Діалог, Детальна інформація

Авторська розповідь може мати різні форми викладу думок:

1. За допомогою лише власної, так званої авторської мови („Удовина хата” Марка Вовчка, „Відлітають журавлі” В.Сухомлинського та ін.).

2. За допомогою діалогової мови, тобто розмови дійових осіб, без заснування власної, авторської („У панському саду” Марка Вовчка, „Чарівне слово” В. Асєєвої та ін.).

3. За допомогою діалогічної мови, тобто авторської і власної: („Руденький” В.Нестойко, „Я хочу сказати своє слово” О.Сухомлинський, „Де людей немає...” В.Кави).

У першому випадку читець має полегшення деякі: експресивність твору він передає тільки з позицій одного автора. Наприклад, з тим почуттям болю в душі, що й автора, читець веде розповідь про убогість удовиної хати, страждання вдови-удовиці та її діток, які живуть в ній („Удовина хатка” Марка Вовчка).

У другому випадку читання дещо ускладнюється, оскільки експресивність треба передавати відповідно до кожної особи, співрозмовника. Це значить, відтворити тісний зв’язок між ними, а через індивідуальні риси їх мови передати настрої, почуття й переживання кожного.

У третьому випадку читець закономірно бере весь світ думок, почуттів, переживань і автора, і дійових осіб. Дуже важливо тут уміти переходити від образу розповідача до дійових осіб, їх індивідуальностей.

Для цього потрібно вміло користуватися всіма засобами виразності, особливо інтонаційними, та іншими логічними й емоційними засобами впливу на читача.

Проте ні в якому разі не слід театралізувати діалогу, тобто не перевтілюватися в образи співрозмовників, як це закономірно роблять актори театру, не грати їх, а тільки на основі інтонаційних ознак їхнього мовлення (тональних, динамічних і темпоральних показників) подавати їх індивідуальності.

Свої особливості читання має оповідь.

В оповіді може входити розгорнутий діалог: „Шматочок пирога”. І.Багмута, „Лечинка” В.Носаля. У таких випадках читець, ставши на місце оповідача, знижує характерність мови дійових осіб (настільки, наскільки це робиться в розповіді, немає потреби), за рахунок зростання характерності мови оповідача. Відтворювати індивідуальні риси мови дійових осіб.

Настільки, наскільки це робиться в розповіді, немає потреби. Завдання читця не індивідуалізувати їх, а оповідати з яскраво вираженим ставленням до них: їх думок, намірів. Настроїв, вчинків, переживань тощо. Таким чином, для експресії розповіді першорядне значення має мова оповідача, другорядне – мова дійових осіб: для експресії розповіді мова авторська і мова дійових осіб мають однаково важливе значення.

Діалог у казці є одним із важливих засобів типізації дійових осіб. Слухаючи висловлювання персонажів твору, літи повинні давати їм свою характеристику, визначати своє ставлення до них: схвалювати чи засуджувати.

Діалог у казці може буди поданий у формі ритмічної прози або пісеньки. Цей ефективний художній прийом виконує важливу естетичну роль у загальному змісті твору: не тільки ???????? слухача, а й розкриває певний намір героя чи його душевний стан. У казці „Кривенька качечка” табунець каченят, пролітаючи над подвір’ям діда і баби, побачив свою подружку і заспівав:

Он де наша іва,

Он де наша діва,

На метеному дворці,

На тесаному стовпці,

Кілочка шумить,

Веретенце дзвенить,

Скиньмо по пір’ячку,

Нехай летить з нами.

А дівчина їх відповідає:

Не полечу з вами:

Як була я в лужку,

Виломила ніжку,

А ви поминули,

Мене покинули!

hF

я, а в пісні дівчини – запрошення відмову з почуттям кривди й осуду. Очевидно, й темп у пісні каченят буде дещо пришвидшений, підсилений, а в пісні дівчини – сповільнений, послаблений.