Предмет психології як науки. Психіка людини як предмет інтересу і наукового вивчення. Історія питання, Детальна інформація

Звичайно, поділ на вказані групи основних понять загальної психології є умовним, бо ж поняття «психічний процес» підкреслює процесуальний характер психологічного явища, що вивчається; поняття «психічний стан» відображає статичний момент, відносну постійність явища; поняття «психічна властивість» характеризує сталі душевні якості індивіда, що утворюються в процесі його тривалої відображувальної діяльності, виховання та самовиховання.

Психологія особистості. Психологія особистості — галузь науки, яка вивчає закономірності формування людини як суб'єкта жит-тєтворчості; механізми, форми і методи інтегрування всіх психічних процесів, станів, властивостей індивіда у системну якість, що опосередковує його взаємодію із соціумом через предметну діяльність, соціально-значущі взаємини, процес соціалізації.

Предмет досліджень психології особистості охоплює структуру особистості та її функціональні характеристики; умови та рушійні сили формування; самосвідомість особистості, її рефлексивні властивості; самооцінку і образ «Я»; життєвий шлях; особливості ставлення до життя і смерті; формування особистості в групі; вплив екстремальних ситуацій на особистісний розвиток; життєву кризу на різних вікових етапах; відхилення в розвитку особистості; можливості гармонізації особистісного розвитку; методи особистісної діагностики, корекції, профілактики і прогнозування шляхів саморозвитку особистості.

Одним з досить поширених напрямів досліджень у психології особистості є так звана трансперсональна психологія. Предметом тран-сперсональної психології є надособистісні переживання (почуттєва взаємодія людини зі світом), як у межах «об'єктивної реальності», так і переживання, які виходять за її межі. До перших належать, наприклад, переживання ембріонального типу розвитку, філогенетичної пам'яті, елементів колективного несвідомого, передбачення, яснобачення (часове розширення свідомості), а також вихід за межі свідомості в міжособистісних стосунках і переживання єднання з партнером, ототожнення з іншою людиною, групою, тваринами або рослинами, планетарна та екстрапланетарна свідомість (просторове розширення свідомості).

Могутні соціальні зрушення в XX ст. значною мірою змінили уявлення про «нормальну», тобто таку, що соціальне схвалена, і «патологічну» поведінку. Ситуація, що склалася, вимагає шукати додаткові методи опису особливостей особистості. Центральною ланкою, що визначає своєрідність складних і різноманітних структур особистості, є ціннісно-мотиваційна сфера. Саме в цій сфері, в особливостях зв'язку між різними ціннісними рівнями та їхніми елементами формується специфіка актуальних мотивів, загальна життєва спрямованість, характер включення особистості в соціальну діяльність. Розробка системних уявлень про ціннісні орієнтації може стати певним внеском у створення адекватної моделі типологізації та аналізу особливостей особистості як у нормі, так і в патології.

Вікова психологія. Вікова психологія — галузь психологічної науки, що вивчає специфічні властивості індивіда, особистості, громадянина, його психіки в процесі зміни вікових стадій розвитку.

Вікова психологія, яка вивчає онтогенез різноманітних психічних процесів і психологічних якостей індивіда, що розвиваються, розгалужується на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності, психологію дорослої людини, геронтопсихологію.

Основними напрямами досліджень вікової психології є: розкриття психологічного змісту послідовних етапів онтогенезу; вивчення вікової динаміки психічних процесів з урахуванням впливу на індиві-

дуальний розвиток людини культурно-історичних, етнічних і соціально-економічних умов; статевовікові і типологічні властивості.

Одна із центральних проблем вікової психології — проблема навчання і психічного розвитку у їхньому взаємозв'язку — широко обговорюється психологами, зайнятими пошуком надійних критеріїв психічного розвитку і визначенням умов, за яких досягається ефективний психічний розвиток у процесі навчання.

Дитяча психологія вивчає умови й рушійні сили онтогенезу людської психіки на стадії дитинства, закономірності перебігу пізнавальних, вольових, емоційних та інших психічних процесів у дитячому віці, особливості формування дитини як індивідуальності й особистості.

Дитяча психологія тісно пов'язана з педагогічною психологією, фізіологією вищої нервової діяльності і педагогікою. Здобутки дитячої психології є науковою передумовою оптимальної організації дошкільного виховання і навчально-виховного процесу в школі.

Психологія юнацького віку. Юність — період у розвитку людини, що відповідає переходу від підліткового віку до самостійного дорослого життя. Хронологічні межі юності визначаються в психології по-різному, найчастіше дослідники виділяють ранню юність, тобто старший шкільний вік (від 15 до 18 років), і пізню юність (від 18 до 23 років). До.кінця юнацького віку завершуються процеси фізичного дозрівання людини. Психологічний зміст цього етапу пов'язаний із розвитком самосвідомості і вступом у доросле життя.

Основні види діяльності в юності — навчання і посильна праця; збільшується діапазон соціальних ролей та обов'язків. Розв'язання багатьох життєвих завдань дедалі частіше залежить від соціальної активності юнака чи дівчини. Зростає соціальна мобільність і число факторів, які позитивно й негативно впливають на розвиток особи.

У зв'язку з початком трудової діяльності відносини між особою і суспільством значно поглиблюються, що сприяє тверезішому розумінню свого місця в житті. Діапазон інтересів набуває чіткіших меж. Соціальні норми й цінності, які присвоюються, набувають життєвого сенсу.

Чимало досліджень у віковій психології будується на грунті методу зрізів: шляхом порівняння властивостей вибірок, що різняться між собою за хронологічним віком. Широко використовуються лон-гітюдні дослідження, в яких розвиток тих чи інших психологічних властивостей простежується на одній і тій же вибірці протягом більш або менш тривалого періоду онтогенезу. Особливе місце в сучасній психології займає група генетико-моделюючих методів, що грунтуються на каузально-генетичному методі Л. С. Виготського.

Акмеологія. Акмеологія — галузь психологічної науки, що виникла на перехресті природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін.

Вона вивчає феноменологію, закономірності та механізми розвитку людини на щаблі зрілості, особливо за досягнення нею високого рівня в цьому розвитку.

Необхідність створення нової науки обгрунтував свого часу Б. Г. Ананьев. На його думку, акмеологія повинна об'єднати зусилля вчених, що репрезентують природничі, суспільні й гуманітарні напрями наукового пізнання, зосередивши особливу увагу на вивченні індивідних, особистісних і суб'єктнодіяльнісних характеристик фізично і психічно зрілої дорослої людини, на з'ясуванні умов, які дали б змогу їй найплідніше виявити себе в житті.

Особливе місце в акмеологічних працях займає з'ясування характеру взаємовпливів властивостей і якостей «фізичної» і «духовної» субстанцій людини.

Одним із важливих завдань, що їх розв'язує акмеологія, є виявлення характерних рис, які формуються у людини в дошкільному віці, у молодшому шкільному, в роки юності, з тим щоб вона змогла всебічно виявити себе на щаблі зрілості.

Акмеологія з'ясовує механізми і результати впливів макро-, мезо-, мікросоціумів (суспільства, держави, навчальних і трудових колективів, сім'ї та ін.) і природних умов на людину, розробляючи стратегію організації її життя, реалізація якої дала б змогу їй всебічно й оптимально самореалізуватися.

У межах цієї галузі створюються необхідні умови для розвитку психогенетики — суміжної з генетикою сфери психології. Предметом її дослідження стало походження індивідуальних психологічних особливостей людини та виявлення ролі генотипу і середовища в їх формуванні.

Геронтопсихологія — галузь психологічної науки, яка вивчає явища і процеси, пов'язані зі старінням організму, властивими йому інволюційними тенденціями (притупленням окремих психічних функцій, затуханням окремих процесів, спадом активності особи).

Предметом геронтопсихології є з'ясування психологічних аспектів старості і психологічної підготовки особистості до неї.

Психологія творчості. Психологія творчості (самотворчості) — галузь науки, яка вивчає обдарованість, креативність або творчу діяльність як базові характеристики особистості і процес продукування творчого результату. Творчість — це відкриття себе, самовираження власного «Я», самореалізація. Предметом психології творчості як науки є творча діяльність у контексті культури, тенденції формування національно-культурної еліти, творчість як форма діалогу культурних традицій.

Окремою галуззю, що тісно пов'язана з психологією творчості, є психологія мистецтва, предметом якої є властивості індивідуальності, що зумовлюють створення і сприйняття художніх цінностей, і вплив цих цінностей на її життєдіяльність.

Предметом досліджень психології мистецтва е специфічні характеристики образно-емоційного ладу особистості; художнє сприймання як форма співтворчості в різні періоди розвитку індивіда; вплив мистецтва на ціннісні орієнтації і мотивацію поведінки суб'єкта, його світогляд; процес художньої творчості з точки зору реалізації в ньому здібностей і характеру особистості, її інтелекту та емоцій, мотиваційних факторів, міжособистісних стосунків; переживання особистості і її стан на шляху від задумки через різні спроби і варіанти до кінцевого результату; значення інтуїції і особливих емоційних способів осягнення художником дійсності; феномени катарсису.

Диференціальна психологія. Диференціальна психологія — це галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, зокрема види та прояви цих відмінностей, їхні кількісні характеристики, причини та наслідки. Передумовою виникнення диференціальної психології було впровадження в психологію експерименту, а також генетичних та математичних методів. Вона формувалася під безпосереднім впливом практики — педагогічної, медичної та інженерної. Початок її розробки поклав Ф. Гальтон, який створив ряд прийомів і приладів для вивчення індивідуальних відмінностей, у тому числі для їх статистичного аналізу.

Термін «диференціальна психологія» ввів німецький психолог В. Штерн у праці «Про психологію індивідуальних відмінностей» (1900). Першими відомими представниками нового напряму були А. Біне, О. Ф. Лазурський, Дж. Кеттелл та ін.