Психологія влади в інтерактивному дискурсі, Детальна інформація

Реферат на тему:

Психологія влади в інтерактивному дискурсі

Домінування і підпорядкування. Будь-які владно-підвладні стосунки мають сенс лише тоді, коли охоплюють, включають щонайменше дві сторони: одну, яка владує, домінує, і другу, яка є об’єктом такого домінування, владування. Якщо владно-підвладні співвідношення вважати за атрибутивну характеристику кожного акту соціальної взаємодії, то належить визнавати в ньому наявність двох сторін: домінуючої і підпорядкованої. Навіть коли мова йде про поведінку окремого автономного суб’єкта, дуже опосередковано пов’язану з певним соціальним контекстом, то й у цьому разі його позиція може бути охарактеризована за ознаками домінування або підпорядкування. Натомість, відповідно, підпорядкований або домінантний інший суб’єкт може бути присутній опосередковано, невидимо, умовно.

У владному контексті взаємин їхня домінантна сторона зазвичай постає як очевидніша. Це, зокрема, дістає вияв у помітно більшій кількості термінів, що означають різні види й форми домінування: панування, керівництво, лідерство, перевага, вищість, зверхність тощо, тоді як підпорядкування має набагато менший синонімічний ряд. Факт більшої очевидності владної позиції в стосунках може мати принаймні три психологічні пояснення. По-перше, владна сторона набагато виразніше виявляє, утілює свою власну суб’єктність; вона є стороною ініціативною, яка ухвалює рішення, нав’язує їх іншим учасникам, визначає дискурс спілкування. По-друге, для самого суб’єкта мотивація посідання владної позиції є очевиднішою й зрозумілішою, ніж мотивація підпорядкування. По-третє, владно-домінантна позиція, як правило, має більший соціальний престиж.

Проте сама очевидна потреба того, хто домінує, мати іншого суб’єкта як об’єкта домінування вже означає певну залежність домінантної сторони від підпорядкованої. Відтак домінування і підпорядкування слід звичайно розглядати як протилежні полюси цілісного простору стосунків, але їх взаємна зумовленість настільки вагома, навіть діалектична, що один полюс не може існувати без іншого, а відтак їхнє протиставлення практично завжди є вельми відносним.

Досить широке розуміння явища влади веде до визнання її за іманентну властивість кожної живої істоти (як у Ф. Ніцше [1]) або психічного індивіда (як в А. Адлера [2]). І в тому і в тому контексті влада постає як невід’ємна сторона, властивість живої істоти, що взаємодіє з оточенням і в цій взаємодії намагається утвердити власне існування, задовольнити свої потреби, дотримати власних інтересів, захиститися від конкурентних впливів інших істот. Для того щоб бути, треба виявляти себе, заявляти про себе, висловлювати домагання щодо середовища. Оскільки існування неможливе без натрапляння на труднощі й перешкоди, то їхнє подолання стає доконечною потребою, а це означає утвердження суб’єкта у владній позиції. Таким чином, якщо потреба домінувати є первісною іманентною потребою психічного суб’єкта, то давній спір З. Фройда і Адлера про первинність чи то сексуальних, чи то владних потягів має бути розв’язано на користь останніх.

Владні потяги пронизують усю сферу психічного життя індивіда, опановуючи, зокрема, й сексуальною. Можливість чи неможливість задоволення сексуальних потреб суб’єкта визначається змістом його стосунків з оточенням, залежить від ступеня домінування оточення над індивідом або індивіда над оточенням. Накладаючи численні табу на сексуальну сферу, соціум обмежує індивіда, упокорює його, але водночас спонукає до реалізації відповідних потреб непрямим чином. Індивід, отже, “вислизає” з-під суспільних заборон і, бодай почасти, здобуває владу над обставинами. Пряме ж задоволення сексуальних потреб тим паче передбачає присутність інших осіб, і контекст такого задоволення набуває ще більш вираженого владно-підвладного характеру.

Чи не найяскравішим утіленням поєднання сексуальних і владних імпульсів є садизм, де сексуальні і владні потреби задовольняються одночасно, а незадоволення одних унеможливлює задоволення інших. Щоправда, можна вести мову про так званий не сексуальний садизм, наявність якого могла б бути додатковим аргументом на користь первинності саме владних потреб, а не сексуальних. Проте цей аргумент зазвичай спростовується в результаті поглибленого аналізу, за яким не сексуальний садизм звичайно виявляється захисним або компенсаторним варіантом садизму сексуального.

Компенсаторну функцію виконує не лише маскування сексуальності. Увагу багатьох психологів – дослідників влади – привертала компенсаторна функція домінування. Для особи, яка має значну владну потенцію і для якої застосування владних можливостей не становить психологічної проблеми, влада здебільшого не набуває самодостатньої цінності, а прагнення влади не перетворюється на один із провідних мотивів активності. Владна функція спрацьовує ніби сама по собі, а здійснення владних повноважень є звичайним і звичним модусом активності.

Натомість для особи, невпевненої у власних силах, психологічно слабкої, неспроможної до адекватного досягнення, здобуття домінантної позиції та посідання влади виявляється вельми привабливим. Особливо актуальним таке прагнення стає для різного роду невротичних особистостей і є, власне кажучи, одним із найзначучіших елементів конструйованого ними “несправжнього”, вигаданого невротичного світу. У такому неадекватному відображенні дійсності позбавлена реальних владних можливостей особа захищається від усвідомлення своєї неповноцінності тим, що уявляє себе істотою владною, спроможною, потентною.

Оскільки в основі фіктивного компенсаторного владного статусу лежить не справжня психологічна міць, а особистісна слабкість, то через будь-які вияви такої “домінантної” позиції тою чи тою мірою проступає психологічна неадекватність. Відтак зазнавані невдачі, як правило, спонукають індивіда не до належної корекції поведінки, а до ще виразніших намагань укріпити свою владність. Такі залежності становлять одну з істотних характеристик невротичного кола. І загальна історія людства, і зміст повсякденних людських стосунків дають безліч прикладів свідомої, напівсвідомої чи майже несвідомої активності осіб, які потерпають від комплексу малоцінності і прагнуть заглушити його, замаскувати через здобуття влади над іншими людьми. (Класичним прикладом є комплекс Наполеона, який спонукає низькорослих чоловіків до владного вивищення над оточенням).

Узагальнення результатів низки досліджень дає підстави для визначення кількох основних інтерактивних механізмів (радше сукупностей, класів механізмів) домінування – підпорядкування. По-перше, слід вести мову про механізми взаємної суб’єктної активації учасників владно-підвладної взаємодії. Друга сукупність механізмів стосується взаємного узгодження позицій і статусів учасників. Третя група, найчисленніша серед вивчених механізмів, зумовлює примусово-наказово-обмежувальний модус владно-підвладної взаємодії з погляду панівної і підлеглої сторін. Четверта група включає механізми, що роблять взаємодію емоційно насиченою і формують її за шкалою “любов – ненависть”. Нарешті, п’ята сукупність механізмів, що в багатьох відношеннях близька до другої, стосується встановлення або порушення різних видів близькості – віддаленості між учасниками взаємодії, насамперед просторової та психологічної.

Психологічні вигоди підпорядкування. Менш очевидним, але не менш загальним, ніж потреба домінування, є прагнення підпорядкуватися, бути підлеглим, залежним. Оскільки жива істота чи психічний суб’єкт не можуть існувати поза певним середовищем, то вони ніби приречені на те, щоб якимсь чином до цього середовища устосунковуватися, пристосовуватися до його умов. Цілковита нездатність до такого пристосування означає нездатність до самого існування. У будь-якому вияві влади над оточенням, яку має індивід, завжди має місце і його узалежнення від цього оточення, підпорядкування йому. Адже сама наявність середовища, у якому індивід має утвердитися, означає залежність від такої наявності.

Порівняно з домінуванням, підпорядкування має здебільшого менш виразний, часто зовсім непомітний характер. Воно виражається не лише в актах інтерсуб’єктної взаємодії, а насамперед у внутрішніх позиціях її учасників. У різних версіях соціального психоаналізу досить докладно відстежено загальнолюдську потребу підкорення авторитетові, ідентифікації з вождем. Найчастіше така ідентифікація відбувається майже автоматично, майже несвідомо і не виділяється її суб’єктами як якийсь особливий феномен.

Якщо підпорядкування іншій особі є ніби психологічною суттю процесу ідентифікації, то в протилежному йому за багатьма ознаками процесі проекції таке психологічне підпорядкування втілюється не меншою мірою. І це хоч би через те, що, по-перше, суб’єкт потребує мати за об’єкт проекції більш чи менш значущу для нього особу, по-друге, ця особа повинна мати певний набір рис, до яких ніби допасовується проекція. А з другого боку, підпорядковуючись іншій особі, суб’єкт й ідентифікується з нею, і проектує на неї свої власні риси й комплекси.

Підпорядкування, так само як і домінування, може виконувати компенсаторну функцію для психологічно слабких індивідів, відігравати роль своєрідного психологічного костура. Основна психологічна вигода підпорядкування полягає, очевидно, у відмові від відповідальності. Можна говорити про два варіанти такої відмови – від відповідальності позитивної і негативної. Відмова від позитивної відповідальності означає, що індивід, передчуваючи свою неспроможність у виконанні певних функцій, наперед відмовляється від них, перекладаючи керівні обов’язки та відповідальність на іншу особу. А з того, хто неспроможний бути відповідальним, “нічого й не візьмеш”.

Що ж до негативної відповідальності, то тут може йтися про те, що індивід визнає свою неспроможність у разі вчинення ним – реально чи потенційно – неправильних або неадекватних дій. Готовність визнати свою провину, а відтак віддатися “під справедливий суд” інших, перетворює індивіда з винуватця на одну з жертв його власної неспроможності. Таке каяття робить його водночас винним і невинним, а “покірної голови й меч не бере”.

Уже в самому підпорядкуванні як прямій відмові від узяття на себе більш-менш самостійних владних функцій криється намагання бодай непрямо володіти ситуацією взаємодії. Той, хто підпорядковується, прагне змінити дискурс взаємодії, надаючи йому більш сприятливого для себе забарвлення та нейтралізуючи можливі негативні аспекти.

Проте підпорядкування може мати й більш химерний, багатоплановий характер і мати на меті якраз протилежне: здобуття домінантної позиції. Така позиція здобувається в непрямий спосіб, а зайняття позиції підлеглої сторони стає засобом відповідного маніпулювання стороною, якій віддається позірна перевага у взаємодії. Двома найтиповішими шляхами такого маніпулятивного підпорядкування є, по-перше, вияв своєї безпорадності і заклики про допомогу, по-друге – увиразнення відповідних переваг іншої сторони. Обидва модуси поведінки передбачають спонукання цієї іншої сторони до вчинення відповідних дій і взяття на себе відповідальності за них.

Крім різного типу компенсаторних функцій, підпорядкування може відігравати роль досить адекватного самоствердження, насамперед у тому разі, коли підпорядковується особистість, схильна до постійного надмірного домінування. Нерідко це особистість у певному розумінні психопатична, така, що має проблеми з адаптацією до соціального оточення. Підпорядкування для неї може мати зміст належної корекції поведінки й ставлень.

Взаємна залежність керівників і підлеглих. У переважній більшості стосунків і взаємодій, які мають місце в соціумі, взаємне зайняття суб’єктами позицій домінування і підпорядкування відбувається доволі стихійно, але водночас згідно з неписаними соціальними нормами. Коли ж ідеться про стосунки формалізовані, рекомендовані офіційно, то тут позиції керівництва – підлеглості визначаються заздалегідь і приймаються всіма сторонами взаємодії як обов’язкові до виконання.

У соціальній психології відомо, що формальні стосунки керівництва – підлеглості виявляються продуктивнішими, якщо істотно збігаються із структурою неформальною. Між формальною і неформальною структурами стосунків домінування – підпорядкування є істотні відмінності. З одного боку, формалізована структура владно-підвладних співвідношень є жорсткіша, нав’язує учасникам взаємодії відповідні позиції заздалегідь і ззовні. Перебування на цих позиціях зазвичай має для суб’єкта істотну соціальну, зовнішню значущість, але з другого боку, внутрішня, особистісна значущість таких співвідношень може бути досить незначною, оскільки не зачіпає глибинної суб’єктної мотивації (мабуть, за винятком мотивації кар’єри).

Зовнішнє добровільно-вимушене прийняття владної чи підвладної позиції здебільшого сприймається як чинник, що не містить істотної об’єктивної оцінки самого суб’єкта. Знову ж таки виняток тут можуть становити виражені кар’єрні устремління особи, які часто-густо виконують компенсаторну функцію.

У між суб’єктних стосунках позиції домінування і підпорядкування, як правило, взаємно узгоджуються. Суб’єкти діють згідно з визначеними для них і взятими на себе функціями, а відтак ці стосунки не набувають проблемного характеру і їхній владно-підвладний зміст найчастіше залишається непоміченим. А найбільше цей зміст увиразнюється тоді, коли суб’єкт, від якого вимагається або очікується підпорядкування, не в змозі зайняти цю позицію і виявляє непокору щодо домінантних впливів іншого суб’єкта.

З погляду функцій домінування і підпорядкування така непокора може мати двоїсту природу. З одного боку, вона, безумовно, є виявом владних домагань суб’єкта, якого спонукають до підкорення. Проте з другого боку, вияв непокори досить часто може бути результатом своєрідного підпорядкування суб’єкта, який не хоче коритися саме тому суб’єктові, який вимагає від нього покори. Адже нерідко оптимальною з погляду можливостей і цілей може бути якраз поведінка, спрямована на впокорення, якщо, наприклад, таке підпорядкування є мало значущим порівняно з домінуванням в інших сферах або коли підпорядкування може бути засобом маніпуляції домінантним суб’єктом. Очевидно, в актах непокори сильніше, ніж в актах домінування, виражається психологічно напружене прагнення діяти з власної волі.

Оскільки кожний суб’єкт протягом свого існування неминуче стає об’єктом владних домагань із боку інших суб’єктів, то вияв непокори, її зміст, частота, інтенсивність стають його важливою інтерактивною характеристикою. Відсутність здатності або бажання виявляти непокору взагалі може розглядатися як визначальна ознака такого собі психологічного рабства, внутрішньо притаманної неспроможності бути самодіяльною, автономною істотою. Але й неадекватно часте й активне виявляння непокори також може бути свідченням недостатньої автономності та істотної залежності від взаємодії з іншими людьми.

Ще Адлер звернув увагу на невротичне розширення поняття примусу, коли найзвичайніші ситуації та події сприймаються невротичною особистістю як зазіхання на її індивідуальну свободу і викликають у неї заперечення й протест [2]. Відтак невротична особистість, виявляючи непокору щодо явищ, цілком нешкідливих для неї, марно й недоцільно тратить свою енергію, виявляючи непотрібну заангажованість в одні справи і не розв’язуючи справді важливих для неї проблем, через що її позиція постійно залишається неадекватно підвладною попри наполегливе прагнення влади. Натомість адекватний, психологічно обґрунтований вияв непокори може бути важливим чинником послаблення владної потуги суб’єкта – носія влади.

Сумніви щодо справжньої сили і доречності, слушності влади цю владу більшою чи меншою мірою спростовують. Тому носії влади здебільшого не люблять і бояться виявів непокори, хоча нерідко виникаючі проблеми можуть зніматися шляхом своєрідної компрометації таких виявів через надання їм неадекватного вигляду.

Узалежнення і впорядкування як дискурси взаємодії. Інтерсуб’єктна взаємодія – явище вочевидь багаторівневе й багатопланове. А коли зважити на її істотно символічний характер, то слід говорити про полідискурсивну природу такої взаємодії. Полідискурсивність означає обов’язковість і неминучість багатьох (у принципі, нескінченно багатьох) дискурсів та субдискурсів, які сукупно мають вичерпувати весь обсяг символічного тексту взаємодії. Ці дискурси й субдискурси перебувають між собою в складних ієрархічних залежностях.

Результатом акцентування владно-підвладних характеристик взаємодії стає виділення як особливо значущих двох її дискурсів: узалежнення і впорядкування. У дискурсі узалежнення відображаються взаємні намагання суб’єктів актуалізовувати і реалізовувати мотиваційно-афективні сфери їхньої психіки, що втілюються насамперед у різного роду емоційних, особистісних, психологічних залежностях. Дискурс упорядкування означає прагнення учасників взаємодії до оптимального регулювання їхніх когнітивних і поведінкових сфер відповідно до раціонально окреслюваної доцільності. Обидва ці дискурси виявляються, мають місце в найрізноманітніших аспектах інтерсуб’єктної взаємодії.