Огляд теоретичних підходів до проблеми ідентичності, погляди на її структуру та генезис, Детальна інформація

Отже, основні аспекти ідентичності – соціальний та особистісний - можна розділити тільки умовно. Зріла особистість вдало поєднює їх обох, що сприяє цілісності психічного життя, успішній самореалізації в усіх сферах. Особистісна ідентичність “продовжується” в соціальних якостях людини, суспільні умови житття, соціальні ролі, реальний життєвий досвід впливають на формування особистісної ідентичності. На основі попереднього аналізу різних теоретичних підходів можна зробити висновок, що формування ідентичності носить соціальний характер та визначається багатьма чинниками.



3.Основні психологічні механізми формування ідентичності.

Ідентичність – стан усвідомлення себе і своєї автономності, механізмом формування якої є ідентифікація, як процес емоційного, раціонального та діяльнісного самоототожнення з іншою людиною чи групою. Через ідентифікацію індивід засвоює певну систему цінностей та норм, зразки поведінки та соціальні ролі. Ідентифікація – багаторівневий та багатоаспектний феномен, що обумовлює динаміку розвитку особистості.

Поняття “ідентифікація” було введене З.Фрейдом для пояснення походження хворобливих фантазій меланхоліків, для позначення специфічних відносин, які виникають у дитини з батьками тієї ж статі і не можуть бути пояснені почуттям любові. Внаслідок ототожнення себе з іншою людиною з’являється наслідування поведінки, прийняття її норм та цінностей [28].

В теорії соціального навчання (А.Бандура) підкреслюється, що найважливішими детермінантами ідентифікаційного процесу є соціальні фактори. В сучасній психологічній науці ідентифікація розглядається як важливий компонент соціалізації, який забезпечує взаєморозуміння між людьми і опосередковує розвиток особистості в онтогенезі. Через ідентифікацію відповідно до суспільного та культурного контекстів відбувається структурування самосвідомості [17],яка є підгрунтям для становлення ідентичності.

Тобто, ідентичність є соціальною за походженням, вона формується в результаті взаємодії індивіда з іншими людьми. Зміни змісту ідентичності теж обумовлюються змінами в соціальному оточенні.

Ідентичність – динамічна структура, її становлення відбувається протягом всього життя людини, починаючи із найперших етапів онтогенезу. Цей розвиток нелінійний та нерівномірний, може іти як в прогресивному, так і регресивному напрямку. На поведінковому рівні ідентичність можна розглядати як процес вирішення життєво важливих проблем. Кожне прийняте рішення щодо власного самовизначення в житті буде вносити вклад в формування структури ідентичності.

У різних концептуальних моделях проблема генезису ідентичності розглядається як одне із актуальних питань психології особистості. У психоаналізі З.Фрейд розглядає суперечність та неоднозначність процесу формування ідентичності, становлення якої представлено через послідовність стадій психосексуального розвитку. По мірі того як немовля стає дитиною, дитина – підлітком, а підліток – дорослим, відбуваються певні зміни в тому, які його бажання і як вони задовольняються. Зміна способів задоволення своїх потреб, в першу чергу сексуальних, і фізіологічних областей насолоди – основні показники нормального переходу від однієї стадії розвитку до іншої. Генітальна стадія – остання стадія фізіологічного та особистісного розвитку, коли настає статева зрілість і формується статева ідентичність, як визначальний компонент структури особистості [28].

На думку Д.Радьяра, ідентичність – централізований стан свідомості, який функціонує на кількох рівнях [12]. На основі цих рівнів можна простежити генезис ідентичності. Першим рівнем є біологічна самість, яка засвідчує родову та видову сутність людської істоти. Другий рівень розвитку самості – культурний, який передбачає ототожнення індивіда з власною діяльністю та суспільним досвідом. Третій рівень – соціокультурний, або як зазначає З.С.Карпенко – рівень, який представляє особистісну самість [12 ]. Четвертий – індивідуальний рівень самості, який відображає здатність індивіда до самоактуалізації. Найвищим рівнем розвитку є надіндивідуальна самість, яка відображає надособисті, духовні діапазони свідомості.

Еріксон розглядав процес розгортання ідентичності через послідовність стадій відповідно до епігенетичного принципу дозрівання [10]. Епігенетичний принцип – це положення про біологічну зумовленість проходження восьми стадій особистісного розвитку, універсальних для всього людства. Кожна стадія супроводжується кризою, яка обумовлена фізіологічним дозріванням та суспільними вимогами до особистості на даному етапі.

Життєвий цикл, за Еріксоном, включає вісім стадій розвитку особистості. від народження до глибокої старості. Кожний віковий етап характеризується своїми завданнями та особливостями активності людини. Становлення ідентичності особистості може проходити як по нормальній лінії, так є можливою і аномальна лінія розвитку. Порушення, які виникають в процесі формування особистості є специфічними для кожної стадії.

Стадія 1. Це період від народження до одного року. Основною потребою дитини є любов та турбота батьків. В результаті формується базова довіра до людей, позитивні очікування від суспільства та життя. Недостатність піклування про дитину приводить до появи недовіри до людей, емоційної ізоляції.

Стадія 2 триває від одного року до трьох. Формується така важлива якість особистості як самостійність та впевненість в собі. Сумніви в своїх силах та надмірна сором’язливість є головними проявами аномальної лінії розвитку.

Стадія 3 охоплює період від 3 до 5 років, коли домінуючою характеристикою особистісного розвитку є активність, допитливість, багата уява. На протилежному полюсі – пасивність, інфантильна заздрість до інших людей, безініціативність.

На стадії 4 (5 – 11 років) формується працелюбність, почуття обов’язку, активно йде розвиток пізнавальних та комунікативних умінь. Несприятливий соціалізуючий вплив породжує в дитини почуття неповноцінності, конформність, песимізм.

На стадії 5 (11 – 20 років) домінуючою потребою особистісного становлення є життєве самовизначення, формування ідентичності.

Стадія 6 (від 20 до 40-45 років) – це період ранньої дорослості, коли виникає потреба у близькості до людей, бажання бути корисним іншим. Порушення особистісного розвитку викликають ізоляцію від людей, уникнення близьких контактів, непередбачувану поведінку.

На стадії 7 (від 40-45 до 60 років) визначальною потребою особистості є творчість. Продуктивна праця з іншими людьми, різноманітна, повноцінне життя, задоволеність сімейними відносинами, батьківська гордість характеризують сприятливу лінію розвитку. Егоїзм, непродуктивність в роботі притаманні для аномальної лінії становлення.

Врешті на останній стадії 8 ( після 60 років) з’являється відчуття повноти життя, спогади про минуле, оцінка всього зробленого. Зріла та здорова особистість здатна прийняти своє життя таким, як воно є, усвідомити корисність свого існування та неминучість смерті. В протилежному випадку людина переживає відчай, страх та розчарування.

Становлення ідентичності відбувається протягом всього життя людини, починаючи із раннього дитинства. Сензитивним періодом формування адекватної ідентичності є юнацький вік, коли відбувається концентрація емоцій, інтелектуальних і вольових зусиль на цьому процесі. Е.Шпрангер вважав, що основоположний феномен юності – становлення індивідуальності, коли центром внутрішнього життя стає прагнення до самостійності, мрії та цілепокладання [24]. Основним завданням цього вікового періоду є формування психологічної готовності до життєвого самовизначення. Психологічна готовність до формування життєвих перспектив визначається адекватністю ідентичності.

В схемі життєвого циклу Еріксона на юність припадає п’ята стадія, основним завданням якої є становлення ідентичності. Вже не дитина, але ще і не дорослий, юнак стикається із різними соціальними вимогами та новими ролями. Умовою подальшого становлення і розвитку його особистості є здійснення життєвого та ціннісного самовизначення, формування адекватної та позитивної Его-ідентичності.

Це новий психосоціальний параметр особистості, який включає образ себе і почуття впевненості у схваленні та розумінні значущого соціального оточення. Молодій людині потрібно підтвердження, що її приймають в суспільстві, позитивно оцінюють її прагнення і дії. Таке підтвердження отримується в міжособистісних стосунках посередництвом зворотнього зв’язку [30].

Ідентичність являє собою інтегрований образ всіх знань про себе, що грунтується на минулому досвіді і включає уявлення про майбутнє. Юнак оцінює норми і ідеали, якими керуються батьки, школа, ровесники, церква, громадськість та інші джерела авторитету, “приміряє” їх до власного життя. Нездатність зробити вибір серед запропонованих зразків і моделей поведінки призводить до кризи ідентичності, що проявляється в неадекватній поведінці і негативних переживаннях, неспроможності усвідомити свій образ Я.

Порушення становлення ідентичності має різні форми:

дифузія ідентичності, що проявляється в інфантильній поведінці, неможливості здійснити професійне і особистісне самовизначення;

дифузія часу пов’язана з неадекватним відчуттям часу. Людина відчуває себе водночас молодою і дуже старою;

застій в роботі – порушення природної працездатності, захопленість непотрібними речами, нездатність виконувати відповідні для свого віку задачі;

негативна ідентичність виражається у запереченні традиційних цінностей і ролей, слідуванні зразкам поведінки, які не схвалюються оточуючими [15].

Успішне подолання кризових явищ залежить від попереднього досвіду молодої людини, її самооцінки та психологічної готовності до здійснення власного життєвого вибору. Становлення ідентичності – суто індивідуальний процес, особливий для кожної людини. Значною мірою він визначається внутрішніми характеристиками особистості та впливом соціального середовища, зокрема сім’ї, школи, етнічними особливостями та іншим.