Постать Симона Петлюри в історії України, Детальна інформація

Таким чином, на початку грудня 1920 р., повністю втративши територію та армію, яка після переходу в кінці листопада Збруча була інтернована у Польщі за умовами Ризького договору, уряд УНР фактично став емїграційним. С. В. Петлюра разом з ним перебував якийсь час у Тарнові, а пізніше — у Варшаві.

Опинившись в еміграції, політичне і військове керівництво УНР звинувачувало С. Петлюру в ліквідації фронту (опозиція намагалася усунути його від керівного становища) .

С. В. Петлюра спробував паралізувати опозицію, негайно почавши переговори з різними політичними партіями і течіями про об'єднання всіх українських національних сил в еміграції. Наслідком цього було створення Віденської та Тарнівської Рад Республіки, діяльність яких (лютий—кінець 1921 р.) затримала розлад емігрантського центру УНР. З підписанням 18 березня 1921 р. у Ризі мирного договору польський уряд практично перестав його підтримувати. У квітні польський сейм ратифікував Ризький договір, за яким заборонялася політична діяльність як російських, так і українських емігрантів на території Польщі. Оскільки уряд РРФСР вимагав видати Петлюру, наприкінці 1923 р. він виїхав до Будапешта, потім — до Відня й Женеви і, врешті, з кінця 1924 р. оселився у Парижі.

25 травня 1926 р. С. В. Петлюру вбито. На допитах, спочатку в поліції, а потім у виступах на суді, вбивця заявляв, що він мстився за антиєврейські погроми на Україні в період, коли той очолював державу й армію.

З цього приводу зазначимо, що говорити про безпосередню причетність до єврейських погромів С. В. Петлюри чи його мовчазне схвалення цих акцій немає документальних підстав.

Справді, у 1917—1919 рр. погроми на Україні прокотилися великою хвилею. І причини їх, на нашу думку, треба шукати перш за все у тій страшній анархії та безвладді, що охопили тоді країну. За цей період на Україні змінилося 14 урядів!

Оголошена загальна демобілізація російських армій кинула на територію України величезну кількість колишніх солдатів. Залишені напризволяще, позбавлені будь-яких засобів існування, багато з них скоро почали грабувати, ставши першими авторами погромів. С. В. Петлюра ж відразу зорієнтувався в погромницьких настроях демобілізованих і 14 липня 1917 р., напередодні призначення його генеральним секретарем військових справ, видає документ, у якому засуджувалися погроми. На початку листопада він виступає із заявою, в якій, зокрема, підкреслює: «Погроми припадають на прифронтову смугу.

У жовтні 1920 р. на Україні діяло кілька десятків повстанських загонів, в яких нараховувалося близько 23 тис. чоловік та надзвичайно багато військових частин у резерві. Власне ці частини роблять погроми. В запіллі так багато цих частин, що вони не відповідають потребам фронту» .

Після падіння гетьманського режиму цілі місцевості на Україні перетворювалися в «незалежні республіки» під контролем місцевих отаманів. Вони очолювали збройні загони, які пізніше нерідко діяли й від імені уряду УНР. Нестабільність влади призвела до зростання злочинності.

Найсильніші погроми на території України відбулися у першій половині 1919 р. (березень— липень), тоді, коли Директорія не мала на більшій частині республіки свого контролю. Її політика, в тому числі й щодо погромів, не знаходила підтримки у згаданих повстанських загонів. Тож за таких умов можливості Петлюри були дуже обмеженими. Навіть регулярні військові частини піддавалися погромницьким настроям. Це стосується й армії Денікіна і Червоної Армії.

Слід враховувати також те, що багато євреїв знаходилось на службі в адміністративних органах Радянської влади, в Червоній Армії, ЧК, Радах, партійних органах. З цього приводу деякі історики звертають увагу на той факт, що «одною з найголовніших причин погромів було утотожнення з боку українського населення совєтської влади, чи принаймні комуністичної партії з жидами, внаслідок чого жиди часто покутували за злочинства більшовиків і їх політики» . Звичайно, виходити тільки з цього означало б надто спрощувати проблему. Очевидно, вся суміш історичних, соціальних, економічних та політичних причин послужила чинником спалахів ворожнечі. Але й така асоціація мала, на жаль, свої наслідки, яким Петлюра не завжди був спроможний успішно запобігти. Військові з'єднання армії УНР, безумовно, несуть свою частину вини у єврейських погромах.

С. Петлюра розумів, що його військо мало багато членів колишньої «чорної сотні» та інших антисемітськи настроєних елементів. Тому для забезпечення єврейського населення від майбутніх погромів, він насамперед прагнув вирішення цього питання серед армії. Починаючи вже з квітня 1919 р. в армії УНР застосовувалася проти погромників смертна кара. 27 травня республіканський уряд створив надзвичайну комісію для розслідування єврейських погромів. Документ про створення комісії був підписаний Головним Отаманом і міністром єврейських справ. Петлюра створює державну військову інспекцію, за допомогою якої командування намагалося контролювати і нейтралізувати вибухи антисемітизму у військах, зміцнити дисципліну. У серпні 1919р., коли розгорнувся наступ на Київ, уряд УНР видав додаткові накази по армії і відозви не допускати безчинств на зайнятій території. Відбулося і спеціальне засідання уряду, на якому обговорювалося питання про погроми. Було прийнято закон, покликаний запобігти таким акціям. А якраз напередодні вступу військ у Київ з'явився документ, який найгостріиіе засудив погроми,— наказ по армії і відозва «Проти погромів», підписані С. Петлюрою від 26 серпня.

Постановою уряду від 31 серпня в розпорядження міністерства єврейських справ з державної скарбниці УНР було видано 2 млн. гривен для надання допомоги жертвам єврейського погрому у Проскурові.

Боротьба Директорії проти погромів та антисемітської агітації приносила деякі результати. Не випадково, починаючи з літа 1919 р., чимало делегацій, що представляли різні єврейські громади та політичні партії, зустрічалися з Петлюрою і висловлювали свою солідарність та підтримку.

Таким чином, звинувачення на адресу Петлюри в єврейських погромах безпідставні, особливо зваживши, що він не міг не усвідомлювати їх згубності для справи, якій віддавав усі сили, усі здібності. Це ж його, цивільну людину, революція винесла на своїх хвилях на найвищі щаблі військової і державної влади. Логіка боротьби переконала його, який дотримувався за будь-яких обставин демократичних ідеалів, в тому, що тільки виборовши самостійність, український народ зможе здобути можливість перебудувати суспільство на принципах соціальної свободи. Символом боротьби за українську державність було ім'я Петлюри для одних і символом “буржуазно-націоналістичної контрреволюції” для інших. Що ж до багатогранної особистості його, то вона поки що залишається маловідомою.