Давньокиївська літературна мова. Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних поглядів на її походження, Детальна інформація

Церковнослов’янська мова на Русі перебувала в стані постійного розвитку, будучи активно використовуваним живим засобом літературного спілкування. В галузі лексики в ній можна було спостерігати ті ж процеси, що і в старослов’янській мові ІХ-Х ст., зокрема утворення синонімічних рядів, а звідси лексичне варіювання. У більшості випадків лексичні і словотвірні варіанти входили до складу усталеного лексичного запасу старослов’янської мови. Наприклад, в аналогічних контекстах ОЄ та ОрЄ знаходимо такі варіантні пари: стдчдєньць — кладАзь, прЂлюбы — любод\x0131єЂ\x0131ани\x0131є, лъжьсъвЂдЂтЂль — лъжипослухъ, скръбь — печаль, црс\x0303тви\x0131є — црс\x0303тво, небрЂжени\x0131є — обида, идти — грАсти, сЖпьрь — соупьрникь, мьздоимьць — мытарь, пастырь — пастоухъ, животъ — жизнь та ін. Лексичне варіювання цього типу скоріше за все пов’язане з наявністю різних джерел у руках давньоруського переписувача. Так, стЖдєньць (ОЄ, ПО) характерне для таких джерел, як Маріїнське євангеліє, Ассеманієве євангеліє, Савина книга, Синайський євхологій, тоді як відповідне йому кладАзь (ОЄ, 71) звичайне для Зографського євангелія і трапляється в Синайському євхології 1.

 1 Цейтлин Р.М. Лексика старославянского языка: Опыт анализа мотивированных слов по данным древнеболгарских рукописей X—XI вв. — М., 1977. — С. 247-248.

Крім того, переписувач євангелія прислухався й до того, як уживаються ті чи інші синоніми в інших жанрах тодішньої літератури. Так, з давніх суперників животъ і жизнь у давньоруських пам’ятках перемагає друге. Отже, йому і віддає перевагу переписувач ОрЄ: въ животь вЂчныи (ОЄ, 122) — въ жизнь вЂчьную (ОрЄ, 85 зв.). В ОрЄ текстуальним відповідником до прискръбьнъ (ОЄ, 111) виступає пєчалєнъ (71 зв.). Заміна явно мотивована тим, що в давньоруських пам’ятках, як списаних із старослов’янських джерел, так і з оригінальних, розширилося гніздо слів із коренем пєчал-: печаливый (Пандекти Антіоха XI ст.), печалити і пєчаловати (там же), печаловатис\x0131а (Зб. Св. 1076 р., Іпат. літопис, Новг. І літопис, Лавр. літопис), печаль (Синайський патерик XI ст.) та ін. (Ср. II, 921—924). Очевидно, більшою поширеністю в давньоруських пам’ятках слова грабитель пояснюється витіснення ним слова хыщьникъ; слово брань замінюється звичнішим словом рать, \x0131азыкъ — словом страна та ін. У церковнослов’янській мові існував синонімічний ряд миноути — мимоити — прЂити, в якому об’єдналися дієслова за значенням «минути, відходити в минуле, у вічність». Разом з тим дієслова мимоити і прЂити мали ще й просторове значення: \x0131ако нє мощи никомоу же мимоити пЖтьмь тЂмь (113 зв.). У південноруських пам’ятках у цьому значенні виступає й дієслово миноути. Зокрема, його фіксують Галицьке євангеліє 1144 р., Синайських патерик XI ст., Повчання Володимира Мономаха, Житіє і ходіння Данила XII ст., Полікарпове євангеліє 1307 р. та ін. Цю традицію продовжили згодом українські грамоти XIV-XV ст. (ССУМ, І, 594). В ОрЄ миноути також ужито в просторовому значенні: възлЂзЂ на \x0131агодичиноу видЂти іс\x0303а \x0131ако тоудЂ хотАше миноути (ССУМ, І, 76).

Отже, давні переписувачі богослужбових книг творчо підходили до мови, вільно замінювали одні слова іншими, прагнучи якомога точніше довести думку до читача 1.

 1 Див. ще: Жуковская Л.П. О некоторых проблемах истории русского литературного языка древнекиевского периода // Вопр. языкознания. — 1972. — № 5. — С. 70.

Церковнослов’янська мова південноруської редакції була живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою південнослов’янського походження, так і з давньоруськими творами духовного і світського характеру.

До найдавніших перекладних творів, у яких духовні сюжети переплітаються із світськими, належать збірники Святослава 1073 і 1076 рр. Повна назва Збірника Святослава 1073 р. «Съборъ отъ многъ оц\x0303ь. тълковани\x0131а о неразумьныихъ словесЂхъ. въ єуаггелии. и в апп\x0303лЂ и в инЂхъ книгахъ. въкратыцЂ съложены на памАть и на готовъ отъвЂтъ». Це переклад з грецького оригіналу IX ст., здійснений у X ст. для болгарського царя Симеона. Збірник 1073 р. — копія з болгарського перекладу. З художнього боку він оформлений посправжньому багато: малюнок із зображенням Святослава з дружиною і дітьми, Христос з благословляючою рукою, церква з рядами святих і т. ін. Збірник — своєрідна старослов’янська духовна енциклопедія. Крім того, це важлива лінгвістична пам’ятка, оскільки мовні ознаки Київської Русі тут проглядаються ще виразніше, ніж у перекладах богослужбової літератури. Очевидно, літери Ж і А уживалися вже тільки за традицією, не позначаючи носових звуків. Про це говорить їх часте сплутування з оу та \x0131а: соудъ, часто, чада, причастьникъ і под. Глухі в сполученні з плавними стоять перед ними: дьржати, жьртвы, пьрво\x0131є, простьрлосА, съвьрхоу, съвьрша\x0131а, скърби, испълнить, въ мълчании, съл’нце і под. Досить численними є повноголосні форми: вереди, короставыимъ, полон’, полоньникъ, поросАте, серебро та ін. Часом замість Ђ уживається и: исцили, нима\x0131а, ниций, разумини\x0131а, видомыи, въ вЂри, на коупри та ін. І навпаки, іноді замість и маємо Ђ: \x0131авл\x0131єнЂ\x0131є. Дуже часто плутаються літери ы та и: ахименыды, выны, градъ неправди, плътолюбь\x0131а, при\x0131алы, землАмЂрыи, отривааЖшти і под. Якщо початок слова складається з групи приголосних, воно набуває приставного и: ильстивыихъ, илъжаишта, икъ твоимъ людьмъ, исъвАжете. Після шиплячих та м’яких приголосних етимологічне е може переходити в о: чоловЂка, василиови. Фонема /р/, як і в конфесійній літературі, тверда: \x03C8алтира, сътворЖ; дуже часто трапляється м’яке ц: игрець, коньць, мЂсАць, оц\x0303ь, самовидьць, самодьржьць, старьць, творьць, лихоимьцю, сьрдьцю, пи\x0131аниц\x0131Ж та ін. Сполучення dj дає часто ж: осужени, прЂже, прЂпровожа\x0131ємъ, рожено\x0131є, тожьство і под. Помітною південносхіднослов’янською ознакою є флексія -ови/-еви в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (господареви, израилеви, м\x03C9усеови, Петрови) і флексія -ове/-еве в називному відмінку множини цих же іменників (бЂсове, вождеве, врачеве, врЂдове, домове). У закінченні третьої особи однини теперішнього і простого майбутнього часу дієслова часто втрачають флексію -ть: боуде, быва\x0131є, въпраша\x0131є, гниє, сА гнушає, довълЂ\x0131є, дьрза\x0131є, краде, може, назнаменоу\x0131є, сА нарица\x0131є, начьне, сА покуша\x0131є, прЂстане, разоу\x0131є. Форми першої і другої особи множини наказового способу утворюються за допомогою флексій -Ђмъ, -Ђте: бЖдЂмъ, навыкнЂмъ, изидЂте, глаголЂте, приимЂте, рьцЂте та ін. Дуже продуктивним є суфікс -ова- в дієсловах: искоуповати, исповЂдовати, распытовати та ін. Багато тут слів, які є ознакою типово українського лексикону: праздьникъ върбьныи, готовизна, лоуками ходА, напослЂдъкъ, нашьскы, обрыда\x0131Жть, босааго онЖшта, акы въ повони (пор. суч. повінь), подоба, прикладъ, принада, принадивь, \x0131акоже каплА изгонАть чл\x0303вка въ дьнь слотьнъ отъ хлЂвины сво\x0131є\x0131а і под. Про засвоєння тодішньою українською мовою грецьких та латинських власних імен промовляють такі написання, як Илл\x0131а, Никола, Петро, Пауло 1.

Збірник 1076 р. оформлений значно скромніше, ніж попередня пам’ятка. За змістом це хрестоматія для релігійно-навчального читання, яка починається статтею про користь від читання книжок 2.

 1 Огієнко І. Пам’ятки старослов’янської мови. — С. 112—122.

 2 Там же. — С. 124-132.

У ній ще більше східнослов’янських, зокрема українських мовних рис.

У давньокиївський період були також поширені твори на історичну тематику. Особливою популярністю користувалися «Хроніка Георгія Амартола» («Грішника») та «Історія іудейської війни» Йосифа Флавія. Обидва твори були перекладені церковнослов’янською мовою з грецької ще в XII ст. і відомі в багатьох списках.

У«Хроніці» Г. Амартола широко представлена лексика, що наближається до термінологічної. Це скальковані з грецької мови слова беззаконіє — \x03B1\x03BD\x03BF\x03BC\x03B9\x03B1, звЂздословіє — \x03B1\x03C3\x03C4\x03C1\x03BF\x03BD\x03BF\x03B3\x03B9\x03B1, звЂздословецъ — \x03B1\x03C3\x03C4\x03C1\x03BF\x03BB\x03BF\x03B3\x03BF\x03C2, звЂздозаконникъ — \x03B1\x03C3\x03C4\x03C1\x03BF\x03BD\x03BF\x03BC\x03BF\x03C2 та ін. Широко представлена тут абстрактна слов’янська лексика, що утворювалася за допомогою суфіксів -ніє, -еніє, -аніє, -ство: молчаніє, оумЂніє, богатьство і под. Ця ж тенденція виявляє себе і в мові Йосифа Флавія, напр.: бЂганіє, гнаніє, злодЂиство, стонаніє, плененіє, устрЂмленіє та ін.

Оригінальна література

Оригінальну літературу, створену в Україні-Русі, жанрово можна поділити на ораторську, агіографічну, паломницьку, історіографічну, художню і ділову. Якщо дотримуватися хронології, то ділову, чи юридично-ділову мову слід би було розглядати першою, адже договори Русі з греками належать ще до X ст., а коріння Руської Правди також, безперечно, входять у товщу дохристиянських часів. Але тоді б утратилася послідовність розгляду різних жанрів за ступенем їх мовної чистоти й унормованості, отже, належності до високого, середнього й «низького» стилів.

До високого стилю належить насамперед ораторська література. Відомо, що вона була представлена зверненням до воїнів перед битвою, промовами на князівських з’їздах, на вічах, у зверненнях до союзників і до ворогів. Найвиразніше ораторське мистецтво репрезентує «Слово о законЂ и благодати» київського митрополита русина Іларіона (бл. 1050 р.) 1. Як зауважував І.С. Свєнціцький, «...верхівка княжого двора і церковної ієрархії милувалися високим стилем і образністю старослов’янської красномовності, що її багатство на Русі вперше розкрив Іларіон саме на дуже важливій темі історично-річевої актуальності» 2.

 1 Повна назва твору: «О законЂ м\x03C9усЂомъ данЂЂмъ. и \x03C9 бл\x0303годЂти и истинЂ іс\x0303у христомъ бывшіи. и како законъ \x03C9тиде. блг\x0303дть же и истина. всю землю исполни и вЂра въ всА \x0131азыки простресА. и до нашего \x0131азыка роускаго. и похвала каганоу нашемоу влодимероу. \x03C9[т] него же крщ\x0303ени быхомъ».

 2 Свєнціцький І.С. Названа праця. — С. 129.

Автор «Слова» пишається Руссю, трудами і талантами свого народу. Він прославляє князів Володимира, Ігоря, Святослава, які «мЖжьствомъ же и храбръствомъ прослЖша в странахъ многах. и побЂдами и крЂпостїю поминаютсА нынЂ и словЖть. не въ хЖдЂ бо и невЂдомЂ земли владычьствоваша. нъ въ рЖськЂ. \x0131аже вЂдома и слышима есть. всЂми четырьми конци земли» (Ілар., 91—92). Писав Іларіон рафінованою старослов’янською мовою, вдаючись до яскравих метафор, алегорій, до оригінальних епітетів, до повторів; інколи він навіть ритмізував текст, як наприклад, у зверненні до князя Володимира:

Въстани \x03C9 честнаа главо, о[т] гроба твоего,

Въстани о[т]рАси сонъ,

НЂси бо умьрлъ, и спиши до \x03C9бьшааго всЂмъ въстанїа,

Въстани, нЂси оумерлъ,

НЂс бо ти лЂп\x03C9 оумрЂти (98).

Часто вдається Іларіон до протиставлень типу: ИудЂи бо при свЂшти закон нЂи s дЂлаахЖ свое \x03C9правданїє, хрстї\x0131ани же при бл\x0303годЂтьнЂим сл\x0303нци своє спсенїє жиждють (82). Цілий ряд таких антонімічних пар використовується в протиставленнях: живые — мертвые, малый — великий, рабъ — свободный, уныи — старыи, богатыи — убогій. Цілі періоди будуються на протиставленнях, як наприклад, при перерахуванні людських і божеських якостей Ісуса Христа: \x0131ако чл\x0303кь бо оутробЖ матерьню растАше. и \x0131ако бъ изиде дЂвьства не врЂждь. \x0131ако чл\x0303къ матерьне млЂко прїать. и \x0131ако бъ\x0303 пристави агг\x0303лы съ пастЖхы пЂти. слава въ вышнїихь б\x0303Ж. \x0131ако чл\x0303къ повитьсА въ пелены. и Іако бъ вълхвы зв-Ђздою ведлаше. Іако члкъ възлеже въ Іаслехъ. и \x0131ако бъ\x0303 \x03C9[т] волх’вь дары и поклоненїе прїать і т. д. (85).

Ораторське мистецтво Іларіона розцвічується афористичними побудовами, біблійними висловами: прийде бо сп\x0303съ и не прїать бысть о[т] иї\x0303лА и по еуагл\x0303ьскомЖ словЖ въ своА прїиде и свои єго не прїашА (87); лЂпо бо бЂ бл\x0303годати и истинЂ на новы люди въсїати. не вливають бо по словеси гс\x0303ню вина новааго. оученїА блд\x0303тьна въ мЂхы ветхы (88); єже познати его. по пророчь\x0303ствЖ. тогда \x03C9[т]верзЖтсА \x03C9чеса слЂпыихъ и оушеса глЖхыихъ услышать (89). Мова «Слова» прикрашена порівняннями: И хв\x0303а блт\x0303дть всю землю \x03C9бАть і ако вода морьскаа покрыю (83); тогда скочить \x0131ако елень хромыи (89); и изыдеть \x0131ако свЂтъ спс\x0303енїє моє (91) та ін.

Проповідник удається до інверсії: часто означення виступають після означуваних іменників, напр.: украси камениемъ драгымъ, источникъ евангельскыи, благословить бо бога истиннаго, ведущаа в жизнь вЂчную, посети насъ человЂколюбі\x0131є божіє і под.

Синтаксис проповіді Іларіона складний, прості речення змінюються складними з сурядністю і підрядністю, напр.: Несть ми хотЂнїа въ сынехъ иїле\x0303вЂхъ. и жертвы \x03C9(т) рЖкъ ихъ не прїимЖ. понеже \x03C9(т) въстокъ же и западъ имА мое славимо есть въ странах. и на всАкомъ мЂстЂ темїань имени моемЖ приноситсА (88).

Незважаючи на урочистість стилю і досить суворе дотримання норм старослов’янської мови, Іларіон все ж інколи наближається до живої мови, напр.: послухъ, сноху твою Ирину, скорчени бЂхомъ, в пристанища небеснаго завЂтрия пристати і под. Є відхилення від норм старослов’янської мови також у фонетиці і в морфології. Так, замість старослов’янського жд тут трапляється східнослов’янське ж (безнадежници, рожьсА, жажущїи, оутвержающа, распложено) 1, сполука *tj послідовно передається або через щ (частіше), або через шт (рідше) (коущу — коуштоу), Ђ уживається в основному етимологічно правильно 2, інколи трапляється повноголосся (Володимира, пелены). Привертає до себе увагу м’яке ц’ в кінці слів (творець, вЂнець).

У третій особі однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслова закінчуються на -ть 3. Аорист уживається в «Слові» дуже часто, навпаки, перфект трапляється порівняно рідко 4.