Психоаналіз: історія, методи, особливості, Детальна інформація

Пошукова робота

на тему

ПCИХОАНАЛІЗ:

історія, методи, особливості

Загальне розуміння психоаналізу Фройдом вкладається в його коротке визначення, а саме – “наука позасвідомих душевних процесів” (1926, с. 300). Він (Фройд) розглядав психоаналіз і як частину психології (“глибинна психологія”), і як частину наукового пізнання. За освітою Фройд був фізіологом, неврологом і психіатром, а тому в його способі мислення можна знайти впливи Herbart’a, Helmholz’a, Bruche та інших. Головні джерела його теорії моделей зводяться перш за все до психології, хоча частково тут мають місце витоки з біології, фізіології і фізики. Розвиток теоретичних концепцій (окрім самого З.Фройда) можна знайти в роботах Drenner’a, Waclder’a, Bally, а також в колективній монографії під ред. Humberto Nagera.

Історія. Задовго до створення свого імені в психології Фройд був відомим в науковому світі завдяки роботам з області дитячого церебрального паралічу та афлезій. Його професура у Відні була “затримана” на декілька десятиліть не тільки з расових причин, але й із-за його характерологічних особливостей. До лікарської практики він звернувся швидше вимушено – за браком грошей, займаючись масажем, гідротерапією, електростимуляцією і т.п. В 1887 році під впливом Шарко Фройд сконцентрував свої терапевтичні зацікавлення на гіпнозі, але вже з 1889 року змінив його на “метод катарсису”. Цей метод Фройд почав розвивати разом з довголітнім соратником і другом J.Brener’om, відштовхуючись від відомого клінічного випадку “Анни О.” (Бернт фон Панненгайм). В гіпнотичному стані ця пацієнтка виражала свої думки у вигляді вільних асоціацій і Бройєру залишалось лиш уважно слухати та реєструвати почуте. Анна О., будучи в стані виразної істеричної регресії, розмовляла тільки англійською мовою і сама називала процедуру лікування “Talking Gure “ або “Chimneu Sweeping”. Бройєр же зумів своєчасно зорієнтуватись в ситуації, прийшовши до висновку, що подібна продукція пацієнтки може мати для перебігу її захворювання важливе значення. Спільно з Фройдом була запропонована теорія “катарсису” – лікування як звільнення “загубленого” в глибинах психіки афекту і повернення його у нормальну колію “відреагування”.

Фройд також зрозумів, що для цього методу гіпноз є свого роду перешкодою; поглиблюючою суперечливість між “ викриваючою” (anfdeckende) і “прикриваючою” (rudeckende) техніками. З 1892 року він застосовує “техніку концентрації” з накладанням руки на чоло пацієнта з метою вивільнення “витіснених” переживань (це поняття появляється вперше в 1895 році). На цей час для Фройда стало ясним, що причини наявної симптоматики полягають у “витіснених”, більш ранніх переживаннях. Звідси, спроби видозмінювати техніку так, щоб якомога ефективніше видобувати “забутий” психічний матеріал – причому видобувати не будь-як, а добиваючись “афективного відреагування”. Отже, вже на початку психоаналізу в основу його розвитку було покладено визнання того факту, що для розпізнавання хвороби малоцінним виявляється тільки лиш викривання прихованого змісту переживань пацієнта, якщо це викривання не супроводжується емоційним відреагуванням. З визнанням цього факту у психотерапію входить пасивна постава терапевта, яку Фройд обмежує до уважного вислуховування пацієнта і інтерпретаціїї його переживань. В центр психотерапевтичної процедури відтепер ставляться поняття “перенесення” і “опору” (спротиву-прим. перекл. О.Ф.).

Сучасний стан. Сучасний стан психоаналізу тісно пов’язаний з модерними концепціями неврозу. Хоча сьогодні існують концепції неврозу, які виходять далеко за рамки класичного психоаналізу (H.Kohut) , однак в загальному обидві теорії мають багато взаємних перетинів . Тому слід спочатку коротко розглянути ці перетини. В своїх основах психоаналіз розглядає неврози як компромісні утворення, спроби вирішення наслідків ре-активованих позасвідомих інфантильних конфліктів. Під цим слід розуміти насамперед спосіб обробки індивідом неуникних конфліктів, які дитина в процесі розвитку (конфлікти, пов’язані з залежністю, автономізацією, самооцінкою, агресією, сексуальністю) “фіксує” на певних конфліктних темах і в певних “місцях” свого розвитку. Спочатку психоаналіз надавав переважаючого значення розвитку сексуальності чи точніше – розвитку сексуального потягу “лібідо” . Фройд, схиляючись до розширеного розуміння концепції сексуальності, будував свою теорію в дуалістичному ключі, протиставляючи лібідо агресивні потяги. Сьогодні цей погляд зазнав значних змін: фіксація впродовж останніх десятиліть розглядається швидше як результат коливань між надмірним піклуванням (розбещеністю) і відмові в піклуванні (недоглядом), що призводить врешті-решт до фрустрації (Фройд: “Людина захворює неврозом з причини недо-опіки [1916 d., c.370] ). Для неврозу, отже, найважливішим є конфлікт у його “увнутрішненій” формі. Мається на увазі певний, соціального типу конфлікт, що виникає спочатку завдяки протидії норм зовнішнього світу автономних запотребувань і бажань дитини, і який надалі зазнає інтерналізації (вбудовування у внутрішню психічну структуру-прим. перекл. О.Ф.) за допомогою процесів ідентифікації (утотожнення з кимось чи чимось –прим.перекл.О.Ф.). Іншими словами, конфлікти дитини з важливими для неї соціальними особами трансформуються в конфлікти між окремими психічними структурами. Наприклад, суперечливості між вимогами і заборонами матері переростає в конфлікт між “Я” і “Над-Я”, тобто в конфлікт між частинами психіки, що відповідають за самостановлення (ідентичність) і тими, які інтерналізують нормативи і цінності зовнішнього світу. Так формується совість і її суперечливості. Такий процес перетворення соціальних конфліктів у інтрапсихічні має для психоаналітичного розуміння неврозу важливе значення, хоча б тому, що таке розуміння привело Фройда до створення моделі психічних інстанцій особистості ( 1923 в.). В доповненя до “Я” і “Над-Я” додається область основних потягів і емоційних запотребувань, або “Воно”. Іноді ця структура доповнюється областю ціннісних та оціночних уявлень індивіда, яка розглядається у якості нижньої інстанції “Над-Я” і називається “Я-Ідеалом”* “Я”, таким чином, визначає біжучий (щоденний) образ способу життя людини, а відтак структурує і обмежує те, що ми окреслюємо як характер або особистість (Hoffmann, 1979). Роботами Hartmanna’a (1950), Jucobson’a (1964) і перш за все Kohut’a (1973) модель психічних інстанцій доповнена ще однією частиною – “Власним Я” (нім.-Selbst, англ. – Self), - якому приписуються феномени “відчуття ідентичності” (самототожності і почуття самовартості). “Ідеал-Я” складають домінуючі в системі виховання індивіда сімейні, родинні, середовищні традиції, символи, цінності та ін. (прим. перекл. О.Ф.).

“Власне-Я” пропонує інші інстанції психіки і є частиною особистості, яка розпізнається індивідом на основі самосприймання і рефлексії (самозаглиблення, самоаналізу і т.п.-прим. перекл.). Саме в цьому місці вчення про неврози претерпіло правдивого перевороту згідно розуміння більшості сучасних авторів головною метою людини є не стільки досягнення компромісу поміж вимогами різних потягів, а швидше збереження збалансованого почуття самовартості.

Аналогічно до психоаналітичної теорії особистості виразних змін зазнала і концепція причин, виникнення, розвитку і самого невротичного конфлікту. Класична психоаналітична психологія виходила з позицій, що в основі онтогенезу (персональної еволюції) лежать стадії “психосексуального” розвитку потягів - “оральна”, “анальна”, “фалічна фази”, латентний (скритий) та пуберитарний (підлітковий) періоди. Під впливом поглядів E.Erikson’a (1950) сьогодні все більше впроваджуються такі поняття “я-психології” як розвиток базальної довіри, автономії, ідентичності і ін. Анна Фройд (1968) зуміла показати, що окрім вирішення конфлікту у вигляді тривалого неврозу існують і інші можливості, а саме – у вигляді своєрідних “випадінь” окремих психологічних функцій та процесів, тобто у вигляді “дефектів”. Дехто, однак, надає перевагу більш обережному поняттю, запропонованому von Fursteran (1977) як “структурні розлади Я”. Певного роду відхиленням є і концепція M.Mahler (1978) в рамках якої першочерговими для розвитку індивіда є процеси подолання “симбіозу” (співіснування і співжиття-прим.) з матір’ю через стадію “сепарації” (відокремлення-прим.) і досягнення “індивідуації”. Інновацією тут є впровадження нового розділу в теорію психоаналізу- розділу “об’єктних відносин” (objectberiehung – нім., object relations – англ.), за яким важку патологію “Я” можуть зумовлювати як наслідки порушень розвитку потягів і інстинктів, так у рівній мірі і розлади у стосунках з соціально значними особами (Kernberg, 1978). Вказані інновації формують і нові завдання терапії: у лікуванні слід звертати увагу не тільки на наслідки конфліктного розвитку “Я”, але й на структурні ушкодження чи зсуви у системі самовартості і самооцінок (“нарцистичний невроз”).

Нові підходи зумовили зміну у поглядах на симптомоутворення при неврозах. Симптом розглядається сьогодні швидше у якості “останньої спроби” на шляху збереження суб’єктивно переносимого самосприймання. Іншими словами, самозахист і невроз все частіше розцінюються не в аспекті патології (хвороби), а лише в розрізі тих чи інших можливостей реалізації “Я”. Невроз, отже, психодинамічно визначається швидше як особливий варіант поведінки, скерованої на вирішення внутрішнього конфлікту.

Теорія. Згадування і повторювання.

Клінічний метод, згодом окреслений як психоаналіз, ставив перед собою єдину мету, досягнути яку можна було за допомогою окремих кроків на шляху відновлення афективно (емоційно) пережитих взаємозв’язків між актуальною проблемою (симптомом( і інфантильним (похідним з дитинства) конфліктом. У 1914 році Фройд уточнив, що такий процес навряд чи відповідає “згадуванню”; швидше його можна описати за допомогою поняття “повторення”. Це означає, що в психоаналітичній процедурі пацієнт повторює заново конфліктні переживання, не усвідомлюючи однак цього повторення. Якщо вдається перетворити таке повторення у осмислюване пригадування, тобто перевести позасвідоме у область усвідомленого, саме тоді терапевтичний процес скеровується у бажаному напрямку усвідомлення, проникнення (у суть конфлікту-прим.) і врешті-решт, до змін у поведінці. Вказана тенденція пацієнта (як і всякої людини) каналізувати конфлікт за допомогою дії (тобто повторювання), а не завдяки зусиль, пов’язаних із згадуванням, відображає одну з основних проблем терапії і її технічних аспектів – проблем опору і перенесення. Фройд вважав зокрема, що ґрунтовні зміни конфліктогенного потенціалу є можливими лиш тоді, коли вдається усунути прояви опору. Тому вирішальною зброєю терапевта є інтерпретація, скерована саме на подолання опору – але так, що зміст витіснених у позасвідоме переживань спливає у свідомості спонтанно.

Концепція опору. Наведена вище тенденція переборювати конфліктні переживання у вигляді повторних дій і уникати істинного їх відновлення у пам’яті є одним із класичних проявів опору. Фройд пише: “Чим більший опір, тим явніше пригадування про конфліктну ситуацію заміщається звичною дією” (1914 д., с.130). Цей феномен настільки вразив Фройда, що він почав говорити про специфічний феномен настирливого повторювання. (Як бачимо, цей термін є одночасно і описовим, і пояснюючим, що характерно майже для всіх психоаналітичних понять). В практиці цей феномен займає своє чітке місце і спрощено означає те, що для будь-якої людини простішим є реагувати аніж вербалізувати, краще пережити неприємність, аніж її усвідомити, легше залишати позасвідомому його неусвідомлені аспекти, аніж завдавати собі труднощів на шляху усвідомлення і розуміння проблеми. Мотивом такої поведінки є певний психологічний фасад, за яким неважко розпізнати тривогу чи страх, тісно спаяні з небажанням згадувати неприємні чи болючі переживання. Тривога чи страх і є тим пусковим чинником, який змушує індивіда витісняти неприємні переживання, активно робити їх неусвідомленими. В терапії це знаходить своє втілення у такій технічній проблемі як “опір”. Аналіз опору означає не що інше, як постійне нагадування (чи показування) пацієнту, як різні частини його особистості намагаються протидіяти, ба навіть саботувати будь-які позитивні зрушення у лікуванні.

Тому головним завданням аналітичної праці з пацієнтом є необхідність довести йому (що, як правило, сприймається пацієнтом з явним невдоволенням), що його втома під час терапевтичної години або його мовчазність, його “пуста голова” або навпаки його мовний напір без крапок і ком, словом, що всі ці та багато інших феноменів можуть враз виявитись позбавленими своєї доцільності, якщо їх розглядати у вищезгаданому ракурсі, а саме – як наслідок роботи тих внутрішніх сил пацієнта, які за всяку ціну хочуть стати на заваді терапевтичного успіху.

В психоаналітичній роботі приходиться регулярно зустрічатись із певними формами опору, які вже Фройду вдалось частково систематизувати опір витісненням, опір перенесення, опір у вигляді вторинної вигоди від хвороби, опір потягів і інстинктів, опір “Над-Я” і ін., (1926). На сьогодні психоаналітики єдині в думці про те, що для лікування найважливішою формою є опір перенесення.

Існує безліч класифікацій опору; тому зупинимось лиш на характеристиці окремих його, найважливіших форм H.Dentsch (1939) описала опір по типу інтелектуалізації, суть якої полягає у спробах пацієнта замінити переживання його поясненням чи інтелектуальним описуванням. Схильність до інтелектуалізації та раціоналізації відіграє важливу роль при так званих неврозах характеру. S.Lorand характеризує ці випадки наступним чином (1946): “Ці пацієнти замість того, щоб піддатись терапії, намагаються вчитись у аналітика” . До класичних форм подібного опору під час терапії належать активні дискусії на теми психоаналітичної теорії.

Вже Фройд ї його послідовники уникали під час аналітичної процедури будь-яких термінів і намагались застосовувати в інтерпретаціях тільки лиш вирази із загальномовного обігу. (Сьогодні вживання термінів психоаналітиком розглядається як доволі груба помилка, як ось: “О, у вас же комплекс Едипа!” чи т. ін.). Короткий приклад: один із пацієнтів з подібним типом інтелектуального опору, висловлювався під час терапії у надмірно абстрактній манері. Завжди, як тільки терапевт підводив його до емоційно значимого змісту переживань. Пацієнт впадав тут же в психоаналітичний стиль бесіди, ніби маючи для найнебезпечніших ситуацій в запасі особливий вид захисту: “Отож , висловлюючись психоаналітично, ви хочете встановити якийсь взаємозв’язок?!, а саме…” І доповнював далі свої здогадки якоюсь із теоретичних гіпотез. Насправді ж цей пацієнт виявився не здатним безпосередньо переживати власні емоції та відповідні приховані конфлікти.

У тісному взаємопов’язані з поняттям “опір” використовується інше важливе поняття – “захист” (Abwchr-нім.). Слід, однак, відмітити, що Фройд, розвиваючи свою теорію не строго розділяв ці два поняття. Вірніше спочатку він застосовував термін “захист” синонімно до “витіснення”. Лише пізніше витіснення було причислене до розряду інших форм захисту, як окремий його варіант. Захист відтак став розглядатись як специфічний психічний механізм. Ось декілька прикладів, виділених Фройдом: заміна на протилежний (зміст), поворот на себе, витіснення, сублімування. (Сублімація в стислому значенні до мех. захисту не належить). Інтелектуалізація та раціоналізація являють собою наступні механізми захисту .

Теорія психологічного захисту була опрацьована і систематизована Анною Фройд (1936). В загальному можна сказати, що до захисту відносяться будь - які психічні процеси, які використовуються індивідом з метою заощадити (убезпечити) “Я” від надмірних проявів тривоги, страху чи невдоволення.

Очевидно концепції опору і захисту в значній мірі взаємно перетинаються. Різниця між ними полягає в тому, що захист є загальною функцією будь-якої особистості (як при неврозі, так і поза його межами, тобто у щоденному житті), тоді як опір виникає лише у спеціальному контексті психоаналітичної процедури. Згідно Greenson’a (1967), опір стоїть на службі утримування неврозу в незмінному вигляді під час терапії. Або, іншими словами, опір є тим феноменом, який виявляє себе у формі захисту від поступів у психотерапії .

Аналіз опору (поставлений W. Reich’oм (1933) в центр аналітичної процедури), втратив сьогодні своє першорядне значення. Сьогодні ми знаємо, що інтенсифікація аналізу опору може призводити не тільки до позитивних, але й негативних наслідків. Сучасний аналітичний процес проводиться обережніше, чутливіше і емпатичніше, аніж 50 років тому. Те, що З.Фройд не зрозумів в повній мірі, проводячи короткотривалі аналізи, нині є самоочевидним: деякі види опору краще “залишити в спокою”; краще обминути човном річкову бистрину і не загубитись в ній; краще іноді поспостерігати за бурхливою бистриною і терпеливо дочекатись, що вона “покаже”. Можливо, гострота втратиться з часом сама по собі, не розірвавши тендітну тканину терапевтичного процесу і не розрушивши його.

Концепція перенесення. Одним із найсильніших різновидів опору супроти лікування Фройд вважав так зване “перенесення” (1912 в., с.366). Більш того, незрозумілим видавалось те, що поза межами психоаналітичної процедури перенесення виступає, як правило, у якості зцілюючого фактору, тобто як умова позитивного терапевтичного результату. В практиці аналіз перенесення і аналіз опору важко розділимі речі, нерідко нероздільно взаємо переплетені.

Вже в дев’яності роки минулого століття Фройд помітив, що під час лікування пацієнти скеровують на його особу сильні емоції (закоханість, подив, агресію і ін.), які, однак, не випливають із терапевтичної ситуації. Він висунув гіпотезу (на основі аналізу одного із випадків), … “що вся емоційна готовність заприхована деінде, є давно сформованою пацієнтом і протягом аналітичного лікування лиш при нагідно виплескується на особу лікаря, тобто переноситься на нього” (1916-1917, с.459). Цей феномен Фройд назвав перенесенням, підкреслюючи, що в залежності від симпатії чи антипатії до лікаря слід розрізняти “позитивне” або “негативне” перенесення. Для ілюстрації перенесення у вигляді опору можна вказати приклад пацієнта, який переносив на терапевта свою виразну недовіру до брата. Під час аналізу цей пацієнт постійно відчував загрозу зі сторони терапевта, не був в стані висловлювати вільні асоціації, оскільки вважав, що його щирість може бути зловмисне використаною (як це робив неодноразово брат пацієнта – прим. перекл.). Мистецтво психотерапевта полягає у вмінні зрозуміти причини перенесення, відінтерпретувати його для пацієнта, за допомогою постійного “пропрацьовування” перебудувати його (перенесення) так, щоб подолати перешкоди на шляху недовіри до лікування – які є важливим опором супроти останнього – і врешті-решт добитись поступу у стані пацієнта.

Нове визначення перенесення дає R.R.Greenson: “Перенесення є оновлення переживань минулого, недорозуміння (помилка) сучасного в термінах минулого”. Або, іншими словами, перенесення є повторенням минулого, накладеного невідповідним чином на сьогодні. Очевидно, що перенесення при такому розумінні є свого роду анахронізмом, помилкою в часі. Зовсім інші акценти кладе у своєму визначенні З.Фройд: “Перенесенням ми називаємо всі ті абрухи пацієнта супроти терапевта, які виникають в актуальній психоаналітичній ситуації не наново, а кореняться в давніх і ранніх стосунках з важливими об’єктами (батьки, опікуни, близькі, рідні і т.п.- прим. перекл.) і виявляють себе у вигляді настирливого повторення колись пережитого” (1936. С.17).

В сучасному психоаналізі виділяють три основні форми прояву перенесення: а) у якості загального, розповсюдженого феномену; б) у вигляді емоційної реакції пацієнта на терапевта в рамках психоаналітичної процедури, або в) ще вужче, як емоційні прояви взаємопов’язані з неврозом і внутрішніми конфліктами пацієнта. Перенесення при цьому слід розцінювати як особливу форму “повторювання” і не розширювати сферу його впливу на психоаналітичний процес. (Не все, що ми бачимо в аналізі є перенесення – прим. перекл.).

Важливість і значимість перенесення для психоаналізу полягає в тому, що правильне опрацювання проявів перенесення дає пацієнту шанс пережити “на прикладі терапевта” найважливіші і не усвідомлювані ситуації і стосунки із свого минулого. В цьому сенсі перенесення відрізняється від феномену опору, оскільки являється засобом терапії і виздоровлення. Всі вирішальні зміни в процесі лікування переживаються і усвідомлюються пацієнтом на шляху процесів перенесення. В свою чергу всі важливі прояви опору мусять бути проаналізовані тоді, як вони носять характер опору перенесення. Позитивне перенесення слід відмежовувати від так званого “еротизованого перенесення”. Останнє і є типовим прикладом опору перенесення. Енергія пацієнта скеровується на вдоволення його потягів (що, згідно З.Фройда, і є повторенням), а не на їх розуміння і усвідомлення (згадування). В такій ситуації “небажання” терапевта піддаватись забаганням пацієнта розцінюється останнім як відмова йти йому назустріч, що в свою чергу загострює прояви інфантильних конфліктних ситуацій пацієнта. Архаїчні почуття ненависті, недовіри або опасання пацієнта бути об’єктом маніпуляції належать до так званого негативного перенесення, яке здатне в значній мірі зашкодити терапевтичному процесові.

Невід’ємним доповненням перенесення є відповідні почуття терапевта, які визначаються як “протиперенесення”. Деякі аналітики схильні приписувати протиперенесенню всі почуття терапевта, скеровані на пацієнта; інші – лиш ті почуття терапевта, які виникають у відповідь на прояви перенесення пацієнта, на його позасвідомі невротичні реакції під час аналізу.

Протиперенесення рідко вербалізується (виражається в словесних формах) , хоча його значення для психоаналітичної процедури є достатньо важливим. Тому перенесення і протиперенесення розглядається сьогодні у якості функціонального цілого. Однак звернемось до З.Фройда (1910 с.108): “Ми звертаємо особливу увагу на протиперенесення … і змушені будемо визнати, що кожен лікар повинен вміти це протиперенесення в собі розпізнати і перебороти. Ми помітили також, що кожен психоаналітик здатен йти так далеко, наскільки його пускають його власні комплекси та внутрішні опори. Тому ми вимагаємо, щоб кожен аналітик розпочинав свою діяльність через власний психоаналіз, поглиблюючи його в процесі роботи з пацієнтами. Ті, хто не піддаватиме себе власному психоаналізу повинен відмовити собі у терапевтичній роботі з пацієнтами”. В цих словах Фройда закладено необхідність для кожного аналітика пройти “навчальний аналіз”. Дещо пізніше Фройд говорив про “згладження особливостей особистості аналітика, подібно до того, як в астрономії кожен дослідник для того щоб співставити свої дані з іншими вченими повинен знати свої похибки зору при роботі з телескопом. Аналогічно і в психоаналізі: кожен аналітик має стриміти до повного усвідомлення свого неврозу для того, щоб уникати будь-якої можливості взаємного накладання з неврозом пацієнта.

Однак і у психотерапевта, що має ґрунтовну аналітичну освіту, будь-який пацієнт може викликати широкий спектр почуттів та фантазій. Особливо це стосується так званих нарцистичних порушень, центральним конфліктом для яких є почуття власної гідності. Пацієнти з такими порушеннями можуть індукувати у терапевта специфічний афективний стан, який вони сприймають як “просвітлений” і якого вони одночасно і бояться і позасвідомо бажають. Обсяг робочого (терапевтичного) союзу (альянсу) в таких випадках за звичай не є надто широким. Правда, при цьому терапевт вчиться з якими пацієнтами він може і з якими не може працювати. Очевидно, що коли терапія з пацієнтом “зупиняється” з причин неефективного протиперенесення, її не слід зупиняти і можна продовжити з іншим психоаналітиком. Отож для протиперенесення справедливими будуть ті ж слова, що і для перенесення: обидва феномени можуть виступати у якості важливого чинника для досягнення терапевтичного ефекту, рівно ж як і стати лікуванню на перешкоді чи взагалі унеможливити його.