Українська мова на зламі віків (кінець XIX — початок XX ст.), Детальна інформація

Після Б. Грінченка, у якого помітні ще риси етнографізму, приходить нове покоління, котре орієнтується на метрів європейської літератури. Не пориваючи остаточно з селом та його аксесуарами, письменники-модерністи переносять свою увагу на такі поняття, як любов, краса, вірність, сила, шукання правди, світло знання і под. Зрозуміло, що у зв’язку з новими завданнями мала змінитися й мова.

Нову якість мови започаткував у другій половині XIX ст. І. Франко. Але його творчість служила зразком і на початку XX ст. Адже в цей час була написана поема «Мойсей», повість «Перехресні стежки» та інші твори. І. Франко розкрив тут особливості мови українсько-галицької інтелігенції кінця XIX — початку XX ст.

Творчість Лесі Українки також має початок в XIX ст. Але розквіт її припадає на початок XX ст. Леся Українка одержала своєрідну — домашню й суто українську освіту. А ще все своє життя вчилася інших мов, а тому крім української й російської знала ще французьку, німецьку, англійську, італійську, латину й грецьку. Вона дбала про те, щоб українська мова розвивалася на рівні інших європейських мов. Письменниця не брала участі в лінгвістичних дискусіях, але з її листів, а головне з мовної практики випливає, що вона дотримувалася усталених на той час літературних традицій, наслідувала не лише Т. Шевченка, але й користувалася виробленим у Галичині культурним лексичним мінімумом і не цуралася діалектизмів, зокрема волинських типу начиння «посуд», повіз, копняк «удар ногою» та ін. У словотворі письменниці треба відзначити часте використання суфікса -иськ-/ -іськ- (боїсько, осудовисько), синтаксичні конструкції «дієслово + ім’я у родовому відмінку» замість поширенішої «дієслово + ім’я у давальному відмінку» (мене боліло). Разом з тим на її мові позначився і полтавський діалект, звідки форми мнясо, вступив у їх і под. В. Чапленко зазначає: «Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно багата лексично, граматично й фразеологічно. В цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як ніхто інший з українських письменників. Це багатство чарує читача особливо в її пізніших драматичних поемах» 1.

 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 232.

З граматичних рис треба відзначити послідовне вживання письменницею кличного відмінка і в українських, і в іншомовних іменах, членної форми прикметників (совиная нарада), форми другої особи множини наказового способу на -іте (живіте), дієприслівникових зворотів і т. ін. Чужомовні слова Леся Українка вживає сміливо, при цьому в тому значенні, в якому вони виступають у мові-джерелі. Щодо української лексики, то письменниця в основному задовольняється тим набутком, який був в українській літературній мові на початку XX ст. Дуже рідко зустрічаються створені нею неологізми типу догонці «ті, що здоганяють». Такі ж слова, як слухач, прийдешність, які В. Чапленко кваліфікує як неологізми, на той час уже стали нормативними.

Слово Леся Українка цінує дуже високо. Але для неї слово невіддільне від діла. «...Поки я не скинуся спогаду про абсолютно невільну Україну, я не можу, не сила моя скинутися того, чого досі не скинулась при гірших умовах, — пише Леся Українка М. Павликові. — Тоді треба скинутись мені й моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором. Коли не vis major, як се було досі, а моє власне рішення примусить мене «сидіти тихо і не рипатись», ...то я тоді муситиму зломити свою «єдиную зброю» слово і стати глухонімою. Тільки се страшно, я сього більше боюся, ніж всякого чіпання» (ЛУ, 10, 145—146). За 50 років до Хвильового Леся Українка прагнула розбити мури української літературно-культурної замкнутості. Скільки вона сама зробила особисто, щоб прилучити українського читача до класичної і європейської літератури: це переклади творів Гомера, Данте, Байрона, Шекспіра, Дж. Свіфта, Гейне, Тургенєва, Надсона, Гюго та ін. Взагалі ж її мрією було видання українською мовою бібліотеки іноземної літератури, зокрема творів Байрона, Бальзака, Бомарше, Поля Бурже, Вольтера, Гаршина, Короленка, Конопніцької, Леопарді, Леконта де Лілля, Мольєра, Петрарки, Руссо, Сервантеса, Вальтера Скотта, Сирокомлі, Сталь, Шеньє... Не боялася Леся Українка братися і за сюжети світової літератури. З приводу постання «Камінного господаря» вона писала в листі до Л. Старицької: «Що се є дерзость з мого боку, се я й сама тямлю, але вже, певне, «то в высшем суждено совете», щоб я mit Todesverachtung кидалася в дебрі всесвітніх тем як, наприклад, з Кассандрою своєю, куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» (10, 259). Письменниця справді була відважною, а її драми на світові сюжети додавали нових слів в українську мову. Та насамперед її творчість будила вічно оспалу, провінційно затуркану українську інтелігенцію. Вона з жалем пише до М. Драгоманова: «Ні, ще є гірша річ — се як хто умисне з себе дурня робить, як той гоголівський голова, що глухого удає, аби не чути, чого не хочеться. Страх багато таких голів на Україні у нас і мені навіть гірко читати, як Ви стараєтесь, або вони Вас почули, — то не такі люди, аби їх чим пройняти, вони, здається мені, так зашкарубли, що до них уже «глас чоловічий не доходить» (9, 74). Тут наведено декілька уривків з листів Лесі Українки. Чи хоч віддалено нагадує їхня мова епістолярію Т. Шевченка або навіть П. Куліша? Звичайно ж, ні. Це високоінтелігентна мова, абсолютно позбавлена навіть натяку на «котляревщину». Мова Лесі Українки — це на початок XX ст. зразок інтелігентної літературної мови Східної України.

А як з мовою І. Франка? З одного боку, це феномен високорозвиненої, філософськи виваженої мови українського інтелігента, з другого — зразок побутової мови освічених галичан.

У «Мойсеї» реалізується та лексика, яка визначає сенс буття, у цьому разі існування в світі певного народу. Звідси лексика оптимізму й песимізму: ідея, спокій, мандрівка життя, будущина, гордощі духа, сумління, зневіра, час простору й межі. Дуже широко вживаються абстрактні слова: бажання, вірність, воля, власть, забаг, зрада, захист, надія, покірність, підмога, презирство, побіда, свобода, честь, шана і под. Абстрактні слова природно вплітаються у метафори: / на крилах думок і журби Поза гори літає (Фр., 5, 216), кайдани кувать Нашій честі і волі (230); Серце його розмовля і кричить до Єгови (249).

Оскільки в «Мойсеї» інтерпретується біблійний сюжет, І. Франко інколи вдається й до церковнослов’янізмів, напр.: всує, на прю, преподобниця, чадо, враг.

Незважаючи на те що тема «Мойсея» філософсько-драматична, побутових слів тут не бракує, як і в «Марії» Т. Шевченка: збанок, криниця, шкіряний мішок, ягниця, будякова паша, кропива-жеруха, бугай та ін. Галицизмів у поемі майже немає, якщо не брати до уваги поодиноких слів типу не годний або форм на зразок збувавсь. Вплив діалектної стихії найбільше відчувається в наголошуванні: упаде, на тобі, моргали, яркі, пропаде, поводиря та ін.

Серед граматичних особливостей мови поеми не можна не звернути уваги на досить часте уживання повних прикметників: величезная, дивную, фантастичнеє, чистії, всесвітнії, сердитії.

Цікаво, що полонізмів у поемі майже немає.

У повісті «Перехресні стежки» відбита мова, якої так бракувало в той час у Східній Україні, — природна усна розмовна мова, вживана в інтелігентному середовищі. Її лексичну основу складають слова, повсюдно вживані в Галичині. Особливо виразна народна фразеологія: вісімнадцятий туман, зав’язав собі світ, судженої конем не об’їдеш, вішалися мені на шиї, краще з моста в воду, про людське око, головами наложимо, рука не підіймається; жінка як верба, де її посади, там прийметься; з хлопа сім шкір здерти, послухає чмелів і под.

Серед побутових слів панують діалектні, галицькі: заким, цукорня, хід (хода), опришки, жид, хлопістика, хлополюб, скрут вулиці, робітня, єгомость, негарний вигляд, завсіди і под. Досить послідовно зберігаються тут релікти колишнього перфекта: А потрактував би-с, пане, і мене порційкою; якби-сте купували маєток. Що ж до абстрактної лексики, особливо правничої, то тут відчувається залежність від двох джерел.

По-перше, в основному польськомовний на той час Львів і в українську мову переносив свої абстрактні слова: до адвоката тут звертаються пан меценас, поздоровлення висловлюється дієсловом ґратульовати, учень, вихованець, зветься тут елев, думка — опінія, послідовний — консеквентний, відстороненість, неувага — обнегація, сім’я — фамілія, втручання — інтервекція; є тут навіть слово конверсія, що означає «повернення» (конверсія селянських довгів). Вплив польської мови не оминає й побутової лексики: домашній інструктор — репетитор, куферок — валізка, вахляр — опахало, реставрація — ресторан, стрих — горище, ліска ~ паличка, ковінька, фризієр — перукар, вельон — вуаль і под.

По-друге, живими ще були традиції галицького москофільства, а тому не повинні дивувати такі слова, як вилка замість виделка, занімаються, защитник, немногий, представте собі, позвольте, склонна, невтомимий, безпощадна, удержання в значенні «утримання», неділя замість «тиждень», сотрудництво, кругозор та ін.

Згодом, при витворенні єдиної літературної мови Східна Україна здебільшого не приймала русизмів; що ж до полонізмів, то вони частково влилися в літературний лексикон.

Західноукраїнські говори найбільше відбилися в мові В. Стефаника, М. Черемшини й Л. Мартовича. В. Стефаник відчував, що його говірка стояла на перешкоді поширенню його творів у Східній Україні. Тому коли в Харкові 1924 р. виходила збірка його новел, він не заперечував проти того, щоб редактори дещо «пригладили» його мову. Проте, як зазначає В. Чапленко, твори В. Стефаника, написані покутським діалектом, уже жили незалежним від автора життям. І вони зберегли для нас і /е/ з палаталізацією попереднього приголосного на місці літературного /а/ (порєдок), і тверде /ц/ у кінці слів (конец), і пом’якшене /ч’/ (богачю), і середнє /л/ (мелник), і м’яке /р’/ (прокураторь) та ін. Відповідно до літературного ся В. Стефаник уживав си, у третій особі множини теперішньо-майбутнього часу дієслів кінцева флексія уживалася без пом’якшення (б’ют); навпаки, в числівниках на -десят кінцеве /т/ пом’якшувалося (п ’ятьдесєть, шістдесєть); іменники середнього роду з колишнім суфіксом -ja закінчувалися на -є без подовження попереднього приголосного (весілє, житє); замість загальнолітературної морфеми най-, що вживається для творення найвищого ступеня прикметників, міг виступати її варіант май- (май безпечніше); зберігалися релікти перфекта (утікала-м, аби-с упав, був-єм майстер, гадали-м, коби-сте поздихали).

До непересічних явищ української літературної мови цього періоду належить мовотворчість М. Коцюбинського. Власне, слово «мовотворчість» не зовсім точне, оскільки цей письменник був шліфувальником тих норм, які на той час уже склалися. Точніше було б сказати про розширення внутрішніх меж естетики українського слова. Як стиліст М. Коцюбинський був неперевершений. Він добре знав попередню українську літературу, всотав у себе її мову, але разом з тим вивчав мову у її живому звучанні, робив багато фольклорних записів. В. Чапленко справедливо зауважував, що М. Коцюбинський, як ніхто інший з його сучасників і навіть письменників пізніших років і десятиліть, свідомо боровся з вузькими діалектизмами, локалізмами, хоч своєю власною практикою не заперечував їх художньої вартості. «Яскравий приклад на це, — пише вчений, — маємо в «Тінях забутих предків», де він ужив тільки незамінних локалізмів («гачі», «маржина», «плай», «вориннє» тощо). І яка в цьому розумінні велика різниця між «Тінями забутих предків» та «Камінною душею» Г. Хоткевича, що написана суцільно гуцульським говором! Ця остання через те просто випадає з української літературної мови» 1.

 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 237.

Однією з сильних сторін художньої манери М. Коцюбинського є економність мови, намагання передати мінімальною кількістю слів певну життєву ситуацію, наприклад: «Раз щось чорне та пелехате закрило світло і розірвало музику. — А! — А! — Се ви? Я. — Чорне трясло бородою та великим брилем, трясло Кирилові руку» («В дорозі»).

М. Коцюбинський не намагався ревізувати ту абстрактну лексику, яка усталилася в українській мові і віддзеркалювала її склад в інших європейських мовах. Він уживав суто українські слова з абстрактним значенням (будучина / пришлість, беззакон, здивовання, втома, байдужність, питання, пригода, справа, запеклість, певність, самозабуття, задума, зарозумілість, розвага, кривда, заздрощі, вражіння, зневага, розвій, розпука, приязнь, прикмета, зненависть, розмаїтість, самоповага, співчуття та ін.), але цілком толерантно ставився й до запозичень (синтез, ілюзія, деспотизм, етикет та ін.). Так звані етранжизми нерідко вживаються в нього на позначення предметних назв, інколи навіть побутових понять: атмосфера, екран, сигнал, емблема, кавалькада, шосе, парасоль, екстракт, кепі і под. Вкрапляє він у тексти й іноземні слова та вирази в оригіналі: in saecula saeculorem, macherie, avanti і под. Майже не користується письменник суспільно-політичною лексикою. Лише зрідка спливають у його мові такі слова і словосполучення, як українське поспільство, класова боротьба, начальство, бастувати.

Писав М. Коцюбинський, звичайно, тією мовою, яка усталилася в Східній Україні від часів харківської школи романтиків, Квітки і Шевченка. Але не ігнорував він і мови І. Франка та О. Кобилянської. Тому трапляються у нього так звані «галицизми», які доречніше кваліфікувати як елементи тодішнього західноукраїнського варіанту літературної мови. Це, скажімо, такі слова, як реченець «строк», таким робом, робучий, спочувати, зарібок, не годен, навчитель, бюрко, хлоп, як ся маєте та ін.

Є й окремі нечисленні локалізми, переважно центральноукраїнські, подільські й західноукраїнські. Так, гамалик «задня частина шиї» уживалося вже у «Чорній раді» П. Куліша, бурчак «дзвінке джерело» засвідчене в творах Ганни Барвінок; та все ж більше подільських і західноукраїнських слів: коби я знав, катрага «курінь», чугаїнка «верхній одяг типу свитки», полонина, трусок «дрібні тріски» і подібні. М. Коцюбинський користується переважно східноукраїнським словом город, хоч уживає й місто. Цікавим є протиставлення панське (добро, поле) — людське, яке в дещо зміненому вигляді (колгоспне — людське) збереглося до наших днів.

\x6467\x0787;\x1C00ми прикладами або в мові неосвічених селян (приказ стреблять всіх бунтарів), або окремими фразами у офіцера Антоші (— Вот негодяї — «Коні не винні»).

М. Коцюбинський пильно прислухався до мови тих народів, що жили серед українців. Є в нього молдованізми («Пе коптьор»), тюркізми (байрам, мінарет, хаджі, гяур, чалма, кєпек «собака», кель мунда «йди сюди», фез, бакшиш, ферандже, дервіш, ахшам хатр олсун «добрий вечір», муезин) і гебраїзми (шохат, бобе Єстерко, реб Абруме).

Фразеологія у М. Коцюбинського спільноукраїнська: стати на ноги, забити клин у тім’я, полуда з очей спала, дідька з’їсть, при своїй небозі добре і в дорозі, брала хіть, западати в нетяму, дур голови береться; робім і грудьми, та не будемо людьми; кричати на пробі, вилізло шило з мішка та ін.

Лаконізм, а отже, й виразність зображень досягається ощадженням слів у реченні, наприклад: «На небі сонце — серед нив я» («Intermezzo»). У мові письменника мало порівнянь традиційного типу — паралелізмів, поєднуваних сполучниками мов, немов, ніби, наче і под. Зіставлення у нього здебільшого мальовниче, ніби на образку: Денце макітри облипли мухи, наче насіли на щось солодке. То чорнів ярмарок («Як ми їздили до Криниці»). Метафора завжди несе в собі ефект несподіваності: «Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах» («Intermezzo»); «Високе, чисто жіноче і різко дзвінке, воно в блискавку злилось з рожевим тілом та з лопотом ніг» («В дорозі»); «Однак дзвони несподівано впали. Мідь струснула осінню мряку і розсипалася по всіх кутках» («Fata morgana»).

М. Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний, настроєвий. Не буду тут наводити всім відомого уривка з «Fata morgana», де «плачуть голі дерева». Ось інша картинка, в якій відбивається прагнення людини до гармонії в суспільному житті: «А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним тремтінням соків, в теплому й затишному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія... І наче в такт природі серце моє стрепенулось од бажання подібної ж гармонії в людському житті, од сподівання нової весни...» («По-людському»).

Автор майже ніколи не називає пору року, коли він описує природу, — все розкривається шляхом зображення відповідних явищ: «Серце розкриває обійми і тим розлогим нивам, що, порвавши кайдани, збудились до нового життя, і тим дітям повітря — вільним птахам, що з далеких країв прилетіли до нас у гості, і тому кущикові фіалок, що, захистившись межи травицею, тихо процвітає, віддаючи свої пахощі чудовим пахощам весни!...» («Ціпов’яз»).