Проблеми двомовності. Суржик, Детальна інформація

Реферат

на тему:

Проблеми двомовності. Суржик



А як же «суржик», де він, цей милий покруч, химерний мішанець, кровозмісне дитя білінгвізму?

Юрій Андрухович

Можливо, справжнє полювання на суржик тільки починається.

Тарас Кознарський

 Про суржик сказано й написано багато. Щоправда, не так багато, щоб віднайти серед опублікованого солідну розвідку чи розділ монографії, але й не так мало, щоб не спробувати узагальнити й типологізувати доволі строкаті думки й судження. Рамки лінгвістичного контексту для цього феномена, схоже, завузькі, й він стає черговим міфом національного етно- та мовобуття. Навряд чи знайдеться в українській філологічній і культурній комунікації термін, що викликав би стільки емоцій та оцінок, різнотипних метамовних рефлексій, таку кількість наївно-лінгвістичних рецепцій, навіть побіжний огляд яких дає змогу окреслити лінгвосоціокультурну парадигму знань про суржик. Метамовна та оцінкова рефлексії настільки значущі для суржику, що саме вони, а не досить аморфна й розмита власне лінгвальна сутність визначають його існування як поняття: у спеціальних текстах це слово часто береться у лапки, наче щойно винайдена метафора, хоча довідкові видання наводять його як мовознавчий термін. Складається враження, що ті лапки потрібні авторові, щоб дистанціюватися від «нечистої мови», а тимчасом їхня присутність розмиває зміст поняття ще більше.

Образна мотивація цього лінгвістичного терміна доволі прозора та прозаїчна: суржик — суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса тощо; борошно з такої суміші; елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно. Така ж змістово безбарвна мотивація суржикової посестри — білоруської трасянки: «суміш сіна з соломою для годування худоби».

 Проте зовсім не зерново-борошняний фактор визначив біографію цього слова-поняття, а людський. Він перебуває на периферії й негайно при вимовлянні слова вголос у свідомості не спливає, але відзначений у Бориса Грінченка: «Человек смешанной расы. Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села». Так, саме антропоморфна семантика дала відчутний імпульс для метафоричних парадигм і оцінок, що в той чи інший спосіб здатні модифікувати поняття «нечиста мова». Існування в Україні прізвища Суржик (потомок шлюбу представників різних рас) — переконливе свідчення стійкості людського, а отже емоційного фактора в побутуванні слова.

Образний перифраз «кровозмісне дитя білінгвізму» органічно вписується у антропоморфний портрет, додає до нього ще один штрих: кровозмішання від шлюбу близьких родичів — української та російської мов. Вислів, поставлений епіграфом до цієї статті, узято з україномовного оригіналу Андруховичевої відповіді на анкету про проблеми двомовності. Анкетування проводив російськомовний журнал, отож, публікуючи текст, редакція переклала його, й замість «милого покруча» з’явилося таке: «...где он, этот милый ублюдок, химерическая помесь, кровосмесительное дитя билингвизма?» [«Российско-украинский бюллетень», Москва–Киев, 2000, №6-7, с.99]. Не можна не помітити нових емоційних обертонів у семантиці персоніфікації, адже ублюдок етимологічно пов’язано з номеном «позашлюбна дитина». Отже, новонароджена дитина — Суржик — онтологічно є незаконною тричі: кровозмішання близьких родичів, різних національностей, позашлюбне дитя.

Упосліджений гібрид, продукт зв’язку двох мов, має всі ознаки фізичного та психічного каліцтва. Мовна каліч, скалічена мова, калічений суржик — ці та інші емоційні характеристики довершено синтезує інвектива Андрія Окари: «Хіба ж то мова? То каліка нещасна, а не мова!» [«Кур’єр Кривбасу», 2001, №134, с.5].

У міфологічному родоводі суржику простежується також тваринна лінія. Ображена національно-мовна гідність українця доволі часто виливається в образу-відповідь: російська мова — собача мова; ця «генеалогія» цілком закономірно відлунює в побіжно кинутому «й собі загавкаєш вуличним суржиком» (Оксана Забужко, «Книжник-ревю», 2001, №1). Емоційна тональність відрази і жаху (мовна химера; гидка суміш; ні Богові свічка, ні чортові шпичка), з якою говорять про суржик, виказує ставлення до нього як до «нечистої» мови зовсім не в лінгвістичному сенсі цього слова.

 Абстрагувавшись так-сяк від зерново-борошняної субстанції суржику, лінгвісти зійшлися та тому, що це все-таки мова, хоч би як сакральна риторика цього поняття у національній культурі суперечила сутності мовної мішанки і хоч би якою безсистемною та невпорядкованою та мова була. Метамовна рефлексія в царині суржику негайно була спрямована в річище стратегії одного з можливих шляхів мовного виживання нації. Перспективи легалізації українсько-російського гібриду як повноцінної мови так і залишилися у площині хіба що публіцистичної інвективи на адресу тутешньої російської мови, яку під гарячу руку можна й суржиком охрестити: «псевдоросійський суржик, що пнеться у “другу державну”» («Книжник-ревю»), та ще журналістських кпинів: слід узаконити суржик, «адже ним розмовляють, певно, навіть більше людей, ніж галицькою [мовою]» («Донецкий кряж»), а чи запровадити «грецьку — на Донеччині, вірменську — на Миколаївщині, польську — на Львівщині, румунську — на Буковині, угорську — на Закарпатті. У містечках центральної України слід впровадити в діловодство суржик» («ПіК»). Цю ідею залюбки підхоплює новітня літературна фантасмагорія:

Українці успішно занедбали свою мову, а перейти на інші вже не було змоги — інші були мертвими. Тому й залишилися з страшним суржиком, який просто різав вуха. Проте, саме він відігравав роль літературної мови.

(Андрій Герасим, повість «Одні»)

 Термін каже сам за себе: суржик — це погана мова, і згадка про неї, принаймні в публіцистичних дискурсах, одразу тягне оцінковий шлейф «зрада, мовне відступництво, манкуртство». Хоча, слід визнати, що всупереч власним намірам автори вже самою термінологією взаконюють для кровозмісного монстра нормальний мовний статус: суржикова мова; суржиковане спілкування; суржикізм; суржикомовна людина, суржикомовець, суржикомовний радянський народ, суржикомовність, суржикомовні школи, суржифікація української мови; суржикові інкубатори (російсько-українські школи), суржикова політика (концепція про дві рідні мови), суржиковий світогляд, суржикомислячий українець (амбівалентна свідомість, історичне безпам’ятство, національний нігілізм тощо); літературизований, текстуалізований суржик; суржиковані оповідання. Слово, в якому закодовано цілий спектр етнонаціональних, суспільно-політичних негативів, начебто чинить опір будь-якому спокійному, виваженому значенню; до того ж, по-моєму, важко абстрагуватися від звукового символізму шиплячого приголосного «ж»: він, кажуть психолінгвісти, приблизно такий самий, як і нечистої мови: «поганий, грубий, негарний, важкий, небезпечний, злий».

 Оцінковий шлейф, що претендує на субстанційні характеристики суржику, звичайно ж розмиває, як було сказано, його поняттєву сутність, а тому й певна дражливість терміна, і певна термінологічна сваволя, настійна потреба відхреститися від «мовної нечистоти» у біографії недолугого дитяти даються взнаки. Утворився доволі чисельний ряд лексем, яких вільно уживають на позначення суржику. Іноді трапляється «язичіє», питома семантика якого («старослов’янська мова з домішками елементів російської і староукраїнської мов, західноукраїнських діалектів») та москвофільська заангажованість легко екстраполюються на українсько-російський гібрид. Своєю популярністю парадигма суржик — язичіє мусить завдячувати Іванові Франкові, який у відомій статті «Двоязичність і дволичність» так окреслив мовну особистість Івана Наумовича, суржикомовця, що ось-ось перейде на російську:

Язикове роздвоєння, ... намаганє писати для простого люду чистою народньою мовою, але про «висші» справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його національною мовою.

 Кровозмісне дитя живе також під псевдонімом «жаргон». Роман Смаль-Стоцький у праці «Українська мова в совєтській Україні» застосовує термін «малоросійський жаргон» до мови поросійщеного українського міста:

Царська Росія забороняла українську мову й наказувала вчитися московської. Червона Москва має нову, придуману ... Кагановичами, методу «орусєнія», вони називають московську мову на Україні й малоросійський жаргон шахт, заводів, фабрик та міста — справжньою українською мовою, а мову, справжню українську мову трудового селянина — мовою неграмотних дядьків, баби Параски, баби Палажки.

 Василь Чапленко у праці «Дещо про мову» послуговується терміном «жаргонізація» на позначення такого мовного акту, в якому наявні елементи систем двох або більше мов. Юрій Шевельов уважав за необхідне диференціювати мовну мішанину і термін жаргон застосовував тільки до міського мовного побуту, а власне суржик закріплював за аналогічною мовою села. Віддалена периферія семантики терміна жаргон у принципі припускає позначення ним неправильної, викривленої мови, хоча тут радше йдеться про макаронічне мовлення, українську мову, пересипану російськими словами, а не про гібридні зрощення.

Сучасна метамовна рефлексія охоче замінює суржик жаргоном. І навіть не тому, що енциклопедія «Українська мова» таке ототожнення легалізує: «У широкому розумінні жаргоном часом називають мову неосвічених верств суспільства, зокрема спотворену міжмовною інтерференцією». Сучасний носій мови й навіть пересічний фаховий філолог менш за все схильні розуміти жаргон як насамперед корпоративну мову, а зазвичай механічно кваліфікує власне жаргонізми як лайку, непристойність, вульгарність. А оскільки сам термін, та ще й із тим самим «ж» у звуковому складі, доволі емоційний та інформативний, все ж таки живе у його свідомості, то й механічно переноситься у площину тих явищ, лайкою яких і не назвеш, але мовною аномалією, а отже непристойністю — назвати точно можна. У розмовному мовленні професійних філологів не раз траплялося чути, як уживаний суржикізм супроводжується вибачливою фігурою «як кажуть у жаргоні». Що вже казати про журналістські дискурси з їхньою доволі характерною термінологічною аморфністю: «В Оксаниних [Забужко] русизмах-жаргонізмах — реальне життя української мови; не консервованої у книжках неіснуючої мови членів Спілки письменників. З іншого боку, це не суржик перевертнів» [«Книжник-ревю», 2001, №13].

 Ті, хто більш-менш прихильно ставиться до суржикової мови, схильні вважати її територіальним діалектом. Хто ці прихильники кровозмісного покруча? Ті, для кого показова психологія «тутешніх»: у нас так говорять, а отже, це припустимо і правильно. Цілком імовірно, що людина весь вік прожила у суржиковому мовному світі, проговорювала цією мовою своє життя та емоційний досвід. Це тонко помітив Тарас Возняк:

Звичайно, суржики не визнаються за справжні у традиційному сенсі мови. ... Однак, о-мовлюючи для їх носіїв світ, у чомусь вони є з ними рівні. Звичайно, суржик існує ніби у тіні мови, у чомусь є несамодостатнім, однак онтологічно він виконує функцію аналогічну — є основою світу людини. ... Принаймні навіть з чисто гуманних міркувань ми не маємо права відмахуватися від них і не бачити за ними проблем міліонів людей, їх інакшого, у чомусь, можливо, збідненого, але для багатьох актуального і, можливо, єдиного світу. [Тарас Возняк. Тексти та переклади. — Харків: Фоліо, 1998, с.260–261]

 Для багатьох людей середнього та старшого покоління у селах і малих містечках України суржик є органічною і по суті основною мовою, і ці суржикомовці чинитимуть опір будь-яким нападам на неї. Відмовитися від суржику на користь російської не дозволяє одним — національна гідність, іншим — мовна лінь. А перейти на літературну чи розмовну українську перешкоджає кілька причин. По-перше, невиробленість питомого розмовно-ужиткового варіанта української мови (докладніше про це далі). По-друге, щоб позбутися російського мовного елемента, суржикомовна людина мусить розірвати шкаралущу свого звичного мовного світу й увійти в інший мовний світ, — а це культурний шок, і то досить болісний для індивідуальної психічної екзистенції. А дидактичні настанови «це мова погана», «ознака безкультур’я» тощо нічого доброго не принесе, хіба тільки, цілком імовірно, викличе відразу до української літературної мови (не кажучи вже, до речі, про будь-які прагнення змінити її правопис). Отож голос «тутешніх» на захист «рідної мови» звучить упевнено й відкрито: «Суржик хочу замінити на “діалект”. Нічого не маючи загалом проти російської, я безумовно віддаю перевагу “суржику” — нашим місцевим діалектам!» — заявила на шпальтах «Культури і життя» (29.10.1997) бібліотекарка з Чернігівщини Валентина Михайленко. Власне, теоретик вищенаведеного дискурсу Тарас Возняк дотримується аналогічної думки:

Суржикові варіанти стали мовою для міліонів людей, і ми повинні ставитися до них серйозно, бо, судячи з усього, матимемо з ними справу ще дуже довго і з часом вони навіть можуть стати продуктивними, а може, трансформуватися у своєрідні діалекти.

 Газета «Україна молода» (23.05.2001) цілком серйозно пише про мовне вимішування як київський діалект. Звичайно, таке трактування суржику припустиме хіба на рівні наївних лінгвістичних уявлень тією мірою, якою буденна свідомість здатна співвіднести діалект із розмовою, що відрізняється від літературного стандарту і побутує в певному соціумі. Про співвіднесення суржику з діалектом у термінологічному сенсі цього слова говорити не випадає. Бо ні територіальний, ні соціальний фактор не детермінує суржикову мову. Й хоча «Практичний словник синонімів української мови» Святослава Караванського стверджує, що діалект заступає поняття жаргон, арго, сленг, суржик, це скоріше віддзеркалення тих самих наївно-наукових уявлень і певної мовної практики, про яку йшлося вище, бо перші три мовні страти традиційно розглядаються як соціальні діалекти, до яких суржик ніяк не причетний. Якщо вже шукати замінника обтяженому негативом слову суржик, то у площині розмовно-ужиткової мовної страти, яка включає суржик, але ніяк ним не обмежується, і може бути диференційована за територіальними, соціальними та індивідуальними ознаками побутування. Набуття окремими суржикізмами статусу діалектизмів чи розмовної лексики — річ цілком реальна, і тому слів, лексично-звукова форма яких збігається з російськими відповідниками, в тлумачному словнику української мови можна віднайти чимало: врем’я, встрінути абощо. Але діалект як мовна система, звичайно ж, не може покриватися суржиком, хоч би якою великою була спокуса облагородити мовний гібрид іншим іменем. Співвіднести суржик із розмовно-ужитковою стратою наївна лінгвістична свідомість не могла, бо проблема українського простомовлення, як, зрештою, й інших профанних мов, дослідження того, як насправді говорять українці, ніколи всерйоз не хвилювала вітчизняну філологічну думку. А сама поняттєва перспектива профанних дискурсів, хоча й була табуйована меншою мірою, ніж суржик, але залишалася науково нерозробленою, а отже, не могла бути актуалізована у нестрого науковій картині світу.

 Звідки родом кровозмісне дитя? З міста чи з села? Абсолютна більшість дослідників схильна вважати, що суржик — скалічена мова українських селян — виникає як наслідок поросійщення в умовах міської комунікації з усім комплексом супровідних психічних і духовно-ментальних деструкцій особистості, яка пристосовує рідну говірку до «городської», престижної мови.