднанні з армією УНР. 4 липня галицький уряд направив на ім'я С. В. Петлюри телеграму, в якій, зокрема, зазначалось: «...Начальна Команда Галицької Армії звертається з проханням до Головного Отамана призначити район виключно для Галицької Армії, де вона відпочила б та упорядкувалася б» . На що Петлюра відповів: «Головний Отаман дає розпорядження у цій справі належним установам і має тверду надію, що тимчасове лихо зміниться і обидві армії, об'єднавшися в одне нерозривне ціле, в скорому часі побачать кращі дні» .

Такий поворот подій змінив ситуацію на українському фронті. Виконуючи наказ свого командування, одна з галицьких бригад вже 8 липня 1919 р. перейшла Збруч і почала наступ на Проскурів. Це припинило подальше просування радянських військ на Кам'янець.

1/4

A

\x00D0

U

x

Sграмі командування УГА в штаб армії УНР вказувалося:«...Вся Галицька Армія і Галицький Уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східний берег Збруча, тобто на Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з більшовиками й звільнити від них Наддніпрянську Україну».

З приходом чотиритисячної галицької армії антибільшовицькі сили зросли більш як удвічі. УГА складалася з трьох корпусів: 1 -го — під командуванням полковника Ми-китки, 2-го — полковника Вольфа і 3-го — генерала Кравса. Загальне командування армією належало генералу Тарнавському. УНР мала в своєму розпорядженні чотири корпуси і групу під командуванням Ю. Тютюнника. 24 липня 1919 р. було скасовано посаду наказного отамана. Командуючим армією УНР було призначено В. Тютюнника. За С. В. Петлюрою як Головним Отаманом залишалися функції головнокомандуючого об'єднаними силами. Для керівництва бойовими діями обох армій був утворений на початку серпня Штаб Головного Отамана на чолі з генералом Юнаковим.

Наприкінці липня 1919р. об'єднані армії розпочали наступ. 26 липня зайняли Проскурів, 28 — Вапнярку, 11 серпня — Жмеринку і Вінницю. Успішним діям їх сприяв розпочатий в липні загальний наступ денікінців на Лівобережжі проти радянських військ.

Ставлення Директорії до Денікіна було неоднозначне. Питання про це завжди стояло гостро на засіданнях уряду. Між тим ситуація ускладнювалась тим, що в галицькому уряді і командуванні були сильні денікінофільські настрої. Тому, коли це питання було порушене галичанами, уряд УНР погодився на переговори з командуванням денікінської армії, за умови визначення тільки демаркаційної лінії, що і було зафіксовано в спеціальному наказі по армії від 22 серпня.

Штаб Головного Отамана розробив план наступу на Київ, який і був прийнятий 10 серпня на спільній нараді представників штабів обох армій. Відповідно до нього фронт було поділено на три ударні напрямки. Головний удар покладався на київський напрямок з центральною групою військ у складі 1-го та 3-го галицьких корпусів і окремої групи армії УНР. На Житомир мав наступати 2-й галицький корпус разом з частинами «січових стрільців» під командуванням полковника Вольфа. Основні сили армії УНР (дивізія О. Удовиченка, волинська група і частини Ю. Тютюнника) під командуванням В. Тютюнника спрямовувалися на Одесу.

На головному напрямку наступаючі до 12 серпня 1919р. оволоділи Вінницею і просувалися на Київ і Умань. 20 серпня 2-й галицький корпус захопив Житомир. Після взяття Бердичева командування київським напрямком було доручено Кравсові.