Диференціальна психологія, Детальна інформація

Якщо після Гальтона тестологія придбала як свою причинну основу концепцію генетично фіксованого інтелекту, то після Бине вона базувалася на концепції біологічно детермінірованого розвитку в онтогенезі. Обидві точки зору були проявом загальної методологічної лінії, що склалася в результаті трактування психічної детермінації як приватного варіанта детермінації біологічної.

Поняття про розумовий вік і рівняння інтелекту

Ми вже говорили про те, що фактор спадковості, введений у психологічну теорію Гальтоном, збагатив її новою проблемою, реальне значення якої може заперечувати тільки той, хто вважає психіку незалежної від тіла сутністю. Те ж саме варто сказати про фактор дозрівання. Питання про його співвідношення з розвитком є одним з основних при вивченні психіки в онтогенетичному плані. Але роль обох зазначених факторів не може бути адекватно осмислена в лоні помилкової методології, при помилковому розумінні детермінації психічних явищ. Про це свідчить вся історія тестологічного руху. Нагадаємо, що первісна задача, що вирішував Провині, полягала в тому, щоб знайти об'єктивний критерій для відграничнення нормально розвиваються дітей від нездатних до навчання через дефекти розвитку. Ці дефекти в силу розуміння розвитку як дозрівання відносилися за рахунок органічних причин.

Якщо дитина справлялася з завданнями, виконуваними більшістю його однолітків, вона вважався нормальним. Але в ряді випадків ці завдання виявлялися для нього або занадто легенями, або непосильними. Це спонукало ввести поняття про розумовий вік — МА (від англ. Mental Age) на відміну від хронологічного віку — З А (від англ. Chronological Age). Їхня розбіжність вважалася показником або розумової відсталості (МА нижче З А), або обдарованості (МА вище З А], В. Штерн у 19 И г. назвав їхнє співвідношення рівнянням інтелекту (Intelligence quotient — IQ).

Це рівняння виходить від розподілу розумового віку на фізичний і множення отриманого результату на 100. Якщо, наприклад, дитина в 10 років має МА 15, то його IQ складає 1,50.

Однієї з догм тестології стало положення про константності IQ, тобто про те, що протягом всього онтогенезу істотних змін у рівні інтелекту не відбувається. Дитина відстає від інших чи перевершує їхній незалежно від зовнішніх впливів і виховання. Така догма була прямим вираженням віри в біологічну зумовленість розвитку психіки. Її дотримував, зокрема, Термен, що провів разом зі співробітниками Станфордского університету велику роботу з перевірки і стандартизації тестів. Видозмінивши шкалу Провині — Симона, він запропонував у 1916 р. новий варіант, що ввійшов в історію під ім'ям Бине-Станфордской шкали. Вона була прийнята в США протягом двох десятиліть.

Швидкий ріст тестології

Спрямованість тестології на оперативне рішення практичних задач обумовила її швидке і широке поширення. Процедура виміру інтелекту сприймався як засіб, що дозволяє науково, а не чисто емпірично підійти до питань навчання, профвідбору, оцінки досягнень і т.д. Низьке IQ розглядався як показник необхідності навчати дитини в спеціальній школі. У високому IQ бачили підстава, щоб направити дитини в школу для обдарованих.

М. Мюнстерберг (1863—1916) запропонував тести для профорієнтації і профвідбору, що створювалися в такий спосіб: спершу вони перевірялися на групі робітників, що досягли кращих результатів, а потім їм піддавалися знову прийняті на роботу.

Очевидно, що передумовою цієї процедури служила ідея кореляції між психічними структурами, необхідними для успішного виконання діяльності, і тими структурами, завдяки яким випробуваний справляється з тестами. Кореляція ж могла бути тільки статистично достовірної, оскільки природа самих структур залишалася загадкової.

Тести на профпридатність вимагали іспиту інших якостей, чим тести на розумовий розвиток. Поряд з чисто вербальними завданнями, заснованими на оперування словесними символами, з'являються мануальні (ручні) тести. Масовий характер тестування спонукав перейти від індивідуальних тестів до групового. Великим заходом американських психологів з'явилося тестування 1 750 000 новобранців у першу світову війну .

Трактування індивідуальної психології як наукової характерології (А. Ф. Лазурский)

Тестологія була могутнім і пануючим, але не єдиним плином диференціальної психології. Починалися пошуки інших рішень проблеми індивідуальних розходжень. Російський психолог А. Ф. Лазурский (1874—1917), що, як ми пам'ятаємо, стояв у джерел нового напрямку, дійде висновку про необхідність трактувати його як наукову характерологію. Позиція Лазурского багато в чому відрізнялася від позицій його закордонних колег. Насамперед він стояв за створення наукової теорії індивідуальних розходжень, підкреслював, що чисто прикладний підхід до них «зводиться зрештою до повного заперечення можливості планомірного і систематичного вивчення людських характерів» (8, стор. 119).

Його точка зору протистояла, з одного боку, прагматичному підходу тестологів, з іншого боку — розповсюдженому в німецькій психології думці (якого дотримували Вундт, Дильтей, Дессуар і ін.), начебто повсякденний досвід, спостережливість, співпереживання — найкраще джерело “психогнозиса” — пізнання щиросердечного складу особистості.

Твердження індивідуальної психології як теоретичної дисципліни не означає, по Лазурскому, що ця наука дедуктивно витягає свої положення з загально психологічних принципів. Навпроти, вона строго дотримує досвіду, спостереження й експерименту. У цьому плані Лазурский приєднувався до Штерну й інших прихильників експериментального вивчення розходжень між людьми. Але Штерн думав, що такого роду вивчення може бути тільки аналітичним, тобто стосуватися окремих психічних процесів, тоді як Лазурский вважав аналітичну задачу хоча і важливої, але підготовчої до досягнення основної мети індивідуальної психології — «побудувати людини з його похилостей», а також скласти можливо повну природну класифікацію характерів.

Незадоволеність лабораторно-експериментальними методами в плані реалізації цього задуму спонукала Лазурского шукати інші методи. Він виступає за природний експеримент, при якому навмисне втручання в життя людини сполучається з природної і порівняно простою обстановкою досвіду. Завдяки цьому ми досліджуємо не окремі психічні процеси, як це звичайно робиться, а психічні функції й особистість у цілому.

Наполягаючи на єдності особистості, Лазурский розумів його за аналогією з біологічною єдністю живих систем. Він не бачив його соціально-історичної природи. Проте варто вказати на історично прогресивні аспекти поглядів Лазурского на наукову характерологію. До них відноситься насамперед положення про найтісніший зв'язок властивостей характеру з нервовими процесами. У світовій психології в ту епоху ніхто, крім Лазурского, не вважав, що вивчення індивідуальних особливостей може перетворитися з описового в пояснювальне лише тоді, коли буде приведено в зв'язок з корковими процесами.

Лазурский підкреслював, що мова йде не про відродження галловскої френології з усіма її оманами і помилками, не про локалізацію здібностей в окремих відособлених ділянках великих півкуль, а маються на увазі «різні сторони діяльності тих чи інших нервових центрів» (8, стор. 73).

Уперше на місце психоморфологічного пояснення властивостей особистості ставилося нейродинамічне. Можливо, що Лазурский прийшов до цього погляду під впливом співробітництва з Бехтеревим. Він, однак, співробітничав не тільки з Бехтеревим, але і з психологом-ідеалістом Франком. Спільно вони висунули думку про дві сфери щиросердечної діяльності — эндопсихіки і екзопсихіки. Лазурский висловив її в курсі лекцій «Загальна й експериментальна психологія» (1912). Затверджувалося, що темперамент і характер складають эндопсихічну, природжену сторону особистості. Экзопсихічна сторона ж указує, як людина відноситься до основних категорій навколишньої дійсності (див. 7, стор. 59).

Думка, начебто ядро особистості визначається спадковістю, було помилковим і, до речі сказати, суперечило ідеям попереднього «Нарису науки про характер», де за зовнішніми «обставинами-збудниками» визнавалося «більш важливе значення у формуванні властивостей особистості, чим за фізіологічними зв'язками організму» (8, стор. 125).

Але, незважаючи на помилковість концепції «эндопсихіки-экзопсихіки» у цілому, у розумінні другого терміна цієї пари містився новий важливий момент. Взаємодія людини з зовнішньою дійсністю (экзопсихіка) трактувалося як відношення особистості. Уведення категорії відносини було кроком вперед у порівнянні з механічним представленням, відповідно до якого впливу середовища на організм відбуваються по типі зовнішніх поштовхів. Але ж саме таке представлення домінувало тоді в диференціальній психології, що не знала ніяких інших факторів, крім спадковості і механічно зрозумілого середовища.

Захищаючи наукову характерологію як досвідчену, пояснювальну науку, що спирається на природний експеримент і вивчення нейродинаміки коркових процесів, Лазурский не додавав істотного значення математичним методам. Він затверджував категорично: «Для того щоб порівнювати

і класифікувати людські характери, зовсім не потрібно неодмінно знати «у скількох разів» чи «наскільки саме» один щиросердечний прояв інтенсивніше іншого» (8, стор. 45). Можна, наприклад, позначити системою балів, як це було зроблено Провині, яскравість уяви в дітей, але «подібні цифрові позначення не можуть мати ніякої математичної цінності. Формул з них складати не можна» (8, стор. 46—47).

Однак Лазурский усе виразніше відчував недостатність якісних методів і через кілька років спробував використовувати графічні схеми для визначення здібностей дитини. Ці спроби були невдалі, а передчасна кончина перешкодила Лазурскому здійснити подальшу розробку прийомів кількісного аналізу до характерології.