Давньокиївська літературна мова. Основа давньокиївської літературної мови. Виклад головних поглядів на її походження, Детальна інформація

Цікаво, що оповідь про Бориса і Гліба й відповідний уривок у «Повісті временних літ» майже збігаються: це дві редакції того самого тексту. Пор.: Блж\x0303ныи же борисъ \x0131ако же cАбЂ воротилъ и сталъ бЂ на льтЂ шатьры. и рЂша къ немоу дроужина поиди сАди кые†на столЂ отьни. се бо вси вои въ роукоу тво\x0131єю соуть. \x03C9[т]нь же имъ отъвЂщааваше. не боуди ми възнАти роукы на брата сво\x0131єго и еще же и на старЂиша мене, его же быхъ имЂлъ аки \x03C9ц\x0303а (УЗ, 46); И ста на АлтЂ пришедъ. рЂша єму дружина \x03C9тнА. се дроужина оу тебе \x03C9тнА и вои. поиди сАди в КыєвЂ на столЂ \x03C9тнЂ \x03C9нъ же ре[ч] не буди то мнЂ възнАти рукы на брата на старЂишаго. оже \x03C9ц\x0303ь ми оумре то сЂи ми будеть вь оц\x0303а мЂсто (ІЛ, 118). У розповіді про Бориса і Гліба стосовно дійових осіб уживаються ті самі епітети: Святополкъ \x03C9каньныи, Борись блж\x0303ныи.

Близькі за змістом також розповіді про передсмертні години Феодосія Печерського у відповідному житії і в «Повісті временних літ». Пор.: и братии же вьсеи събравъшисА гл\x0303а имъ. братие мо\x0131а и оии. се \x0131ако оуже вЂмъ врЂмА житию моемоу кончаваеть сА. \x0131ако же \x0131ави ми г\x0303ъ въ постьно\x0131є времА соущю ми вь печерЂ, изиди \x03C9[т] своЂта сего. вы же помыслите в себЂ кого хощете. да азъ поставлю и вамъ въ себе мЂсто игоумена. то же слышавше брати\x0131а. въ великоу печаль и плачь въпадоша. и по сихъ излЂзъше вънъ и сами въ себЂ съвЂтъ сътвориша. и \x0131ако же съ съвЂта вьсЂхъ. стефана игоумена въ себЂ нарекоша быти. деместика соуща црковънааго (УЗ, 128); \x03C9нь же ре[ч] имъ братьє мо\x0131а. и \x03C9ц\x0303и мои и чада моЂ. се азъ \x03C9[т]хожю \x03C9[т] васъ. \x0131ако же \x0131ави ми Г[с\x0303]ь. в постьное времА. в пещерЂ си сущю изыити \x03C9[т] свЂта сего. вы же кого хощете. игоуменомъ поставити себЂ. да и азъ блг[с]ниє подалъ быхъ єму. \x03C9ни же рекоша єму ты єси \x03C9ц\x0303ь намъ всЂмъ да єго же изволиши самъ [...] и начаша брать\x0131а просити Стефа доместьвАника. суща тогда оученика Феодосьева. глюще \x0131ако сесь єсть въздраслъ (есть) подъ рукою твоєю (ІЛ, 176—177).

Є певні перегуки «Повісті» і зі «Словом о полку Ігоревім». Вони належать хронологічно ще до часів княгині Ольги. Деревлянам, які прийшли сватати її за свого князя Мала після убивства Ігоря, вона відповідає: оуже мнЂ своего мужа не крЂсити (44); пор. у «Слові о полку Ігоревім»: А Игорева храбраго плъку не крЂсити (СПІ, 31); згадується тут і Редедя, зарізаний перед полками касозькими (134).

Переповідаються події, що супроводжували Ігорів похід, під 1185 роком. Тут же згадується річка Каяла, невідома з інших джерел. І сюжетні лінії схожі. В «Повісті», як і в «Слові», Игорь видЂ брата своего Всеволода крЂпко борющасА. и проси дш\x0303и своєи см\x0303рти. \x0131ако да бы не видилъ падени\x0131а брата своєго (ІЛ, 624); пор.: Игорь плъкы заворочаеть: жаль бо ему мила брата Всеволода (СПІ, 20). Правда, половець Овлур із «Слова» в «Повісті» зветься Лавором. Але тікають вони в Русь разом із князем Ігорем. У «Повісті» Ігор має інший маршрут, ніж у «Слові»: він не одразу потрапляє в Київ, а спершу їде до свого Новгорода, потім до Чернігова, а вже звідти «Ђха до Києвоу к великомоу кн\x0303зю Ст\x0303ославу. и радь бы[с] ємоу Ст\x0303ославъ. такъ же и Рюрикъ сватъ єго» (ІЛ, 651).

Фонетичні особливості «Повісті временних літ» досить своєрідні. Східнослов’янське начало виступає тут дуже виразно. По-перше, повноголосні форми переважають неповногосні, хоч паралельні форми трапляються досить часто (сторона — страна, владЂють — володіють, городъ — градъ, горожаны; але холопъ, хоромъ, болото, хоч скомрахы — давньоруське слово на старослов’янський лад); старослов’янське жд у літопису практично відсутнє (хожение, радающа\x0131а, гражане, вижь, дажь, надеже, \x03C9деже, жажа, чужеи), зате замість ч у більшості випадків уживається щ (нощь, хощю, не хощеть, сЂщи, свЂща); на місці старослов’янського початкового є досить послідовно вживається о (графічно \x03C9) (\x03C9два, \x03C9динъ, \x03C9сень, \x03C9лена, \x03C9зеро); суто українськими фонетичними рисами є поплутання в з у (Всеволодъ — Оусеволодь, на въгры — оугры, вдарить — ударить) і м’яке ц’ (сновець, вЂнЂць, жерець, конЂць). Викликає подив поплутання ч і ц (старечь, \x03C9трочи, єдиновластечь, палчем і под.), що, можливо, пов’язане з пізнішими переписами літопису. Привертає до себе увагу досить часте поплутання Ђ з и: \x03C9бищають, оукрЂпивсА, непобидимою стрилци, ослипилъ, раздилисА, свищи («свічки»), о грисЂхъ, c письньми та ін.

Морфологічні особливості «Повісті» ті ж, що і в творах інших жанрів: в теперішньо-майбутньому часі, а також в імперфекті в третій особі однини й множини виступає закінчення -ть (втечеть, хулить, оумреть, одбЂжить, стоить, возмуть, створАть, мучать, сказають, сЂдАть, оучать, женоуть, имахуть, бАшеть і под.), трапляються поодинокі випадки відпадіння -ть в дієсловах першої дієвідміни (а кнАгини наш[а] хоче за вашь кнАзь — ЛЛ, 56), дієслівна частка с\x0131а (сА) часто иступає у препозиції (се оуже сА есте покорили мнЂ — 47; оуже намъ нЂк[а]мо сА дЂти — 58); аще сА сбудеть — 95; аще ли сА покаємь — 158; рЂкы сА смерзывають — 406), особові форми дієслова хотЂти уживаються то в традиційному старослов’янському, то в українському варіантах (хотАть, не хощета, хочемъ, хочете); іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини часто приймають закінчення -ови/-овЂ, -еви/-евЂ; це стосується як осіб, так і неосіб (мужеви, МоисЂ\x03C9ви, Бв\x0303и, кесареви, Ге\x03C9ргиєви, РомановЂ, Володареви, Гюргеви, Кукнишеви, Рюрикови; коневи, голубєви, воробьєви, по Ручаєви, монастыреви, к волови, домови); ці ж іменники в називному відмінку множини можуть приймати закінчення -ове/-овЂ, -еве/-е†(поповЂ, разбоєвЂ, громовЂ, борове, ледове, дарове, сторожевЂ).

У синтаксисі привертає до себе увагу так званий «давальний самостійний», тобто такий зворот, яким передається послідовність у часі, напр.: МоисЂєви же възмогъшю и бы[с] великъ в дому фараони (81); И пришедъшу МоисЂ\x03C9ви. и не послуша єго фараонъ (82).

У лексиці, звичайно, не можна було обійтися без місцевих слів. Це назви грошових одиниць (щелАгь, гривна), суспільних станів (смердъ), осіб, зокрема з оглядом на родинні стосунки (паробьци, оуй, сновець, стрый), робочих процесів і проведення часу (\x03C9рати, лЂтовати), податків (мЂсАчина), споруд (гребля), тварин (вЂверица), побутових предметів (вЂхоть, пазуха, веретено, сокира, \x03C9прЂснокы, треска, цЂжь, лукно); часових понять (недЂля) та ін. Напр.: да что ти пропоремь. трескою чрево твоє, тольсто\x0131є (130); мывсА Бъ\x0303 в мовьници и выпотивсА \x03C9терьсА вЂхтемь (166); мало бЂсЂдоваше в суботу или в недЂлю (175) та ін. Грецькі християнські імена, що стали поступово заступати собою слов’янські, набували тієї форми, в якій вони й тепер відомі в українській мові: Дмитръ, Василь, Василько, (Олекса, Михалко, \x03C9лена, Євга (дь\x0131аволъ прЂлсти Євгою Адама — 91) та ін. Є місцеві сліди і в назвах місяців, напр.: поидоша c нимъ въскорЂ на колЂхъ. а по грудну пути. бЂ бо тогда м[с\x0303]ць грудень. рекше но\x0131абрь (236). Деякі конструкції нагадують собою скальковані з української мови, напр.: оуже намъ нЂ льзЂ камо сА дЂти (161) — уже нам немає куди подітися.

І все ж старослов’янська традиція в «Повісті» досить сильна. Це і форми аориста й імперфекта (правда, без подвоєння голосних: хожаше, привожаху, приношаху, жив\x0131аху, имАху, раслабЂша, принесоша), і складні слова, уживані для позначення абстрактних понять (высокоуми\x0131є, прелюбодЂань\x0131а, братооубииство, братолюбь\x0131є, братоненавидЂна\x0131а клеветы, страннолюбивъ, срдцевидецъ та ін.).

Літописи вміру користуються приказками і прислів’ями типу «Аще сА въвадить волкъ въ \x03C9вцЂ, то \x03C9[т]носить по єдинои все ста[д] (43); и есть притча до сего дн\x0303е. бЂда аки в РоднЂ (65); ї да не похвалитсА силны силою сво\x0131єю (192); Бъ\x0303 бо егда. хочеть показнити чл\x0303вка \x03C9[т]иметь у него оумъ (551).

Порівняння і метафори в літописах не такі часті, як у «Слові о полку Ігоревім». Але природа їх така ж народна, як і в художньому творі, напр.: Сьи бАше єму акы тЂрнъ в ср[д]ци (69); БонАкъ же раздилисА на. г\x0303. полкы и сбиша Оугры в мАчь \x0131ако соколъ галицЂ збиваеть (246); \x0131арославъ же пришедь сЂде в КыевЂ. оутеръ пота з дружиною своєю (133); Мьстислав же много пота оутеръ с дружиною своєю (577); проте є метафори книжні, які перегукуються з ораторською літературою: \x03C9ц\x0303ь бо сего Володимиръ землю разора и оумАгчи. рекше крщ[с]ниемъ просвЂтивъ. сии же \x0131арославъ сн\x0303ъ Володимерь. насЂ\x0131а книжными словесы. ср[д]ца вЂрных. людии. а мы пожинаєм (140). Чимало є виразів, узятих із Святого письма: да въскр[с]неть Бъ\x0303 и разидутсА врази є[г] (88); \x0131ако \x03C9вьца на заколеньє веденъ бы[с] (88); ра[д]йсА \x03C9брадован[н]а\x0131а Г[с\x0303]ь c тобою (89); се єсть сн\x0303ъ мои възлюбленыи co немъ же блгоизволи[х] (90) і под.

У літописній літературі розповідь ведеться, природно, з посиланням на третю особу, але інколи наводяться й діалоги типу: Незнаемою страною, языкомъ испаленым, нази ходящи и боси, ногы имуще сбодены терньем. со слезами отвещеваху друг к другу: глаголюще: аз бех сего города, а други: аз сея вси». Як і в ораторській та і агіографічній літературі, тут час від часу вживаються риторичні запитання, що сприяє піднесенню урочистості мовлення.

До агіографічної літератури можна умовно зарахувати й «Повчання» Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом це скоріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою — середній, з численними східнослов’янізмами. Та й не випадково Нестор умістив його в «Повість временних літ», а чернець Лаврентій під 1096 р. подав у його ж імені літопису 1377 р. В. Мономах прекрасно володів церковнослов’янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути місцевих слів типу дивоватися, ирий, убогый в знач, «бідний», лагодити, сторожа, паропци, ворожбитъ, лЂпши, гребля, \x03C9ттАти, лЂнощи та ін., напр.: И сему чюду дивуемъсА... како птица нб\x0303е[с]ны\x0131а из ирья идуть, и первее [въ] наши руцЂ, и не ставА[т]сА на одиной земли. но и сильны\x0131а и худы\x0131а иду[ть] по всЂмъ землАмъ (ЛЛ, 244); Всего же паче убогыхь не забываите (245); нЂту бо ти нужа никоє\x0131аже (245); Ни питью, ни Ђденью не лагодите ни спанью... и сторожЂ сами нарАживайте (246); вборзЂ не розглАдавше лЂнощами, внезапу бо чл\x0303вкь погыбаєть (246); и мнЂ будеть бе-сорома, и вам будеть добро (246).

Східнослов’янські фонетичні риси тут переважають: замість початкового є регулярно вживається о (ни \x03C9дїну же ночь, \x03C9сень, \x03C9динь, \x03C9лень, \x03C9диночьство), замість жд і щ послідовно виступають ж і ч (нужа, чюжимъ, тружалъ, не мочи, лечи), є випадки пом’якшення ц (вдовицю), абсолютно переважає повноголосся (Володимерю, полонъ, голодъ). Не бракує тут південноруських морфологічних форм, наприклад, закінчення -ови в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (ГлЂбови), закінчення -ть у формах третьої особи однини й множини теперішньо-майбутнього часу дієслів (оукладаеть, хощеть, роздЂлАть), форм другої особи множини наказового способу на -Ђте (идЂте, минЂте, блюдЂте); трапилася навіть форма третьої особи однини теперішнього часу без флексії -ть (дь\x0131аволъ бо не хоче добра роду человЂчскому — 252).

Початок «Повчання» складається з настанов, які задля урочистості вбираються в церковнослов’янську мову. Для цієї частини твору характерні цитати з псалтиря та інших церковних книг, напр.: \x0131а вземъ Псалтырю в печали разнухъ \x0131а. и то ми сА вынА вскую печалуеши дш\x0303е. вскую смущаєши мА? (241). Тут же вживаються церковнослов’янські звороти, характерні для конфесійних текстів, типу «владЂя и животом и смертью, заповЂдь Божья, слезы испустите, нас грЂшных помилуй, страх имЂйте Божий, Божие повелЂние наоучисА по єванг\x0303льскому словеси \x03C9чима оуправленье. \x0131азыку оудержаньє. оуму смЂреньє. тЂлу порабощеньє. гнЂву погубленьє» (ЛЛ, 243) і под. Але як і в літописній літературі, тут є вже народні прислів’я: ЛЂность бо всему мт\x0303и еже оумЂеть, то забудеть, а егоже не оумЂеть а тому сА не учить (246); да не застанеть ва[с] сл\x0303нце на постели (246) і под.

Як стиліст Володимир Мономах віддає перевагу простим побудовам речення, що досягається поперемінним уживанням дієприкметників (називний множини на -е) та дієприслівників, напр.: аще и на кони ЂздАчи не будеть ни c кым \x03C9рудь\x0131а..., зовЂте бес престани в таинЂ... нежели мыслити безлЂпицю Ђзд\x0131а (245). Досить часто виступають у творі порівняльні звороти, напр.: И бАше тебЂ оузрЂвше кровь его. и тЂло оувАнувшю \x0131ако цвЂту нову процвЂтшю (153); и сАде[т] акы горлица. на сусЂ дре†желЂючи (254).

З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки один твір — HYPERLINK "http://litopys.narod.ru/slovo/slovo.htm" «Слово о полку Ігоревім» . Але твір геніальний. Його особливість, на відміну від західноєвропейських героїчних епосів, полягає в тому, що він не стандартний, а суто авторський, хоч ім’я його творця й не збереглося. Образна основа «Слова» чисто народна, можна навіть сказати, сільськогосподарська. Тільки в тім краї, де вирощують хліб, можливі такі метафори і порівняння: чръна землА подъ копыты костьми была посЂАна, а кровію польАна: тугою взыдоша по Рускои зємли (СПІ, 19); На НемизЂ снопы стелють головами, молотАть чепи харалужными, на тоцЂ животъ кладуть, вЂютъ душу от тЂла (35).

Автор «Слова» майстерно використовує постійні епітети, характерні для східнослов’янського фольклору: дЂвкы красные, бръзыя комони, златъ стремень, храбрыи плъкъ, синий Донъ, сабли каленыА, кровавыА раны, сЂрый влък, шизыи орел, зеленаА трава, синеє море, широкое поле, ворон чръныи, горы каменныА, слънце свЂтлоє, красное та ін. Епітети використовуються і для характеристики персонажів твору. Це можуть бути означення з позитивним змістом (храбрыи Мстиславъ, красныи Романъ СвАтославличь) і з негативним (поганыи КобАкъ). Описуючи могутність руського війська і його князів, автор нерідко вдається до гіпербол: Великий кнАже Всеволоде! Не мыслію ти прєлєтЂти издалеча отнА злата стола поблюсти? Ты бо можеши Волгу вєслы раскропити, а Донъ шєломы выльАти! (29); Галичкы ОсмомыслЂ ІАрославе! Высоко сЂдиши на своємъ златокованнЂмъ столЂ, подперъ горы угорскыи своими желЂзными плъкы, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезь облакы (30).

Ще одна особливість авторської мови полягає в тому, що епітети-означення, часто перебуваючи стосовно іменника в постпозиції, посилюють емоційну насиченість епічної оповіді. Порівняймо ще приклади: Наведе своА храбрыА плъкы на землю Половецькую за землю Русьскую (9); Быти грому великому! Итти дождю стрЂлами c Дону великого! (15)

В основі метафор лежить антропофікація предметів і явищ навколишнього середовища: стАзи глаголють, телЂгы кричат, Донец рече. І навпаки, персонажі «Слова» перевтілюються в представників тваринного світу: А Игорь кнАзь поскочи горностаемъ к тростію и бЂлымъ гоголемъ на воду (39); Всеславъ кнАзь людемъ судАше, кнАземъ гради рАдАше, a самъ въ ночь влъкомъ рыскаше (35); Коли Игорь соколомъ полетЂ, тогда Влуръ влъкомъ потечє (40) та ін. У творі багато звертань, іноді повторюваних, напр.: О Бояне, соловію стараго времени! (10); Один брать, одинъ свЂтъ свЂтлый — ты, Игорю (11); О вЂтрь, вЂтрило! Чему господине, насильно ›ши? Чему мычеши хиновьскыА стрЂлкы на своєю нетрудною крилцю на моєА лады вои? (37); О Днепре Словутицю! Ты пробилъ єси каменныА горы сквозЂ землю Половецкую. Ты лелЂАлъ єси на себЂ СвАтославли носады до плъку КобАкова. ВъзлелЂи, господине, мою ладу ко мнЂ, абыхъ не слала кь нему слезъ на море рано (38).

Почуття тривоги, що наростає перед боєм, особливо вночі, коли не видно й не чутно ворога, передається нанизуванням коротких речень, напр.: Длъго ночь мрькнеть. Заря — свЂтъ запала. Мъгла полА покрыла. Щекот славій успе, говор галичь убуди. Русичи великаА полА чьрлеными щиты прегородиша, ищучи себЂ чти, а князю славы (19); Земля тутнеть, рЂкы мутно текуть, пороси полА прикрывають; стАзи глаголють: половци идуть отъ Дона, и оть морА, и от всЂхъ странъ рускыА плъкы оступиша (16). Нанизування предикативних побудов використовується для надання оповіді пісенно-епічного характеру: Тогда врани не граахуть, галици помлъкоша, сорокы не троскоташа, полозіє ползоша только. дАтлове тектом путь къ рЂцЂ кажуть, соловіи веселыми пЂсньми свЂтъ повЂдають (42).

Мова «Слова» ритмізована. Цей ритм не можна окреслити жодним із тепер побутуючих розмірів, але він існує:

А мои ти курАни — свЂдоми къмєти:

подъ трубами повити,

подъ шеломы възлелЂ\x0131аны,

конець копіА въскръмлены,

пути имь вЂдоми,

\x0131аругы им знаєми,

луци у них напрАжени,

тули отворени,