Українська мова на зламі віків (кінець XIX — початок XX ст.), Детальна інформація

Як і в інших письменників, метафори В. Винниченка нерідко будуються за антропоморфічним принципом, наприклад: «Села, вбогі на радість, багаті на сльози, обідрані села скорчившись лежали в ярах та балках, мов старчата в рівчаках, силкуючись нагріти собою своє тоще, нещасне тіло» («Дим»). Окремі пейзажі, що базуються на антропоморфній метафориці, нагадують відповідні словесні малюнки М. Коцюбинського, але створені вони раніше. Так, в оповіданні «Краса і сила», опублікованому 1902 р., є такий пейзаж: «Низьке темносіре небо; не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика». Повість М. Коцюбинського «Fata morgana», в якій цей пейзажний малюнок доведено до вірша в прозі, була написана, як відомо, в 1903 році. Характеризуючи метафору В. Винниченка, треба згадати, що в деяких випадках вона має двопланову природу: дієслово, яке стоїть у центрі метафори, спершу вживається у прямому, не образному значенні, напр.: «У кутку шаруділи, пищали й билися миші. А в голові також, як миші, пищали й шкрябали серце думки» («Історія...»).

Даючи портретну характеристику людини, письменник підмічає в її зовнішності якусь найбільш примітну рисочку, називає її і потім час від часу повторює. Ось, скажімо, портрет Явтуха з оповідання «Салдатики»: в сих маленьких, сіреньких очах; дивлячись кудись далеко ясними невеличкими очима. Це може бути й не фізична риса, а предмет, що становить невід’ємну рису зовнішності персонажа, наприклад, окуляри: Через якийсь час «окуляри» вернулись, щільно причинивши за собою двері...; — Мені все одно... — згодились «окуляри» («Роботи!»).

Така імпресіоністичність зображення застосовується і в інших ситуаціях, зокрема в спогадах про щось: «В уяві встала біла сукня, червона краватка, смугляві щоки і сонце на підлозі їдальні» («Історія...»).

Досить рідко В. Винниченко вдається до порівнянь, але зате всі вони виважені, оригінальні, напр.: «...Там далеко, за ламаною лінією добродушних, присадкуватих, як повнотелеса попадя, карпатських гір...»; «на мене дітлахи дивились такими ж здивованими очима, як їхні телята дивляться на нові ворота» («З споминів»).

Досі йшлося про лексику, фразеологію, частково синтаксис як з погляду їх нормативності, так і їхньої участі у процесах творення художніх образів. Коли ж ми звернемося до морфології, то нас спершу чекатиме певне розчарування: уживається досить багато ненормативних форм. Можливо, ненормативними вони видаються нам з позицій сьогоднішнього дня? Ні, в часи В. Винниченка вони теж були вже ненормативними, їх свідомо намагалися оминати і Леся Українка і, особливо, М. Коцюбинський. У чому ж справа? Може, це теж один із виявів мовного реалізму, властивого Винниченкові? Це, безперечно, так, але, як здається, є ще одна причина вживання таких форм. Звичайно, з пуристичного погляду такі форми, як допустю, заплатю («Краса і сила») не вкладаються в норми літературної мови, але в системі говорів Південно-Східної України вони цілком природні, а отже, для носіїв рідної письменникові говірки цілком нормативні. «Це ж наше, українське, рідне», — мабуть, оцей внутрішній голос примушував В. Винниченка дбати про представленість південноукраїнського говіркового масиву в художніх творах, та навіть і в публіцистиці.

Окремо слід зупинитися на такій спірній формі, як активні дієприкметники теперішнього часу. Власне, закономірність їх уживання в українській літературній мові по-справжньому аргументованих заперечень ні в кого й не викликала, проте помічалося прагнення уникати їх як не народної, а запозиченої з староукраїнської мови форми. До того ж майже не засвідчувались — принаймні на Східній Україні — дієприкметникові звороти з цими формами. В. Винниченко ставився до активних дієприкметників теперішнього часу аж надто толерантно. Поряд із словосполученнями, в яких дієприкметники вживалися переважно в атрибутивному значенні, він допускав і дієприкметникові звороти. Наприклад: дрижача рука, прохаючий голос, розуміюча посмішка («Краса і сила»), блукаючі очі («З споминів»), Чого при людях вона з ним така близька, така щось знаюча, патякуюча, голубляча («Соняшна машина»).

В. Винниченко майстерно будує діалоги й монологи. Ось малоосвічена людина, селянин Явтух, уперше виступає прилюдно. Говорить він не зовсім складно, але щиро, переконано і переконливо. Але ж це промовляє не він — розмову відтворив або навіть скоріше створив письменник. Які ж основні компоненти він заклав у неї? Це чергування запитань і відповідей, а також повтор слова. Повторюються слова, що визначають головний зміст промови: мужик (відстоювання гідності людини праці), треба (необхідність активної боротьби), неправда (об’єкт боротьби): « — Вас як собак скрізь женуть... Іди, кажуть мужик! Мужик!.. А хто робить, як не мужик!.. Та й мовчати?.. Годі!.. Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб... І нам треба йти... Треба, люде!.. Бо подохнемо все одно... І всім треба... Треба неправду вигнати... Скрізь тепер неправда!.. І ми неправду робимо» («Салдатики»).

Отже, яке місце посідають твори В. Винниченка в історії української літературної мови? По-перше, вони єднають початок століття (перші твори) з його серединою — «Слово за тобою, Сталіне» написане 1950 р., а «Щоденник» він вів до кінця життя — 1951 року. По-друге, його мова позначена високим інтелектуалізмом: вона насичена абстрактною лексикою, що передає всі відтінки діяльності людської душі; разом з тим у ній відбивається колорит кожного з періодів у громадсько-політичному житті України від початку століття і майже до кінця сталінської доби. По-третє, художня манера В. Винниченка настільки своєрідна, що його голос ніколи не загубиться в хорі української прози, як існуючої, так і майбутньої.

Дожила до радянських часів (приєднання Буковини до СРСР в 1940 р.) Ольга Кобилянська. Перші її твори виходять друком у 90-х роках XIX ст., останні — в 20—30-х роках XX ст. У 1899 р. вона відвідала Україну, познайомилася з діячами української культури і подружилася з Лесею Українкою. Тематика їхніх творів відмінна, хоч інколи й звучать спільні мотиви: «Канапка» Лесі Українки і «Valse melancolique» O. Кобилянської. Не можна не помітити, що лексика, морфологія і художні деталі О. Кобилянської про землю і людей, які працюють на ній, відмінні від тих же мовних рис у романах і оповіданнях, присвячених інтелігенції.

Зупинимося спершу на художніх особливостях творів селянської тематики. Треба відзначити, що письменниця досить економно використовує тут епітети й метафори. Але якщо вже вдається до метафор, то в центрі їх битва, бій, наприклад: «Хмари снігу кидалися зміями на себе; клубилися й розбивалися завзято; інші знов металися серпанками сполохано на всі боки, розпинали широко свої крила, відпирали напір дикого вихру» («Під голим небом»). О. Кобилянська кохається в кольорах, утворюючи шляхом словоскладання найнесподіваніші їх поєднання: синяво-сріблиста мряка, льодово-зелений блиск, зелено-брунатний мох, грізно-чорна барва, криваво-червоний вогонь та ін. Письменниця, можливо не без впливу переконань Лесі Українки, намагається писати загальноукраїнською літературною мовою. Як побачимо далі, це не завжди їй удається: над нею тяжіє західноукраїнська мовно-літературна традиція. Але фразеологічні звороти, яких вона вживає, переважно спільноукраїнські: вилізе, як шило з мішка; не говорила на вітер; дістала добрих гепаків у плечі; збанок до часу воду носить; ви б набрали в рот води; й пальцем не кивнула б; не лізь мені в очі; тепер отвираєш хавку і под. Як і в інших письменників її часу, у О. Кобилянської виступає вже вироблена певним чином унормована абстрактна лексика. Переважна її частина українська з походження (жура, будучина, співчуття, настрій, задумливість, свідомість, єство, справедливість, надія, темінь, безробіття, обурення, поведення, рівновага, сумління, самота, подія, ненависть, пересвідчення, бажання, благородність, сміливість, нагода, мета), але не цурається вона й запозичень (енергія, симпатія, протекція, гармонія, вегетація і багато ін.). Зрідка трапляються полонізми, що усталилися в галицькій мовно-літературній традиції: небезпеченство.

Уже йшлося про те, що в творчій манері О. Кобилянської помітне намагання писати загальноукраїнською літературною мовою. І це їй значною мірою вдається. Все ж вплив західноукраїнської літературної традиції відчувається. Та це й закономірно, адже вона накладалася на ту мову, якою користувалася галицька, покутська і буковинська інтелігенція і яка позначалася на мові простолюду. Тому в мові письменниці наявні такі слова, як штивний «прямий», ґазда/ґаздиня, стрій «одяг», гарувати «тяжко працювати», заховуватися «поводитися», кримінал «тюрма», файний, небавом «незабаром», кавка «ґава», сарака «бідолага», хосен «користь», урльоп «відпустка», ґвер «гвинтівка», торністра «ранець», банувати «тужити», п’ястук «кулак», вуйко «дядько», ліцитуватися «продаватися з торгів», борзо «скоро», чічка «квітка» та ін. Чимало й локалізмів, переважно серед побутової лексики: сардак «рід верхнього одягу», стрільба «рушниця» (але є й рушниця), звірята «тварини», дріб «домашня птиця», лащ «ланцюг», скорцик «килимок», кертиця «кріт» і под.; є серед слів і назви, зв’язані з сільським самоврядуванням (двірник «сільський староста»), різними формами споріднення і людських стосунків (нанашко «хрещений батько», бадіка — форма звернення до старших, камратувати «дружити», пазити «турбуватися про когось», стариня «батьки»), назви рослин та їх частин (шумилиння — листя навколо кукурузного початка, матригуна «Atropa belladonna» та ін.).

Місцевий колорит передають численні синтаксичні сполуки: не ялося їм підносити очей, або я знаю, вертала домів, аби я мучився там через три роки дурної, давай позір на все, ледве що мож було замітити і под. Вираження емоцій і реакція на мову іншої людини також виражається здебільшого локалізмами: ади, ади; — Мой, мой, мой! — кликнула вона і збила руками («Земля»).

Як і на мові І. Франка, на мові О. Кобилянської позначилося поширене в Західній Україні москвофільство. Не знайшли відповідного українського втілення такі слова, як великан, грудь, воздух, склонний, обичай, вокруг, лож, об’ясняти упрямий, черти та ін. Звідси ж, мабуть, і толерантне ставлення до активних дієприкметників як теперішнього, так і минулого часу: кочуючі цигани, морозячий воздух, натрясаючий окрик, прошиваючий свист, невтомимі мурашки, оставшаяся флора.

Зрідка О. Кобилянська уживає форму двоїни (чотири дівці); специфічні особливості є в уживанні дієслівних форм: зрідка трапляються форми інфінітива та -чи (печи), зберігаються релікти перфекта (абисьте знали), уживається майбутній час, що складається з особових форм допоміжного дієслова бути і основного дієслова у формі минулого часу (будеш мусив іти), третя особа однини зворотних дієслів виступає в скороченому вигляді (віддаєсь), наказовий спосіб утворюється як за допомогою частки нехай, так і най (нехай господь Бог прийме його душу; най стулить рот).

У творах на теми з життя інтелігенції, наприклад в «Valse melancolique», насамперед упадає в око відмінний від попередньої групи творів склад лексики. Тут інші слова на позначення побуту (комфорт, фортеп ’ян, резонатор, ролети «штори», фотель, отоманка, інструмент, парасолька, кімната), значно зростає кількість слів з абстрактним значенням (темперамент, опозиція «незгода», психологія, інстинкт, монолог, дискусія, симпатія, почування, неспокій, смуток, меланхолія, композиція, фантазія, індивідуальність), широко представлена лексика з галузі мистецтва (образ, штука, артистка, гармонія, композиція, статуя), іншомовні слова часто наводяться в оригіналі: ergo, type antique, vis-a-vis.

Україномовна творчість С. Васильченка почалася з видання збірки «Ескізи» у 1911 р. і завершилася уже за радянської влади оповіданням «Олив’яний перстень» у 1926 році. У творах цього письменника теплий фольклорний ліризм поєднався з чудовим знанням сільського життя, особливо молоді. Як писав про нього С. Єфремов, С. Васильченкові властивий «якийсь мрійний гумор, з яким він ставиться і до людей, і до природи, скрізь шукаючи м’яких задуманих тонів несподіваних переходів од звичайного до чогось таємного, чого, мабуть і сам автор ще собі до повної свідомості не довів, але що огрійливим теплом дихає на вас із сторінок його творів» 1.

 1 Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 580.

Як В. Стефаник і М. Коцюбинський, С. Васильченко володіє мистецтвом художньої деталі, багатством кольорових тонів, настроєвим пейзажем, наприклад: «По садах вітри гасають, а над садами зоріє небо осіннє. Маленьку хату оступили кругом високі ясени. З ясенів спадає сухий лист на струхлу солому, падає додолу на зів’ялі півники, сережками чіпляється в бур’янах. Крізь бур’яни блимає низеньке віконце, блакиттю мальоване, у віконце шматок білої стіни видно в хаті, а на стіні на білій з-під чола позирає невеселий селюк у шапці. Чорнобривцями заквітчаний, у рушник прибраний, а сам думний та сумний» («Чайка»); «Скільки золота, золота того сумного, осіннього... Скрізь — поміж могилами, по лавочках, навіть на пам’ятниках і хрестах... На кладовищі од його аж сяє... Коли вперше глянеш на це море жовтого листу, зразу аж серце стенеться: на мить намріється обмареним очам, що то повно скрізь весняного сонця, його золотого, гарячого проміння. А глянеш удруге — і серце заниє: нема сонця — то золота печаль. Сум...» («Чайка»).

За творами С. Васильченка теж можна було б укладати фразеологічний словник української мови — стільки тут природно вплетеного і в авторську мову і в мову персонажів справжнього золота, напр.: хапун ухопив, смуток бере, про вовка помовка, а вовк із-за гори; як не брехне, то не дихне; лиха його матір знає, допекти до живих печінок, направити на стежку, аж за серце бере, і в ступі не впіймаєш, сеї ночі й очей не закривала; косить би косив, коли б який дідько косу носив; хто гостей шукає, той штани латає, її реви насіли, і в старій печі дідько топить; захотів у жука та меду, зайчики в голові стрибають, біс біду перебуде, немає й пам ’яті, яке з цього пива та вийде диво; хоч не в’їжно, так уліжно; прийшла-таки коза до воза; або здобути, або живим не бути та ін. Ці фразеологічні одиниці доповнюють суто народні прокльони і лайки: Ну то нечиста мати з ним, тю на тебе, я тебе як стану, так за дев ’ятими ворітьми кавкнеш; засмієшся ти в мене на кутні, хай вона вам струтиться, безвісти пішла б ти, все один чортів батько, на чотири вітри оженило б тебе та на n ’ятий шум, розкрили вершу, як ворота; не плещи казна-чого, щоб тобі очі по, вилазили, нема на тебе кручі, кат би тебе попостукав, ах ти ж бісова пара і под. До цього треба додати ще примовки: Отой Петро, оте дурне лепетро, козина головка, не боїться ні собаки, ні сірого вовка, та гуляв з дитиною на майдані («У жнива»).

Серед творів С. Васильченка є й імітація під фольклор. У таких «казках» звичайними є характерні для усної народної творчості звороти: Ось послухайте ж... («Осіння казка»), Пішов козак темними ярами, пішов смутний та невеселий (там же).

У повісті про життя і творчість Т. Шевченка «Широкий шлях» письменник часто вдається до ремінісценцій: За ним розбіглися, як руді мишенята, його менші брати і сестри; Ох, палати, палати. Бодай ви уже й терном були позаростали; Почорніло якось село, небо синє — і те помарніло.

Чимало в мові С. Васильченка місцевих слів. Це, зокрема, голінний «завзятий», покіль «доки», плохий «смирний, тихий», роботяжечка, поназдивитися «роздивитися», мантулик «лагоминка», старунчик «той, хто старує, говорить як старий», нетеча «нечиста сила», хлудина «хворостина», ліса «тин», жилуватий «мускулястий, дужий», трямок «бантина», зарічений «той, хто любить суперечити», вшелевкатися «потрапити кудись невдало», зуспити «зустріти», розумовський «дуже розумний», гуторка «мова, спосіб мовлення», спускатися «з’їжджати з гори на санках» та ін. У «Словарі» за ред. Б. Грінченка з наведених немає тільки слова розумовський.

Східна Україна, як відомо, була досить-таки зросійщена. Тому не встерігся письменник таких росіянізмів, як кажеться «здається», прошлого року, будто, знакомий, старанний, хто мішає, не обіщає, миролюбіє, похожий, храбро, желізо та ін.

Згідно з північноукраїнською діалектною стихією займенники після прийменників не мають приставного /н/ (про його), особовий займенник середнього роду воно уживається на означення чогось не зовсім певного, без ознаки статі (воно ж прив’язане — про недоростка), паралельно вживаються форми се і це (се, брате, дурне; це я замерзаю в степу), дієслова в третій особі однини теперішньо-майбутнього часу вживаються переважно без кінцевого -є (не зна, співа, стріля), хоч воно може й уживатися (гуляє). Не уникає письменник активних дієприкметників теперішнього і минулого часу (ходячого сусіда, над помершою), інфінітив уживає переважно з суфіксом -ть (співать, сміяться, мать, спать). Прикметники й прикметникові займенники можуть уживатися в членній формі (серце палючеє, такеє, на чужую, сяя година, дурную, дорогая, золотеє), разом з тим нерідко уживаються скорочені слова (тра, ка, вам Прісько бігати більше; та вона по-нашому, мо й не вміє; я не хо). Письменник не зловживає суспільнополітичною лексикою, проте подих революції 1905 р. в його творчості відчувається: агітація, громадяни, делегати з’їзду, збори, протести, маніфестації, мітинги, прапори, «Марсельєза», рівенство, братерство, воля і навіть образне революційна завірюха. У післяжовтневий час його лексика збагачується такими словами, як комісар, комнезамож і под. До колгоспів і радгоспів С. Васильченко, як відомо, не дожив.

Короткий нарис про мову цього видатного розбудовника української мови варто завершити словами в день його 50-ліття від 30-ї трудової школи м. Києва: «Вітаємо з п’ятдесятирічним ювілеєм нашого друга й товариша Степана Васильовича Панасенка — Васильченка, глибокого знавця дитячої душі, що змалював її в багатьох художніх образах і збудив у ній почуття краси й любові до вільного українського слова».

Отже, кінець XIX — початок XX ст. — короткий, але дуже плідний період у розвитку української літературної мови. Він збігається з пробудженням української національної свідомості, зі спробами збудувати свою власну державу, з бурхливим наростанням художньої творчості як у галузі літератури, так і в інших ділянках мистецтва.



Використана література

Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956.

Ващенко В.С. Епітети поетичної мови Т.Г. Шевченка: Словник-покажчик. — Дніпропетровськ, 1982.