/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

Демонтаж командно-адміністративної системи. Перші кроки державотворення на Волині (1991-1992 рр.), Детальна інформація

Тема: Демонтаж командно-адміністративної системи. Перші кроки державотворення на Волині (1991-1992 рр.)
Тип документу: Реферат
Предмет: Історія України
Автор: CoolOne
Розмір: 0
Скачувань: 1638
Скачати "Реферат на тему Демонтаж командно-адміністративної системи. Перші кроки державотворення на Волині (1991-1992 рр.)"
Сторінки 1   2   3  
Демонтаж командно-адміністративної системи. Перші кроки державотворення на Волині (1991-1992 рр.)

Розвиток політичних подій у 1991 р. відбувся на тлі погіршення економічного стану, росту інфляції, наявності тотального дефіциту товарів. У цих умовах виконком Волинської обласної ради 22 лютого 1991 р. прийняв рішення “Про надзвичайні заходи щодо стабілізації економіки області”, у якому констатувалося стрімке погіршення ситуації в області. Тому на Волині проголошувалося надзвичайне економічне становище. Навесні того ж року було здійснено реформу цін, яка боляче вдарила по доходах населення: у декілька разів підвищилися ціни на товари дитячого асортименту, різко зросла вартість харчування в їдальнях, а також подорожчали комунальні та транспортні послуги. Ця чергова непродумана та організаційно не підготовлена акція союзного уряду “посилила соціальну напруженість” [5, 121].

На початку 1991 р. політичне протистояння на Волині залишалося досить відчутним. Воно зростало у зв’язку з подіями, що відбувалися в Прибалтиці. Громадськість області була стурбована розвитком подій у Вільнюсі, де союзний уряд намагався навести за допомогою військових “конституційний порядок”. Жахливим було те, що в цих сутичках загинули люди. 18 січня опозиція влаштувала на Замковій площі зустріч із народними депутатами України, які входили до Народної ради. Головна тема виступів концентрувалася навколо гасла “Вільна Литва – вільна Україна!”. Група депутатів обласної та міської рад у своєму зверненні під назвою “Демократія в небезпеці” висловила глибоке занепокоєння розвитком ситуації у Литві.

На початку лютого в області відбувалася кампанія щодо реорганізації органів місцевої влади відповідно до Закону про місцеві ради та місцеве самоврядування. Однією з новацій цього закону було рішення про об’єднання посад голів рад і голів їх виконавчих комітетів. Із урахуванням цієї обставини відбулися вибори нових голів районних рад. 8 лютого п’ята сесія обласної ради народних депутатів обрала виконавчий комітет у складі 17 осіб: голови облвиконкому, його першого заступника, шести заступників, керуючого справами облвиконкому, восьми голів виконавчого комітету. Головою обласної ради та головою її виконкому став Володимир Блаженчук. Його першим заступником було обрано Антона Кривицького, який до цього працював головою Луцької міської ради і Луцького міськвиконкому. 14 лютого Луцька міська рада народних депутатів обрала головою ради та головою міськвиконкому Анатолія Поху.

У 1991 р. відзначалося 120-річчя від дня народження Лесі Українки. В Україні, насамперед на Волині, відбулося широкомасштабне святкування цієї славетної дати. Серед заходів, приурочених до свята, – фольклорний фестиваль “Калинова сопілка”, міжобласний конкурс хорових колективів і республіканський фестиваль вистав, створених за драматургією Лесі Українки, літературні вечори.

У день освячення пам’ятника поетесі на Театральному майдані зібралася громадськість обласного центру. Перед присутніми виступили директор Інституту українських студій Альбертського університету (Канада) Богдан Кравченко, голова Львівської обласної ради народних депутатів В.Чорновіл, голова Волинської обласної ради В.Блаженчук, інші промовці. У приміщенні обласного драмтеатру відбувся святковий вечір, на якому до присутніх звернувся член-кореспондент АН УРСР М.Жулинський та інші промовці.

У Ковелі з нагоди 120-річчя від дня народження видатної письменниці відбулося урочисте відкриття пам’ятника Лесі Українці. Творці пам’ятника – скульптор Ю.Савка, архітектор І.Тимчишин. Урочистості були продовжені у с. Колодяжному в родинній садибі Лесі Українки.

На початку вересня в обласному центрі під егідою ЮНЕСКО розпочав роботу міжнародний симпозіум “Леся Українка і світова культура”. Його учасниками стали вчені, громадські діячі з різних країн світу: професори Л.Онишкевич (США), Л.Терзійська (Болгарія), Хе Жуанчан (Китай), діячка на ниві культури Л.Палій (Канада), О.Закидальська (представниця родини Косачів з Канади); громадські діячки – Н.Розумна (Канада), В.Кунева (Болгарія), відомі українські письменники Л.Костенко і М.Олійник, член-кореспондент АН України М.Жулинський та ін. Із вітальною телеграмою до учасників і гостей симпозіуму звернувся голова Верховної Ради України Л.Кравчук.

Із наближенням часу проведення референдуму щодо майбутньої долі СРСР посилилося ідейне протистояння між прибічниками збереження Союзу та активістами руху за незалежність України. Воно було викликане тим, що напередодні референдуму з’явився новий проект союзного договору, який у порівнянні з попереднім передбачав деяке розширення прав республік. Проте майже всі пункти цього документа, що визначали повноваження Союзу (підписання міжнародних договорів, розробка і здійснення зовнішньої політики, представництво у міжнародних організаціях, здійснення єдиної фінансової, кредитної і грошової політики тощо), вступали у суперечність із Декларацією про державний суверенітет України. Проект по суті заперечував зміст суверенітету республік, оскільки проголошував зверхність законів Союзу над республіканськими.

Центр запропонував громадянам відповісти на запитання: “Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних республік, у якій повною мірою гарантуватимуть права і свободи людини будь-якої національності?”. За влучною оцінкою сучасних українських істориків, “навмисно ускладнена формула, а також зловживання виразами, що не мали юридичного змісту (“оновлена федерація”, “повною мірою”), були потрібні партапарату, аби заручитися підтримкою народу, але залишити собі свободу дій” [6, 530]. Передбачаючи позитивні результати референдуму консерватори намагалися використати їх для косметичного реформування існуючих політичних структур і стати на перепоні дійсному суверенітету республік. Опозиція намагалася внести в республіканський бюлетень інше питання, яке б чітко визначало ставлення людей до суверенітету України: “Чи хочете, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує питання внутрішнього і зовнішнього життя?” Якщо цього не станеться, опозиція закликала не брати участі в референдумі. З цього приводу депутати “Демократичного блоку” обласної ради оприлюднили відповідні звернення [7]. Згідно з постановою Верховної Ради УРСР в республіканський бюлетень було внесено таке питання: “Чи згідні Ви з тим, що Україна має бути в складі радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України”. Тобто панівна комуністична верхівка свідомо проігнорувала питання про незалежність України.

Особливу позицію щодо референдуму зайняли обласні ради Тернопільської, Івано-Франківської і Львівської областей, які, окрім союзного і республіканського, провели й регіональний референдум. Громадянам цих західних областей було запропоновано відповісти на запитання про їх ставлення щодо створення незалежної Української держави, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності.

Результати референдуму і всенародного опитування свідчили про прагнення народу України до створення суверенної держави, яка б стала рівноправним членом світової спільноти. За Україну у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2 % осіб, які брали участь в опитуванні (на Волині 78,0 %). За СРСР як оновлену федерацію суверенних республік висловилося 70,5 % виборців. На Волині – відповідно 53,7 %. Що ж стосується західноукраїнських областей, де вплив компартійних структур був значною мірою нейтралізований, то за “незалежну державу, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики”, висловилися 89 % тих, хто прийшов на виборчі дільниці [12, 203].

Не зважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування, ставало цілком зрозуміло, що вектор суспільних настроїв в Україні повертається в бік незалежності.

Напередодні референдуму у зв’язку з тим, що Рада Міністрів СРСР не виконала свої зобов’язання щодо вимог шахтарів на попередніх страйках улітку 1989 р., гірники Нововолинської групи шахт відновили тимчасово припинений 26 червня 1989 р. страйк. На відміну від попереднього страйку, де шахтарі висували суто соціальні вимоги, зараз на першому плані були вимоги політичні, а саме: ліквідація інституту президентської влади СРСР, розпуск Верховної Ради Союзу як органу, який стоїть на перешкоді республікам на шляху до побудови незалежної держави, необхідність розробки проекту нової Конституції України та ін. [11]. Страйк шахтарів знайшов підтримку в громадськості області. 18 квітня група депутатів обласної ради через обласну газету звернулася до жителів Волині з проханням підтримати гірників. 21 квітня в Луцьку на Театральному майдані відбувся багатотисячний мітинг під гаслом “Вільна людина у вільній державі”, на якому було прийнято резолюцію про підтримку вимог гірників.

Визначною подією влітку 1991 р. стало святкування 340-ї річниці битви під Берестечком. Саме в ці дні, коли боротьба за незалежність наблизилася до завершальної фази, повернення до історичних витоків існування Української держави набуло символічного змісту. Тому до цього свята ретельно підготувалися й узяли активну участь представники усіх кіл української громади. 16 червня відбулося вшанування пам’яті запорізьких козаків і селян, які загинули в битві під Берестечком. Із нагоди цієї події на полі битви було урочисто відкрито меморіал. На свято прибули Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук, глава УАПЦ митрополит Мстислав, депутати Верховної Ради СРСР, народні депутати України та численні гості. За деякими даними, в урочистостях узяло участь більше мільйона осіб.

Улітку цього року кризовий стан у країні невпинно погіршувався, що вимагало негайних заходів щодо її стабілізації. Однак центр на чолі з М.С.Горбачовим уже не володів повністю ситуацією: з одного боку, на них тиснули демократи, які виступали за радикальне реформування суспільства, з іншого, – консерватори. Все це відбувалося на фоні різкого погіршення економічного стану. Серйозною загрозою для консерваторів було призначення на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного договору. В цих умовах консервативні сили вирішили взяти реванш і здійснили державний переворот 19-21 серпня 1991 р. Обласні осередки політичних партій виступили із засудженням перевороту.

У цих умовах прийняття парламентом України 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України було цілком закономірною подією. Слід зазначити, що рішення Верховної Ради України не було ситуативним, навіяним серпневим путчем. Український народ прийняв його, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення з урахуванням природного права на самовизначення.

Проголошення незалежності України поставило крапку на її довготривалому шляху боротьби за вільне, самостійне життя. 24 серпня 1991 р. стало початком відліку нового часу в житті українського народу. Його ознакою став перехід від командно-адміністративної системи з ознаками тоталітарного режиму до створення підвалин сучасної демократичної держави. На цьому шляху передбачалося ліквідувати залишки старих суспільно-політичних відносин і побудувати нові, які б мали міцне підґрунтя в економіці, соціальних відносинах, духовній сфері життя українського народу. Причому багато чого не можна було зробити відразу, шляхом адміністрування. Воно повинно було вирости з нових форм господарювання, умов існування громадянського суспільства, демократичної свідомості вільних у повному сенсі цього слова громадян. Але на перешкоді цьому часто ставало, за словами класика, “революційне нетерпіння” мас. Над раціональними діями часто висіла примара необільшовизму: відчуття непогрішимості та безпомилковості у власних діях; нерозуміння глибинних процесів розвитку соціуму, а тому занадто велике захоплення адмініструванням; намагання якомога швидше зруйнувати старе, не побудувавши нового, роздати посади своїм друзям без урахування їх ділових та моральних якостей. Цей перелік особливостей необільшовизму можна продовжувати. Але й цього достатньо, щоб зрозуміти, скількох помилок і спокус потрібно було уникнути, щоб із найменшими збитками будувати нове суспільство. Багато хто з переможців не зміг уникнути цієї хвороби всіх без винятку революцій.

День 25 серпня 1991 р. у житті волинян був багатий на політичні події, що набули символічного змісту. Це – руйнування в обласному центрі пам’ятника В.І.Леніну, який у свідомості багатьох жителів області уособлював тоталітарний режим, і підняття над приміщенням обласної ради національного синьо-жовтого прапора [8].

Було прийнято також важливе політичне рішення облвиконкому про департизацію органів державного управління області, управління внутрішніх справ, КДБ по Волинській області, за яким припинялася діяльність політичних партій, громадсько-політичних організацій у структурах державного управління області, обласного управління внутрішніх справ, управління КДБ по Волинській області. Працівники зазначених відомств припиняли своє членство в будь-якій політичній партії. Рішенням облвиконкому від 25 серпня було також створено тимчасову комісію з перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, громадських об’єднань та організацій у період державного перевороту 19-21 серпня. Логічним наслідком антиконституційного перевороту 19-21 серпня стала заборона указом Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року діяльності КПУ. Проте це рішення викликало незадоволення тих комуністів України, які не мали нічого спільного з “гекачепістами”. Серед них панувала думка про те, що не всі повинні відповідати за дії політичних авантюристів.

Відповідно до указу Президії Верховної Ради України від 27 серпня 1991 р. та розпорядження виконавчого комітету Волинської обласної ради народних депутатів від 4 вересня 1991 р. Державному архіву області було передано приміщення, документи, майно, технічне обладнання та штати колишнього архіву Волинського обкому Компартії України [1, 33]. 11 вересня Волинською обласною радою народних депутатів було прийнято рішення про передачу приміщення колишнього обкому Компартії України під головний корпус майбутнього Волинського державного університету. Цей факт викликав глибоке задоволення громадськості міста Луцька та області. Поряд з цим мали місце намагання деяких представників Луцької міської ради, очолюваних заступником голови міськради О.Максимовичем, забрати приміщення колишнього обкому Компартії України під міську раду. Завдяки пікетуванню приміщення обкому КПУ 12 вересня студентами та викладачами Луцького педінституту імені Лесі Українки вдалося добитися виконання справедливого рішення обласної ради.

Не менш бурхливим, ніж в обласному центрі, був перебіг політичних подій і в районних центрах. Відбувалися стихійні мітинги, реорганізовувались органи державної влади і місцевого самоврядування. Так, згідно з рішенням облвиконкому про департизацію органів державного управління в області, обласного управління внутрішніх справ і управління КДБ по Волинській області, було усунуто від виконання обов’язків до проведення сесій голів рад і райвиконкомів, які суміщали ці посади з роботою в партійних комітетах, що суперечило статті 42 Закону України “Про місцеві ради народних депутатів України та місцеве самоврядування”. На пленумах райкомів Компартії України вони були звільнені від обов’язків перших секретарів. Наприкінці серпня відбулися сесії районних рад народних депутатів, які підтвердили повноваження колишніх перших секретарів райкомів на посадах голів райвиконкомів.

Важливе політичне рішення щодо встановлення історичної справедливості прийняла обласна рада у вересні. Відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” і згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 серпня 1991 р. про заходи щодо реалізації цього закону, обласна рада народних депутатів вирішила утворити комісію з питань поновлення прав реабілітованих. Головою комісії було призначено заступника голови обласної ради Г.Д.Гаврилюка. Вже у грудні 1991 р. відбулося перше вручення посвідчень реабілітованим волинянам.

Історична довідка. Кількість громадян, які звернулися за пільгами і користуються ними, в області становить 3138 осіб (за даними райміськфінуправлінь). Починаючи з 1991 р., з часу прийняття Закону про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні, в області отримали компенсацію за конфісковане майно 4552 осіб. Станом на 01.08.2000 р. налічується ще 1414 чоловік, яким належить виплатити зазначені компенсації, але які з певних причин за компенсацією не звернулися.(

У справі утвердження національної державності принципове значення мали рішення парламенту України від 9 вересня 1991 р. про запровадження на території республіки обігу купонів багаторазового використання. Ця постанова започаткувала вихід України з рубльової зони, що стало гарантією її внутрішньої економічної безпеки.

Однією з головних ознак державного суверенітету є інститут громадянства. Тому не випадково, що вже 8 жовтня 1991 р. прийнято Закон “Про громадянство України”. Згідно з цим нормативним актом, кожний, хто постійно проживав на території республіки, міг обрати громадянство. Принципове значення для закріплення української державності мало положення про недопущення подвійного громадянства.

У листопаді 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про державний кордон України”. Із набуттям кордону України статусу державного Закон вимагав проведення відповідних організаційних заходів. Для Волині, яка межувала з двома країнами (Білоруссю та Польщею), це потребувало значних зусиль і використання великих матеріальних ресурсів.

Визначними політичними подіями в житті України і жителів Волині були підготовка та участь у всеукраїнському референдумі на підтвердження Акту проголошення незалежності України та виборах Президента України. Під час передвиборчої кампанії у вересні на Волині перебував кандидат у Президенти України, Голова Республіканської партії, народний депутат України Левко Лук’яненко, який зустрічався з виборцями у Луцьку та Горохові. У жовтні Волинь відвідав кандидат у Президенти України В.М.Чорновіл – голова Львівської обласної ради народних депутатів, народний депутат України. У листопаді з виборцями зустрівся кандидат у Президенти України, Голова Верховної Ради України Л.М.Кравчук, який побував у Ківерцівському районі, мав розмову з колективом обласної лікарні в Луцьку, відвідав військовий аеродром. У цьому ж місяці на Волинь приїжджав академік І.Р.Юхновський, – народний депутат України, голова постійної комісії Верховної Ради України з науки і освіти, який також балотувався у Президенти України.

Водночас на Волині проводився збір підписів громадян на підтримку претендентів на кандидата у Президента України. На Волині було організовано виборчий округ № 4. На черговому засіданні окружної виборчої комісії Волинського виборчого округу напередодні виборів було підбито підсумки збору підписів громадян на підтримку претендентів – кандидатів у Президенти України. Вони отримали таку кількість підписів: Кравчук Л.М. – 22173; Чорновіл В.М. – 9767; Лук’яненко Л.Г. – 5945; Юхновський І.Р. – 2803; Пилипчук В.М. – 1 801; Щербак Ю.М. – 981; Яворівський В.О. – 157; Ткаченко О.М. – 83; Гіль А.Я. – 54; Коцюба О.П. – 34 [9].

1 грудня 1991 р. відбулися дві знаменні події – обрання Президента України і референдум щодо підтвердження Акту проголошення незалежності України. Як відомо, Президентом України було обрано Л.М.Кравчука. Волиняни 96,32 % голосів підтвердили Акт проголошення незалежності України [10]. 1 грудня 1991 р. увійшло в історію як подія доленосного значення. Український народ продемонстрував свою волю, юридично закріпив своє віковічне прагнення до незалежного життя.

Сторінки 1   2   3  
Коментарі до даного документу
Додати коментар