Огляд теоретичних підходів до проблеми ідентичності, погляди на її структуру та генезис, Детальна інформація

прийняття та переоцінка релігійних і моральних переконань;

політичні погляди;

прийняття набору соціальних ролей, включаючи статеві ролі та очікування щодо шлюбу та батьківства.

Отже, функція Я - усвідомлення особистістю самої себе і здійснення пристосування до оточуючої реальності. Ідентичність – це складний феномен, багатопланова психічна реальність, це результат виділення людиною самої себе із середовища, що дозволяє їй відчувати себе суб’єктом своїх фізичних та психічних станів, дій і процесів, переживати свою цілісність і тотожність з самим собою – у відношенні минулого, теперішнього і майбутнього. Ідентичність формується в діяльності та спілкуванні. Суб’єкт в предметній діяльності змінює оточуючий світ та взаємодіє з іншими людьми, при цьому відділяючи своє Я від не-Я, безпосередньо переживаючи свою неідентичність іншим об’єктам [21].

Людина – складна істота, що набуває дійсно людських рис тільки в суспільному оточенні. Проте людина не є просто продуктом соціальних відносин, а діяльним самостійним началом. Власна ідентичність дозволяє людині бути собою, і не стати “зеркалом” інших, “відображенням” ситуації та вимог суспільства. Ідентичність – системна констукція, що відображає різносторонність людської натури, соціальну та внутрішню обумовленість її поведінки.

2.Соціальний та особистісний аспекти ідентичності.

Як вже було сказано, в психологічній науці розмежовують два аспекти Я-концепції: особистісний та соціальний. Їхній зміст відображається в соціальній та особистісній ідентичності. Науковці вже тривалий період не можуть прийти до єдиної точки зору на проблему їх співвідношення. Під поняттям “особистісна або особиста ідентичність” розуміють набір рис чи інших індивідуальних характеристик, які відрізняються певною постійністю і дозволяють диференціювати даного індивіда від інших людей. Тобто, особиста ідентичність робить людину схожою на саму себе та відмінною від інших.

Соціальна ідентичність трактується в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи, включеності в деяку соціальну категорію [22]. В соціальній ідентичності виділяють дві сторони:

усвідомлення інгрупової (внутрішньогрупової) подібності: “Ми члени однієї спільності і тому ми схожі”;

виділення аутгрупової (міжгрупової) диференціації, це усвідомлення різниці між своєю та іншою “чужою” групою.

В ході онтогенетичного розвитку особиста ідентичність є вторинною по відношенню до соціальної, так як вона формується на основі використання знань, набутих в процесі соціалізації. Спочатку в наукових дослідженнях протиставлялися особиста і соціальна ідентичність як суперечливі та абсолютно взаємовиключні поняття. Адже особистісна ідентичність передбачає відчуття своєї відмінності від інших людей і, що важливо, в тому числі – від членів своєї групи. Оскільки важко уявити, як можна одночасно відчувати себе і подібним до членів групи і відмінним від них, то це протиріччя породило ідею про неминучість конфлікту різної міри гостроти та вираженості між цими двома видами ідентичності. Вважалося, що в кожний даний момент часу лише одна із них може бути актуалізована [22].

Проте на сучасному етапі досліджень більшої актуальності набуває теза про взаємодію та взаємодоповнюваність понять соціальної та особистісної ідентичності. Наприклад, М.Яромовіц запропонувала власне трактування співвідношення цих понять [22]. Вона розглядає особисту ідентичність як субсистему знань індивіда про себе, котрі формуються при порівнянні себе з членами своєї групи і складаються із комплексу рис, специфічних для Я. Соціальна ідентичність теж розуміється як набір якостей, але тих, які виявлені в ході порівняння представників своєї та “чужої” групи [22]

Відповідно до такого тлумачення походження соціальної та особистісної ідентичності, були проведені практичні дослідження (1998). Було виявлено, що соціальна ідентичність домінує у тих, у кого високий рівень відмінностей при порівнянні “Ми – Вони” і низький рівень розбіжностей при порівнянні “Я – Ми” [22]. Особистісна ідентичність більш притаманна тим, у кого високий рівень відмінностей у випадку порівняння “Я – Ми” і низький – при порівнянні “Ми – Вони”. Отже, усвідомлення своєї неповторності здійснюється через пізнання власної особистості та характерологічних якостей і властивостей інших людей.

Успішна адаптація людини в суспільстві передбачає сформованість і соціальної, і особистої ідентичності, тобто здатності переключати увагу з однієї перспективи на іншу. Такої думки дотримується також У.Дойс. Він вважає, що особиста ідентичність є однією із соціальних репрезентацій і має сенс лише як організуючий принцип в системі взаємовідносин індивіда і групи.

За Х.Теджфелом, досягнення ідентичності можливе як посередництво розвитку особистісної ідентичності, так і через формування соціальної ідентичності. Одна і та ж людина буде діяти як окрема особистість при актуалізації в структурі Я особистісної ідентичності і як член соціальної групи – при актуалізації соціальної ідентичності.

Г. Брейкуел підкреслює соціальне походження ідентичності, бо лише у взаємодії із соціальним світом людина активно засвоює поняття, з допомогою яких пізнає себе. Вона запропонувала модель структури ідентичності, що включає чотири компоненти: біологічний організм, час, ціннісний вимір та змістовний вимір. Їх співвідношення відображено на малюнку 1.

1. Біологічний організм – це серцевина ідентичності, усвідомлення своєї фізичної окремішності. Це найперший тип ідентичності в онтогенезі, однак з часом він стає менш важливим.

2. Змістовний вимір – це ті характеристики, якими індивід користується щоб описати себе як унікальну особистість. Змістовні характеристики відносяться як до соціальної ідентичності (виконувані ролі, належність до певної групи), так і до особистісної (цінності, мотиви, емоції, установки). Змістовний вимір розширюється в ході життя людини, тому актуальний зміст ідентичності змінюється у відповідності із змінами соціального контексту.

Ціннісний вимір – це оцінка елементів змістовного виміру. Відповідно до соціальних норм і цінностей, вона може бути як позитивною так і негативною. Оцінки також нестатичні, вони можуть змінюватися разом із змінами наявної соціальної ситуації.

4.Час. Виділяють два аспекти цього компонента: суб’єктивний час і біографічний час. В плані суб’єктивного часу протікає розвиток ідентичності. Змістовний та ціннісний параметри ідентичності визначають структурну організацію біографічного часу [22 ].

Деякі науковці (Е.Гофман) виділяють наступні три типи ідентичності:

1.Соціальна ідентичність – типізація особистості іншими людьми на основі атрибутів соціальної групи, до якої вона належать.

2.Особиста ідентичність – індивідуальні ознаки людини та унікальність комбінації фактів її життя.

3.Я-ідентичність – суб’єктивне відчуття індивідом своєї життєвої ситуації та її своєрідності [31].

Для кожної людини буде різною значущість тих чи інших аспектів своєї ідентичності. Як зазначає Д.Майєрс в різних культурах “стимулюється” розвиток різних психологічних якостей людини, що відображається і в змісті ідентичності [16]. В західній (а точніше – в європейській та північно-американській) традиції домінує індивідуалістичний тип виховання, заохочуються якості самостійності, незалежності, а також амбіційність, активність, наполегливість, тому тут особистість більш усвідомлює свою Я-ідентичність. В східній культурі завжди домінували цінності колективізму (взаємозалежність в стосунках, відповідальність, співпраця, поступливість), а тому в її представників соціальна ідентичність є більш структурована та значима для людини.

Криза ідентичності сучасної людини в світовому масштабі, про яку багато говорять, виражається перш за все в прагненні гармонізувати взаємодію індивідуального та соціального Я. При цьому зрілість характеризується реалістичною оцінкою того, що людина досягла і може досягнути в суспільстві, вмінням змиритися з більш низьким статусом заради гармонії з іншими людьми та із самим собою. Тому багато-хто знаходиться в пошуку значимих принципів соціального устрою, котрі можуть бути сформульовані ідеологією та релігією. Криза колективної ідентичності виражається в послабленні ідентифікації індивідів з колективною реальністю, котру вони раніше переживали та підтримували. Це відбувається внаслідок зменшення ролі традицій, втрати віри в майбутнє, кризи індивідуальної ідентичності. Відсутність дієвих цінностей та норм, непередбачуваність своєї та чужої поведінки призводять до послаблення психічного та соціального здоров’я. Як відмічають дослідники (А.Б.Холмогорова, Н.Г.Гаранян), саме емоційна сфера стає найбільш патогенною зоною в сучасній західній культурі внаслідок втрати внутрішньої рівноваги, яка характеризує психічне здоров’я людини.

Отже, категорія ідентичності відображає не тільки цілісність психічного життя людини, але і її органічний зв’язок з соціокультурним світом. Гармонійне взаємодоповнення особистісної та соціальної ідентичності сприяє як особистісній зрілості, так і збагаченню суспільних взаємин. Так Е.Еріксон застосував теорію ідентичності в психобіографічному методі, ціль якого в осмисленні історичної фігури лідера при всій її унікальності, “законфліктованості”, як “прототипу свого часу, що відповідає специфічним життєвим потребам своїх послідовників”. В психобіографіях М.Лютера та М.Ганді він прослідкував схему розвитку особистісної ідентичності двох харизматичних лідерів – основоположника Реформації та індійського політичного діяча. Непроста особиста доля кожного з них стала предвісником, стимулом широких соціальних змін.

Життя М.Лютера стало подією тому, що він відкрив шлях подолання внутрішнього конфлікту через внутрішнє удосконалення як єдину можливість спасіння. Духовне рішення Лютера виходило за рамки власне теологічних проблем, а виражало суть необхідних змін в соціально-психологічному образі світу та людини. Створена Лютером протестантська модель християнської релігії виявилась квінтесенцією соціальних очікувань та прагнень всіх верств німецького суспільства. Еріксон припускає, що криза ідентичності молодого Лютера є ключем до розуміння його подальшої діяльності. Основною причиною затяжної кризи ідентичності в юності став дитячий конфлікт стосунків з батьком.

Лютер несвідомо проектує на образ Бога батьківський образ жорстокого судді. Ще дитячі сумніви у доцільності такої суворої влади батька відобразились потім у ненависті до римського духовенства на чолі з Папою, що мали необмежену владу в суспільстві. Надбання особистісної ідентичності Лютера стали врешті складовою соціальної самосвідомості.

М.Ганді подолав вже не юнацьку кризу, а кризу зрілості – генеративної стадії життєвого циклу, коли людина піклується про дітей, виховує підростаюче покоління, передає йому соціальні та етичні цінності. Центральна проблема цієї кризи – відносини “батько-син” та ставлення до майбутнього своїх дітей. Ганді проголошує нову ідеологію в політиці – турбота про людей, служіння їм, викорінення насильства. Тобто він сімейну проблему турботи про дітей “виніс” на національний, державний рівень: Ганді виконував функції батька для цілого народу. Втілюючи принципи своєї ідеології в національно-визвольному русі Індії, Ганді знаходить вихід з власної кризи, яка стала наслідком неможливості налагодити контакт із своїми синами.