/  
 ДОКУМЕНТІВ 
20298
    КАТЕГОРІЙ 
30
Про проект  Рекламодавцям  Зворотній зв`язок  Контакт 

"Активність/Пасивність суб`єкта" в контексті структурно-семантичного аналізу предиката, Детальна інформація

Тема: "Активність/Пасивність суб`єкта" в контексті структурно-семантичного аналізу предиката
Тип документу: Реферат
Предмет: Мова, Лінгвістика
Автор: Олексій
Розмір: 0
Скачувань: 2811
Скачати "Реферат на тему "Активність/Пасивність суб`єкта" в контексті структурно-семантичного аналізу предиката"
Сторінки 1   2   3  
“АКТИВНІСТЬ / ПАСИВНІСТЬ СУБ’ЄКТА” В КОНТЕКСТІ

СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНОГО АНАЛІЗУ ПРЕДИКАТА

Дослідження предикатної системи сьогодні набувають чимраз більшої актуальності, оскільки допомагають з’ясувати внутрішні механізми речення. Основні типи предикатів в українському мовознавстві – дії, стану, процесу, якості – виділені на семантичній основі [9, с.137]. Семантика предиката, що виступає основним модулянтом структури речення, організована у вигляді двох сфер: сигніфікатної (смислової, інтенсійної) та денотатної (предметної, екстенсійної). Сигніфікатна площина дозволяє оцінювати предикатний знак як комплекс семантичних категорій, як типізоване явище об’єктивної дійсності. Денотатна – як конкретний мовленнєвий комунікат, одиничну ситуацію. Ці сфери тісно пов’язані між собою: узагальнений семантичний знак матеріально втілюється в безлічі актуальних висловлювань – значення предиката реалізує себе як певна семантична функція. Відповідно, аналіз предикатної одиниці передбачає два аспекти – структурно-семантичний та функційний. Перший із них характеризує системні інваріанти предиката (його значення) та їх реалізацію.

У контексті структурно-семантичного аналізу предиката однією з найвагоміших є семантична ознака активності / пасивності суб’єкта. Відображений у цій опозиції загальний характер носія ознаки є важливим для семантико-синтаксичної структури висловлювання. Від семантичної ролі суб’єкта безпосередньо залежить предикатна інтенція (проґнозуються валентні місця), а відтак – опосередковано – характеристики всіх субстанційних синтаксем в елементарному реченні. Отож, виділена ознака є багатоґранним поняттям, аналіз якого передбачає апеляцію не лише до смислових значень самого суб’єкта, а й особливостей семантики предикатного знака і мовної ситуації загалом.

Основним протиріччям, на якому ґрунтується дихотомія активність / пасивність, є енергетичний центр, з якого йде імпульс – поштовх розвитку подій у ситуації. Структурно-семантичний аналіз предикатних ситуацій засвідчує, що різні прояви цього імпульсу залежать від природи суб’єкта. Аналізовану опозицію можна розглядати як семантичну категорію, що об’єднує полярні ознаки як суб’єктних синтаксем, так і предикатних. Диференціація предикатів на дві контрастні групи зумовлена поділом іменників на функційно нерівнозначні групи, протиставлені за ознакою “наявності / відсутності життєвої активності”. Тому семантичну категорію активності предикатів уважаємо такою, що “виявляється у взаємозв’язку і взаємодії активних й інактивних начал” [18, c.27].

Категорія активності / пасивності у лінгвістичних дослідженнях розцінюється як “роль суб’єкта в реалізації події: виступає він безпосереднім каузатором тих змін, що виникають, чи ні” [10, с.50]. Ф. Бацевич зазначає: “Прикметна відмінність висловлювань з агентивними та неагентивними дієслівними предикатами, що опирається на різну референтну віднесеність їх суб’єктів, дозволяє кваліфікувати приховану семантичну категорію, що лежить в основі цих відмінностей, як “самостійну усвідомлену дію (чи діяльність)” / “несамостійну неусвідомлену дію (буттєвий стан)” [5, с.98]. Таке тлумачення виділеної категорії дозволяє говорити, що протиставлення ознаки активний / пасивний є важливим лише для висловлювань із суб’єктом-істотою. Враховуючи, що останні є релевантними для всіх основних типів предикатів: Батько ремонтує дах (дія), Батько посивів (процес), Батько хворіє (стан), Батько веселий (якість), – важко переоцінити вагомість ознаки “активності” при диференціації предикатних значень: характер і “ступінь” активності суб’єкта в поданих моделях є вирішальним. У цьому сенсі має рацію класична граматика, стверджуючи, що спочатку у світі існують предмети (іменник ~ підмет ~ суб’єкт), а потім їх ознаки (дієслово ~ присудок ~ предикат).

Категорія “активність” / “пасивність” суб’єкта перебуває в тісному зв’язку з опозицією “динамічності / статичності” , оскільки часова інтерпретація предиката впливає на характеристику суб’єкта. Це зумовило окремих дослідників говорити про кореляцію ознак динамічності \x2194 активності, статичності \x2194 пасивності: “У протиставленні за обома опозиційними лініями передбачається повна чи майже повна екстенсіональна еквівалентність названих пар ознак” [17, с.83].

Як відомо, семантичну структуру предиката формують компоненти лексичного та синтаксичного планів. Об’єднання та дію цих елементів в одній семантичній зоні можна кваліфікувати функційно-семантичним полем. Відповідно до цього, активність / пасивність можемо розглядати як функційно-семантичне поле, презентоване у структурі предиката окремими мікрополями з центром та периферією. Мікрополе “активності”, окрім однойменного ядерного компонента (яке є домінантним), містить позитивні вияви таких властивостей предикатної дії, як “контроль”, “керованість”, “цілеспрямованість”, “доцільність”. У мікрополі “пасивності” зазначені компоненти мають негативні вияви.

Зосередимо увагу на терміні “контроль”, що набув чинності у мовознавчій літературі завдяки С. Дікові [26]. Належність предиката до групи, що містить ознаку “контролю”, зумовлена наявністю в значенні предиката загальної семи “контрольованості”. На загальний характер цього терміна вказує і те, що він використовується в широкому спектрі онтології подій: параметри контрольованості / неконтрольованості займають належне місце не лише в лінгвістичному аналізі ситуації, а й у філософії, логіці, юриспруденції [8, с.167]. Опозицію “контрольованість / неконтрольованість” кваліфікуємо прихованою семантичною категорією (услід за “активністю / пасивністю”), оскільки її поняттєвість не має граматичного вираження. У терміні “контролю” зазнали аналізу предикати в дослідженнях Т. Ґівона [27], С. Діка [26], Т. Булигіної [7], В. Дем’янкова [12], Г.Володіної [10], Ф. Бацевича [5], В. Іванової [14] та інших. Зазначена ознака пов’язана з наявністю чи відсутністю в мовній ситуації агенса – діючої особи, яка внаслідок свого волевиявлення контролює власні дії, що можуть розцінюватися як цілеспрямовані. Аналіз “контролю” зазвичай проводять, оцінюючи ситуацію загалом, а не з боку особи, як виступає у функції підмета. Ця ознака в парі з часовими ознаками дії є значущою для оцінки предикатного слова та мовної ситуації загалом. Так, С. Дік, залежно від поєднання параметрів “контролю” та “динамічності”, виділяє чотири типи предикатних ситуацій: дії, процесу, стану та випадку [26, с.7]. Класифікація З.Вендлера [28, с.97], що стала вельми поширеною в зарубіжних дослідженнях з функційної граматики, також опирається на цю ознаку. На підставі поєднання активності суб’єкта з часовими (аспектуальними) властивостями дії дослідник виділяє такі дієслівні предикатні ситуації: діяльність, виконання, досягнення, стан. Інші мовознавці, услід за Вендлером, серед контрольованих ситуацій називають: 1) дію, діяльність, вчинок [7, с.21], [12, с.324], 2) дію, діяльність [17, с.87]. “Неконтрольовані” ситуації презентують предикати: 1) процесу, якості, властивості, відношення, стану, події [7, с.15], [14, с.41], 2) події та процесу [17, с.88].

Зауважимо, що ознака “контролю над ситуацією” буває суб’єктивного характеру: її аналіз може цілком залежати від інтерпретатора. Наприклад, висловлювання Петро впав, можна тлумачити: 1) як мимовільну предикатну дію, позбавлену контролю; 2) як ситуацію керовану (“Петро впав ~ щоб привернути увагу навколишніх”). Це дає підстави в окремих випадках уважати “контрольованість”, залежною від комунікативної перспективи висловлювання, як комунікативно забарвлену ознаку.

Аналіз ознаки “активності”. Ознака “активності” суб’єкта має звужене значення, порівняно з “контролем”, – навіть у зіставленні загальних, а не термінних тлумачень –, хоча і використовується здебільшого в лінгвістичних дослідженнях як його відповідник. Вона стосується насамперед характеру суб’єкта, а вже потім – предиката та мовної ситуації. Категорійна ознака “активного” суб’єкта співвідноситься з термінами “агентивний”, “агент”, “агенс”, “виконавець”, “діяч”. Більшість із них передбачає референтний клас “антропонім”. “Активність” характеризує суб’єктну синтаксему як агента, діяча, виконавця певних дій.

Сема активності, що проґнозує зусилля, волю, вклад енергії з боку суб’єкта, є визначальною для семантики предикатів дії. Акціональність цих предикатів маркована позицією суб’єкта – іменником, що входить до класу соціально активних денотатів (назв осіб). “Активний характер” цього типу предикатів виявляється в їх функційному навантаженні: дія, як правило, скеровується на об’єкт, викликаючи певні зміни: Благословенна та ясна година, коли дитя читає “Кобзаря” (Д.Павличко). Мене хтось піснею широкою стріває і квіти кидає захоплена юрба. (О.Олесь). Це дає підстави вважати предикати дії предикатами плану подій і говорити про антропоцентричну скерованість дієслова [2, с.13]. У семантичній структурі предикатів дії містяться також смислові компоненти “доцільності” та “цілеспрямованості”. Вони засвідчують зорієнтованість дії на досягнення певних намірів. Цілеспрямованість “активних” предикатів дії передбачає націленість на об’єкт – субстанцію, яка зазнає змін під час дії, є її кінцевим результатом. Відповідно до цього, активному виконавцеві протистоїть інший учасник ситуації, що отримав назву “пацієнс”. Акціональність ознакових слів вказує на те, що “у сфері смислових відношень активних дієслів превалює об’єктивний зміст”, тобто за семантичною характеристикою їх можна називати об’єктними дієсловами [16, с.46].

Семантичні параметри, за якими передбачено скерованість на об’єкт, утілені в категорії каузативності. Каузативність відображає корелятивну природу понять актив – пасив – статив. Вона визначає широкі функційні можливості предикатів дії, забезпечуючи внутрішній зв’язок мовних рівнів. На думку мовознавців, каузативність можна вважати “суперкатегорію, що організовує навколо себе цілий блок функційно-семантичних категорій дієслова” [16, с.47]. Вона тісно пов’язана з ознакою активності предикатів, визначаючи її характер. Для поняття каузації актуальними є поняття контролю, агента, предикатної інтенції [27, с.59]. Каузативні предикати – ядро семантичного поля активності. Предикати дії, ознакою яких не передбачено суб’єктно-об’єктних відношень у висловлюванні, характеризуються зниженим рівнем активності (хоч і не значним), оскільки вони зорієнтовані безпосередньо на виконавця: Хлопець біжить. Пташка летить. Дівчинка пише тощо. Багато дієслів – як “лексичний продукт” предикатів дії – можуть мати різнофункційне навантаження: 1) Хлопець малює портрет. Батько сіє просо та 2) Хлопець малює. Батько сіє. Останні випадки відображають опущення семантичного об’єкта – “абсолютизацію дієслівної ознаки” [24, с.187].

Аксіоматичне твердження, що будь-який предикат набуває реального змісту лише у висловлюванні, знаходить підтвердження і в оцінюванні предикатів дії щодо понять активності та каузації. Динамічна подія зі суб’єктом-особою, який виступає каузатором ситуаційних змін, може зазнавати різних модифікацій у зв’язку з утратою семи “доцільності”. У цьому випадку варто апелювати саме до ознаки “контролю”. Висловлювання Дівчина ліктем скинула зі столу книжку можна розгорнути в ширший контекст. Ситуаційна модель Дівчина ліктем скинула зі столу книжку ~ щоб привернути увагу засвідчує відсутність каузації зовнішніх фізичних впливів: дія контрольована, суб’єкт має певні наміри. Мовленнєва ж ситуація Дівчина ліктем скинула зі столу книжку ~ і зашарілась викликана зовнішніми причинами (хтось є каузатором), тому розцінюється як активна, але неконтрольована. Необхідно розмежовувати такі мовні явища, незважаючи на те, що змістові відмінності зовні не простежуються.

У багатьох предикатах відсутність ознаки доцільності закладена імпліцитно – на рівні лексичної семантики. Наприклад, “неконтрольованість” притаманна миттєвим дієсловам зі значенням випадкової чи мимовільної дії на зразок посковзнутися, впасти, спіткнутися, здригнутися. Лінгвістична література називає їх “невласне активними” [10,с.55], підкреслюючи цим нецілеспрямований характер дії, який зазвичай є негативним для суб’єкта. Невласне активними можна вважати також дії, носіями яких є неістоти. Наприклад, природні явища каузують процес, але динамізм їх дії стихійний, невмотивований: Дме вітер. Пройшов дощ. Град вибив городину. Гріє сонце. Вітер дме з півночі. Сніг покриває землю. Метафоричні перенесення ознаки із сфери істот у сферу неістот не відбиваються на тлумаченні концепта дії, але відображаються в аналізі самого характеру дії, вказуючи на зміщення смислових компонентів у структурі предиката. Предикатні ситуації із суб’єктами, що не виступають каузаторами події, відзначаються ще нижчим ступенем активності: ситуації Олівець пише добре. Трактор оре землю характеризуються лише зовнішньою, формальною активністю. Ці моделі відрізняються від попередніх висловлювань. Суб’єкт у них має приховану пасивну природу, обумовлену сутністю знаряддя, адже за ним стоїть реальний діяч: “цю активність механізми отримують від реально керованого ними суб’єкта, і мова закріплює це набуття…” [22, с.86]. Неживі предмети не можуть виконувати усвідомленої дії, тому можемо говорити в такому разі лише про випадкові дії суб’єкта. Референтні групи неістот становлять периферію семантичної функції суб’єкта дії.

Предикатні ситуації, марковані за ознакою “активності”, не мають стабільного характеру. Їх структурно-семантичний аналіз засвідчує втрату сем активності (Будинок будується), доцільності (Мете хуртовина), об’єктності (Батько оре). Внаслідок нейтралізації семантичних компонентів дії окремі предикати опиняються на периферії польової структури “активності”.

Аналіз ознаки “пасивності”. Загальний характер пасивного суб’єкта визначаємо як неволюнтативний, позбавлений смислів цілеспрямованості, усвідомлення, добровільності, зусилля. У мовознавчій літературі синонімними поняттями “пасивного” суб’єкта виступають терміни “неактивний”, “інактивний”, “неагентивний”, “деміактивний”, “пацієнс”, “носій ознаки / стану”, “експерієнсив”, розмежування яких може проводитись залежно від “ступеня” пасивності суб’єкта та від особливостей його поняттєвої сутності.

Відомо, що ступінь активності суб’єкта впливає на актантну рамку предикатного знака. Низька “концентрація” цієї ознаки знижує його інтенційні можливості. Переважна більшість пасивних суб’єктів зорієнтована на предикат, утворюючи замкнені, але достатні у функційному плані структури. Інактивний характер суб’єкта знайшов відображення в логіко-семантичній категорії абсолютивності / відносності, засвідчуючи автосемантичний характер предиката.

Неактивність суб’єкта корелює з природою предиката. Компоненти “пасивності” у структурі суб’єктної синтаксеми відображаються в характері предикатного знака та мовної ситуації. Мікроструктура цього поля, як і поля “активності”, має центр та периферію. Рівень неактивності суб’єкта безпосередньо залежить від кореляції цієї ознаки з динамічністю / статичністю та, звичайно ж, від лексичного наповнення суб’єктних позицій. Діапазон значень цієї ознаки широкий – від неконтрольованих ситуацій до власне пасивних. Останні є ядерними у польовій структурі ознаки, засвідчуючи перехресний характер пасивності / статичності. Від центру до периферії відзначаємо поступову нейтралізацію цих ознак та активізацію опозиційних.

Ознака “неактивного суб’єкта” об’єднує кілька предикатних типів: процесу, стану, якості, кожен із яких має певні особливості щодо цієї ознаки, адже “значення предиката визначає характер значення діяча чи носія стану” [11, с.67]. Якщо в предикатах дії “активність” маркована назвою істот (за винятком кількох периферійних груп), то в неакціональних предикатах “пасивність” суб’єкта не має маркування: він може виражатися як істотою, так і неістотою.

Предикат процесу, як предикатна грамема, пов’язана із якісними та кількісними змінами суб’єкта, відзначається і певними особливостями щодо аналізованої ознаки. Процеси стосуються найрізноманітніших явищ у світі, тому суб’єкти при цих предикатах охоплюють широкі референційні групи іменника. Носій процесу неактивний, але ця “інертність” зумовлена його природою. Він не стимулює свого існування: розвиток чи занепад продиктовані його онтологічною сутністю. Отже, компонент пасивності вносить елемент протиріччя в динамічну сутність предиката процесу. Суб’єкт предиката процесу, на наш погляд, доцільно називати саме “неактивним” (“інактивним”, “деміактивним”). У літературі натрапляємо ще й на термін “квазіпасивний”, який підкреслює “напівпасивність” таких суб’єктів [22, с.35], зближуючи їх із виконавцями випадкових дій.

Можемо виділити окремі групи носіїв процесуальної ознаки залежно від ступеня їх “пасивності”. Найменш “пасивними” виступають суб’єкти-істоти: Олеся Балабушиха після пригоди своєї з Казанцевим не жила, а чевріла, неначе громом прибита (І. Нечуй-Левицький). Прокоповичка насторочила вуха й повеселішала. (І. Нечуй-Левицький). Отець Харитін вже постарівся, посивів і почав слабувати (І. Нечуй-Левицький). І це закономірно, адже суб’єкт-істота містить імпліцитну активність, що породжує динамізм ситуації, навіть якщо і не є активним учасником лексикалізованої ситуації. Саме такі структури є спорідненими з моделями неконтрольованих дій (мимовільного руху). На однаковий характер предикатних моделей указує те, що у семантиці їх суб’єктів відсутні компоненти зусилля, волі та намірів.

“Дії” неживих предметів, зокрема природних явищ та назв флори, чимало мовознавців на підставі відсутньої маркованості виконавця (людини) також схильні розглядати в контексті предикатних ситуацій процесу: У кімнату увірвався вітер [10, с. 54], Плющ обвив колону [20, с.8]. Метафоричні та метонімічні переосмислення, що лежать в основі наділення неживих предметів діями, які апріорі належать істотам, мають складну природу. А. Загнітко зазначає, що розширення складу лексем-репрезентантів лівобічної валентності дієслова в результаті таких переосмислень “зумовлює неодноплощинні семантичні нашарування в дієслові, трансформує речення із семантично елементарного в семантично складне” [13, с.200]. Зауважимо, що семантичні зміщення у структурі самої дії не впливають суттєво на характеристику предикатної одиниці – ні на часову, ні на субстанційну, яка визначає актантну рамку предиката. Ми оцінюємо такі ситуації як “дії”, що зазнали семантичних інновацій, унаслідок чого набули категорійних ознак “процесу”.

Ситуації із суб’єктами-природними явищами часто зазнають вторинних модифікацій на рівні поверхневої структури речення. Семантичні зміщення відбуваються внаслідок морфологічної заміни інваріантної форми суб’єкта, порівн.: Вітер завиває. Сніг мете та Вітром завиває. Снігом мете. У другій парі речень усунення агенса зумовлене усуненням називного відмінка. Морфологічний варіант орудного відмінка суб’єкта та односкладність речення зміщують площину характеру виконавця дії. Формальна безособовість структури дезактивує суб’єкт та ситуацію загалом, наближаючись до подій у сфері природних явищ, на зразок Світає. Примерзає. Весніє. Референтний ланцюг суб’єктів предиката процесу (і будь-якого іншого типу): антропонім \x2192 фаунонім \x2192 флора \x2192 нежива природа \x2192 предметний світ відтворює ступені “активності” суб’єкта, скеровані в бік пасивізації.

Процесуальний суб’єкт позбавлений вольового начала, тому і не може бути каузатором події, але змінюється завдяки притоку енергії. Залежно від походження енергетичного центру, тобто, від ролі носія предикатної ознаки, можна виділити два типи предикатів процесу. Першу групу становлять процеси, у яких суб’єкт хоча не виступає діячем, але є джерелом енергії: Уже в дітей порожевіли личка (Л.Костенко). Лице одразу поповнішало й покращало (І. Нечуй-Левицький). І в мріях ввижалась їм казка ясна, де квіти не в’януть, де вічна весна (О.Олесь). Зміна властивостей такого суб’єкта, незалежно від його референтної віднесеності, зумовлена особливостями його буття. У другу групу увійдуть процеси, суб’єкти яких не безпосередні носії енергії, потрібної для реалізації предикатного денотата. Такі предикати – “продукт” каузації певних дій: утворені пасиви, звільнившись від семи каузації, набули ознаки “незалежності”, їх значення стало розцінюватися як “динамічна іманентна властивість”. Це відбувається, коли суб’єкт-каузатор утрачає свої функції виконавця дії, напр.: Світло у кімнаті погасло (каузатор тут є, але він імпліцитний: Світло погасло, бо його хтось погасив). Такий тип організації словесного знака предиката протиставлений його онтологічним структурам: Погасли зорі на небі (каузатора немає; “зорі” виступають джерелом завершення процесу). Каузатор може також фігурувати у вигляді обставинного детермінанта: Сіль швидко розчинилась у воді. Тут дієслівний процес, маркований постфіксом –сь, “зберігає” імпліковану зовні пасивність (= Вода розчинила сіль).

Виділені групи предикатів показують, що предикатне слово може представляти два типи мовних моделей – онтологічну (засвідчену лексичною природою) та функційну (засвідчену граматичними, а саме словотвірними, потенціями мови). Таке розмежування пов’язане також з наявністю різної “концентрації” ознаки пасивності у семантичній структурі процесу. Предикати, при яких суб’єкт є джерелом свого розвитку / занепаду, власне неактивні. Ті ж предикатні процесуальні ситуації, які від суб’єкта не залежать (викликані зовнішніми впливами), відзначаються більшим ступенем “пасивності”.

Грамема предиката стану презентує третій варіант суб’єктної синтаксеми, пасивний характер якої підкреслений кореляцією з часовою ознакою “статичності”. Суб’єкт стану здебільшого фігурує як “носій ознаки”, засвідчуючи такою кваліфікацією своє інактивне начало: протікання чи підтримка стану цілком визначаються зовнішньою щодо суб’єкта силою. Тому станові та процесуальні предикатні ознаки майже не розрізняються за характером суб’єктної синтаксеми. Пасивність їх суб’єктів зумовлена наявністю сем “нецілеспрямованості”, “некерованості” та “недоцільності”. У результаті вони завжди зорієнтовані на предикат, визначаючи цим його функційну самодостатність. Мовознавці схильні ототожнювати значення пасивного суб’єкта із об’єктною синтаксемою, мотивуючи це тим, що в обидвох випадках маємо субстанцію, що зазнає змін [19, с.166]. Саме ця особливість змусила дослідників, услід за У. Чейфом [25, с.118], кваліфікувати суб’єкти стану та процесу “пацієнсами”. Зокрема, Й. Андерш зазначає, що носія зміни стану варто розцінювати як пацієнса, оскільки “зі зміною стану змінюється і він сам” [4, с.41]. Однак пацієнси-суб’єкти, на відміну від пацієнсів-об’єктів, не є результатом скерованої на них дії.

У станах, як і в предикатах процесу, ознака “пасивності” суб’єкта може бути різною. Стан може бути: 1) іманентною властивістю особи / предмета: Дівчинка сміється. Зорі блищать; 2) результатом каузації зовнішніх сил, яким суб’єкт не може протистояти: Губи блищать від жиру (каузатор “жир”). Дерева повалені вітром (каузатор “вітер”); Пиріг спечений (каузатор події імпліцитний). Таке розмежування також можна пов’язати із градацією ознаки “пасивність”. У першому випадку маємо деміпасивний (напівпасивний) стан, у другому – власне пасивний. Марковані форми (пасивні утворення) дозволяють заміну конструкцій, засвідчуючи корелятивність площин пасиву та активу: Дерева повалені вітром = Вітер повалив дерева; Пиріг спечений = “Хтось” спік пиріг. Така заміна свідчить про те, що: “Пасив займає проміжне місце між дією і станом, виступаючи поєднуючою ланкою між сферою дії людини і сферою стану предметного світу та істот” [16, с.48]. Маркований пасив становить у мові зону глибокої статики, яка може бути завжди трансформована в динамічну ситуацію, марковану активом. Пасивні моделі мають особливе становище: вони відзначаються асиметричністю змістової та формальної площин валентності. Пасивний суб’єкт є наслідком функційної міграції, оскільки його первісна семантична функція об’єктна. Отже, його можна кваліфікувати “вихідною точкою” двох відношень (чи подвоєного відношення) [1, с.26].

Іноді з’ясувати походження ознаки пасивності важко. Наприклад, у висловлюванні Блищить роса на сонці каузатором предикатної ознаки виступає обставинний детермінант (Роса блищить ~ бо світить сонце). Водночас, джерелом стану можна вважати і сам суб’єкт (Роса блищить ~ бо має таку природну властивість). Неоднозначність оцінки, на наш погляд, зумовлена значенням поширювача (на сонці): внутрішнє значення причини у ньому заховане за зовнішнім значенням місця (на формальному рівні ставимо питання блищить де?, а не з якої причини?).

Натрапляємо в літературі й на інше розмежування ознаки пасивності станів [23, с.84], яке майже накладається на подане вище: 1) стан, що якимось чином пов’язаний із попереднім станом чи є результатом попередніх дій: Я хворію; 2) стан не пов’язаний із попередніми діям – стан відносного спокою чи внутрішній стан суб’єкта, що не залежить від нього: У мене болять нирки.

Сторінки 1   2   3  
Коментарі до даного документу
Додати коментар