Вплив соціального оточення на духовний розвиток, Детальна інформація

Якщо мова іде про мотиваційний статус, то здорові люди вже в достатній мірі задовольнили свої основні потреби в безпеці, любові, приналежності, повазі і самоповазі і тому можуть керуватися передусім прагненням до самоактуалізації (як неперервна реалізація потенційних можливостей, здібностей, талантів, як поклик долі) тому сприйняття своєї особистої початкової природи як неспинне прагнення до єдності, інтеграції, чи внутрішньої енергії особистості. Якщо ми визначимо розвиток як сукупність різноманітних процесів, що приводять особистість до певної самоактуалізації, це буде більш співпадати з тим, що цей процес продовжується на протязі всього життя. Це протиріччя концепції "поетапного", "скачкоподібного" зміщення мотивації в сторону самоактуалізації. Згідно цієї концепції спочатку одна за одною повністю задовольняються всі основні потреби, а потім у створення попадає наступна потреба більш високого ступеня.

"Дефіцитні" потреби притаманна всім представникам людства. Самоактуалізація унікальна тому, що кожна людина має свої особливості. Потреби повинні бути повністю задоволені, щоб могло здійснитися повне розвивання істинної індивідуальності. [22]

потреба людини в безпеці, приналежності, любові та повазі може задовольнитися лише з допомогою інших людей і ззовні. Це означає суттєву залежність від оточення. Якщо людина знаходиться в такому залежному стані, то напевне не можна сказати, що людина сама "господар" своєму життю. Вона повинна триматися джерел бажаного задоволення, людина повинна підкорятися їхнім правилам та законам, повинна задовольняти чиїсь бажання та капризи, бо в іншому разі вона ризикує все втратити. Людина повинна бути в певній мірі "орієнтована на інших" і не може не залежати від схвалень, відношення і доброї волі інших людей. Тобто, вона повинна бути гнучкою та уважною і повинна підганяти себе під зовнішню ситуацію. [3]

Людина – це залежна змінна, а оточення – це жорстка незалежна змінна. То ж людина, яка досягла задоволення всіх основних потреб, набагато менше залежить і більше автономна і сама визначає напрям свого руху. Такі люди більш самостійні, самозадоволені і підкоряються внутрішнім, а не суспільним детермінантам.

Отже ієрархія життєвих цінностей особистості являє дуже складну схему. На нижчих сходах елементарні потреби і такі ж цінності, і чим вище, тим складніші та значиміші цінності. Духовні ж цінності знаходяться на самому верху цієї піраміди і займають найвище місце. Духовні цінності присутні в індивіда тільки за умови задоволення всіх нижчих потреб і мотивацій. До того ж життєві цінності особистості попадають під великий вплив зовнішніх обставин і оточуючого середовища і можуть трансформуватись залежно від оточення і умов життя. [13]

РОЗДІЛ ІІ. ВПЛИВ СОЦІАЛЬНОГО ОТОЧЕННЯ НА ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

Соціалізація особистості в онтогенезі.

Формування особистості дитини, зокрема її світоглядних норм суспільно ціннісної спрямованості та соціальної поведінки, відбувається через входження в навколишнє середовище та різностороннє його пізнання, перетворення на суспільного індивіда, долучення до соціального життя як активної і дійової сили.

Упродовж усього життя людина як істота соціальна стикається з потребою бути серед людей, взаємодіяти з ними, тобто входити в системи міжособистісних відносин. Для цього їм необхідно володіти навичками соціально-психологічної компетенції, яка формується в ході засвоєння дитиною систем спілкування через включення в суспільну діяльність.

Соціальна компетентність як процес соціалізації особистості є дуже складним явищем. Тут і вміння орієнтуватись в соціальних ситуаціях, і здібності правильно визначати особистісні особливості та емоційні стани інших людей і здатність вибирати адекватні способи поводження з ними та реалізувати ці способи в процесі взаємодії.

Тільки на ґрунті культури людина може піднестися на той рівень вільної реалізації свого творчого потенціалу, який відповідає природі й об’єктивним потребам суспільства певної конкретно-історичної доби. [16]

Тож під особистістю розуміють по-перше стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства або спільноти, а по-друге індивідуального носія цих рис як вільного і відповідального суб’єкта свідомої вольової діяльності. Під особистістю слід розуміти людину як суб’єкта суспільних відносин, носія свідомості та системи суспільно значущих якостей, детермінованих, визначених та закріплених конкретно-історичними умовами життя суспільства.

Отже, особистість належить певному індивіду – окремому члену соціальної спільноти: народу, суспільства, класу, соціальної групи. окрема людина не владна над результатами сукупної суспільної діяльності, вона завжди має свободу вибору, і саме цей вибір характеризує її як особистість. В процесі історичного розвитку змінювалися не лише провідні соціальні типи особистості, їх ціннісні орієнтації, а й самі взаємовідношення особистості, суспільства. Тож соціальне й індивідуальне, що, на перший погляд, постають, як протилежності, насправді органічно взаємодіють, виявляються взаємозв’язаними і взаємозалежними як у генетичному, так і у функціональному аспектах. Для нормального функціонування особистості неабияке значення має її внутрішній регулятивний механізм – як самосвідомість, образи власного "Я", самооцінка, самоповага, від яких багато в чому залежать рівень її домагань та реальна поведінка.

Дослідження особистості у соціальному аспекті спираються переважно на комплексний підхід, ураховуючи як індивідуальні особливості людини, так і основні параметри соціальної системи, в яку вона включена, саме ті соціальні функції та ролі, які вона виконує. Соціологи використовують низку термінів, що описують переходи від індивідуального до соціального і навпаки: класова чи професійна належність, соціальна позиція, статус, роль, соціальний тип, тощо. Загалом соціологія особистості досліджує процеси, що відбуваються на різних рівнях змін соціального типу особистості; міри її свободи залежно від типу та характеру суспільної організації; особистості та її життєвих орієнтирів; закономірностей взаємодії в соціальних групах, потреб; мотивів та ціннісних орієнтацій, що регулюють соціальну поведінку особистості. [20]

Вивчення соціальної системи дає змогу зрозуміти ціннісні орієнтації особистості, її домагання та духовну спрямованість. З’ясовується, що соціальна поведінка детермінується не тільки сьогоднішнім становищем людини, а й її минулим життєвим досвідом і характером засвоєних нею культурних цінностей, в яких акумульовано і закодовано соціальний досвід людства, усю його попередню історію. Кожний індивід як особистість є продуктом не тільки існуючих відносин, а й усієї попередньої історії національної та світової культури, а також власного розвитку і самосвідомості.

Процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дають йому змогу бути повноправним членом суспільства – дістав назву "соціалізації". Він охоплює як соціально контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість (виховання) так і стихійні, спонтанні, що впливають на формування її індивідуальних якостей. [15]

У формуванні терміну та визначенні суті соціалізації особистості є дві думки: соціалізація особистості, як біологічної істоти, яка лише пристосовує природжені форми поведінки до умов людського буття; а інша думка вчених, що вбачають в особистості пасивний продукт соціальних впливів. Особливою ланкою в такому процесі є творчість, як неперервне народження нового, що становить суть життя. Тож соціалізація розглядається не просто як сукупність зовнішніх впливів, що регулюють прояви, внутрішньо притаманних індивідові біопсихологічних імпульсів і потягів, і як процес формування цілісної особистості. Індивідуальність з цього погляду є не передумовою соціалізації, а її результатом.

Тож зміст, стадії і конкретні механізми соціалізації мають історичний характер, істотно видозмінюючись від одного типу суспільства до іншого, ї, зрештою, визначаються соціально-економічними та суспільно-політичними структурами цих суспільств. При цьому процес соціалізації не зводиться до безпосередньої взаємодії індивідів, а охоплює все розмаїття суспільних відносин.

Отже соціалізація не є механічною проекцією на індивіда якоїсь завершальної соціальної форми, оскільки як об’єкт соціалізації індивід водночас є діяльним суб’єктом суспільної активності і сам процес відбувається тим успішніше, чим активніша роль індивіда у творчо спрямованій суспільній діяльності. [4]

Важливим аспектом активності індивіда в процесі соціалізації є ідентифікація, як ототожнення себе з іншою людиною, групою, колективом, що дає змогу успішно оволодівати різними видами соціальної діяльності, засвоювати і трансформувати у власні об’єктивно значущі соціальні норма та цінності, брати на себе певні соціальні ролі. Ідентифікація здійснюється у найрізноманітніших формах, що відрізняються одна від одної психологічним механізмом, характером видів діяльності, засвоюваних ролей, норма та цінностей, а також ступенем ефективності цього засвоєння.

Розрізняють три основні форми ідентифікації:

Перша – пряме емоційне ототожнення себе з реальною чи вигаданою особою (батьки у ранньому дитинстві та ін.). така ідентифікація виконує важливі психологічні функції, наприклад, функцію захисту, але має малу ефективність у засвоєнні соціально-культурних умінь, оскільки полягає здебільшого в копіюванні та імітації поведінки інших.

Друга форма – віднесення себе до певної номінальної соціокультурної групи – вікової, національної, статевої тощо – дає змогу індивідові опанувати найважливіші для цієї групи стереотипи поведінки, вимоги, щодо основних культурних ролей. Так, прирівнюючи себе до вікової групи, індивід визначає істотні соціальні межі своєї поведінки, хоча її конкретні норми, цінності та рольові вимоги можуть варіюватись.

Тертя форма – усвідомлення своєї належності до реальної соціальної групи чи колективу. Дістаючи емоційне підкріплення у вигляді особистої симпатії, таке усвідомлення сприяє активному засвоєнню характерних для певної спільноти норм соціокультурних цінностей та поведінки.

Отже, основним механізмом соціалізації індивіда є його інтеріоризація, або інтерналізації – переведення вироблених людством у цілому і різними суспільними групами зокрема зовнішніх норм, цінностей та установок у власний внутрішній світ і використання їх як регуляторів поведінки.

Розглядаючи проблеми інтеріорганізації, сучасні соціологія та психологія особливу увагу приділяють змісту та характеру соціальних вимог, норм, цінностей, установок, засвоюваних особистістю у процесі ХХ соціалізації. Цей напрям досліджень надзвичайно актуалізувався у зв’язку з бурхливим процесом ламання ідеологічних стереотипів у масовій свідомості людей, із знаттям або ослабленням тих самих "цензорів підсвідомого і масовим викидом на книжковий, теле-, кіно-, відео- і радіоринки продуктів потужної індустрії шоу-бізнесу, творів розважального характеру, що збуджують у молоді, особливо у підлітків із нестійкою психікою, підсвідомі почуття та неконтрольовані сексуальні потяги.

Отже, дослідження у цьому напрямі підтверджують цілеспрямований характер процесу інтеріорганізації, активність самої особистості в ході соціалізації, важливість усвідомленого вибору нею культурних цінностей та ціннісно-мотиваційної орієнтації, враховуючи особливості діяльності, аналізують процеси перетворення зовнішніх вимог та обставин на моральні імперативи, життєві установки та позиції особистості. Механізми та процеси інтеріорганізації винятково складні і ними не потрібно нехтувати в системі виховних заходів. [5]

Тож серед проблем інтеріорганізації в сучасному світі на перший план висуваються проблема розуміння цінностей культури. Адже перш ніж перевести зовнішній світ культури у внутрішній світ особистості, потрібно передусім зрозуміти, осмислити його. Тільки після такого осмислення і відповідного пристосування до індивідуальних особливостей чуже стає своїм, зовнішнє переходить у внутрішнє і стає його атрибутивним змістом.

Опинившись соціалізованою, особистість вступає в меж і норм і цінностей певної соціокультурної організації. Вона має приймати все і віддавати також плоди праці, що не суперечили б з тими стандартами, які вже склалися в даному суспільстві. У сучасному світі проблема розуміння норма і цінностей нашого суспільства набуває дедалі більшої актуальності. Це зумовлено загостренням геополітичної та суспільно-політичної ситуації, посиленням глобальних суперечностей. Знання культурних цінностей певної доби, культурної спільноти тощо визначається їх функціональними особливостями, конструктивними параметрами, пов’язаними з мінливість способів і умов їх створенням, ідейними спонукальними мотивами.

Слід зазначити, що справжнє, істинне осмислення світу культури розпочинається все-таки з усвідомлення його особистісного смислу. Завдяки відкритості людської свідомості це особистісне світосприйняття ґрунтується на загальновизнаних соціальних значеннях, культурних традиціях роду, мистецтві, духовному розвитку нації, регіону, людства в цілому.