Розширення функціональних меж української мови, Детальна інформація

Такими ж фольклорно нерозгорненими є й пейзажні малюнки; оскільки оповідь в «Народних оповіданнях», та і в повістях ведеться від жінки-селянки, то її краєвид обмежується городом, садком, полем, звідки вона переносить у мову найяскравіші барви: «Зійшла на могилу та й глянула тоді на своє село; а сонечко саме сходить... Село як на долоні, так мені в очах і замигтіли білі хати, колодязне цямриння, розквітлі садки й городи»; «А сонечко заходить. Річка тече як щире золото, між зеленими берегами; кучеряві верби купають у воді віти; цвітуть-процвітають маки городні, і високоверхі коноплі зеленіють; де коло білої хатки червоніє рясне вишення чи високий кущ калини стріху підпирає, закриваючи всю білу стіну; а хатина ж у розквітлому городі, як у віночку ховається. І зелено, і червони, і голубо, і біло, й синьо, й рожево коло тої хатки».

Вражає насиченість тексту зменшено-пестливими формами слів: батенько, веселенько, віконце, віночок, голівочка, голівка, голуб’ята, грошенята, дітки, козаченьки, молоденький, молодичка, ніженька, нічка, одежинка, раненько, сорочечка, сіресенька, теперечки, хатка, хлопченята і багато ін. Серед здрібніло-пестливих слів, як бачимо, є іменники, прикметники і прислівники. Нерідко в сполученні іменник+прикметник обидва слова мають зменшено-пестливу форму: братичок ріднесенький, бідненький хлопчик, дитиночка маленька. Дуже багата народна фразеологія. Це здебільшого метафоризовані словосполучення, що вживаються замість нейтральних слів: серце в’яне, піду світ за очі, ґави ловить, і за холодну воду не візьметься, з лиця спав, знайдеш на свої руки муки, лучше з мосту та в воду, годити, як лихій болячці і т. ін. Багато вводиться у тексти народних прислів’їв і приказок. Марко Вовчок навіть виділяє їх у тексті іншим шрифтом: Кому не було добра змалку, не буде й до останку; Сон мара, а Бог віра; До любої небоги нема далекої дороги; 3 миру по нитці — голому сорочка і под.

Не позбавлена мова Марка Вовчка й подільських локалізмів — як фонетичних (під вісень, гурки), так і словотвірних (теперки, невзабарі, печаловитий, обрадіти, завтрий день). Мав рацію В. Чапленко, відзначаючи: «Маркова Вовчкова манера вплинула — і треба сказати потужно! — на багатьох українських письменників другої половини XIX ст., а серед них і на таких видатних діячів у царині мовотворення, як Кониський, Нечуй-Левицький, П. Мирний, а поза межами Наддніпрянщини — на Федьковича» 1. Визначаючи складові мовостилю письменниці, В. Чапленко зауважує: «Фольклорні елементи у мові Марка Вовчка були, на мою думку, вирішальні, але не тільки з самих цих елементів складалася її мова: друга складова частина її мови взята з розмовно-побутової селянської мови, переважно в жіночій її відміні» 2.

 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 107.

 2 Там же. — С. 106.

Першим з російських поетів, шанувальників Т. Шевченка, ступив на грунт української мови Леонід Глібов. Прекрасні його ліричні пісні, що стали народними («Стоїть гора високая», «Вечір», «Скажіть мені правду...», «Летить голуб понад морем»), а ще кращі байки, з яких струменить, немов джерельна вода, українська мова.

Л. Глібов переніс у байки властиву Марку Вовчку пристрасть до зменшено-пестливих слів:

— Як ти співаєш, Півне, веселенько...

— А ти, Зозуленько, ти, зіронько, моя,

Виводиш гарно так і жалібненько...

Є в нього і зменшено-пестливі дієслова:

І їстоньки не їм, і питоньки — не п’ю

Та виглядаю все Зозуленьку мою.

Порівняймо ще: частенько, темненько, щупачок, сотенька, живенький, гарненький, пташечки, славонька, доленька, прехорошенько, світилочки, стьожечки і т. ін. Навіть Вовк у нього Вовченько.

Побутова лексика в байках Л. Глібова — це головним чином слова, пов’язані з обійстям, хатнім начинням, одягом, а також млином: ворота, вусики з червоного сукна, горщик, жупан, загорода, кіш, колеса, комір, кухлик, лозина, макітра, мережечка, млин, пляшка, рукава, свита, страва, хлів, чарочка, черенок, черінь, шестірня і под.

Не відступає Л. Глібов від усталеної вже на той час в українській літературі традиції широко використовувати фразеологізми. В байках вони здебільшого виступають завершальним реченням, у якому міститься мораль: Що, братику, посіяв, те й пожни; Рука, як кажуть, руку миє; Не плюй в колодязь: пригодиться води напиться. Чимало у Л. Глібова народних виразів, що виступають своєрідними синонімами стилістично нейтральних слів: од реготу береться за живіт (дуже сміється); Нехай лиш вражий біс поткне свій простий ніс (хай спробує); То й знатиме — варене чи печене (зазнає біди); Шинкарка язиком як на цимбалах грає (багато говорить) і под.

На відміну від своїх попередників-байкарів, особливо П. Білецького-Носенка, С. Писаревського, Є. Рудиковського, О. Бодянського, Л. Боровиковського та інших, які не цуралися русицизмів і «приперчених» слів (типу опукой — від опука, почухрав, вибухався, мні, жолудей, до утрені попхався, до хріна, нагору і под.), Л. Глібов ніколи собі такого не дозволяв. Його можна назвати одним з нормалізаторів української літературної мови.

Реалістичну традицію в прозі продовжив І. Нечуй-Левицький. Звенигородець, він був близький до мови Марка Вовчка, але в манері мовного використання зробив кілька кроків уперед. Не можна заперечити, що й І. Нечуй-Левицький орієнтувався на мову фольклору, але провідне місце серед його зображальних засобів відігравала мова «баби Параски й баби Палажки». Недаремно чоловіки в його повістях майже безмовні (за винятком грека Кіпрінідоса з «Афонського пройдисвіта»). Дехто з письменників цього покоління і чоловікам приписує жіночу мову (О. Кониський) 1.

 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 148.

Порівняно з Марком Вовчком І. Нечуй-Левицький зробив відчутний крок уперед у змалюванні портрета. Риси обличчя передаються в нього значно виразніше, напр.: «...Марина була чорнява, аж трохи смуглява: її дражнили циганкою, як була вона малою. Товсті чорні коси тричі обплітали її голову. Лице в неї було довгеньке, внизу гостре і видавалось вперед, а надто тоненький ніс та повні, не дуже тонкі губи, що червоніли як добре червоне намисто. На височенькому рівному чолі, високо над ясними чорними блискучими очима вигнулись, як дві веселки, дві тонкі чорні, як неначе сині, брови. Як терночок чорні, швидкі очі плавали по білих, неначе підсинених білках. А на смуглявих щоках грав рум’янець, немов тая весняна рожа, а червоні губи цвіли червоним цвітом півонії»; «Ще зроду Василина не бачила такого недоладного лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею стояв молодий панич, високий, як дошка, з маленькою головою, з довгеньким лицем, таким блідим та довгим, як у слабої панни. Бліді рожеві губи були тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу були примітні ясно-сірі очі, неначе Хшановський був зовсім без очей».

І. Нечуй-Левицький був майстром пейзажу. Треба по-справжньому любити свою вітчизну, щоб у кожній річечці, в кожному лісочку, у кожній леваді побачити й відчути їх неповторність і ознаку свойого краю: «На високих гривах гір кругом зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман...»

Ні Нечуй-Левицький, ні Панас Мирний не допускають офіційних російських слів. У них як звичайні українські уживаються канцеляризми прошеніє, предводитель, гласний, часовой’, не цураються вони і слів західноєвропейського походження типу костюм, аромат, механічно 1.

 1 Чапленко В. Названа праця. — С. 149.

У Марка Вовчка змагаються між собою фольклорний і народнорозмовний елементи. У її послідовників — І. Нечуя-Левицького і Панаса Мирного — теж. Але у Марка Вовчка фольклорна стихія домінує над розмовною, а в її наступників — навпаки. Надмірна стилізація під «народну мову» нерідко вела до несмаку, неспровокованого зниження стилю.

Взагалі ж розвиток української літературної мови в післяшевченківську добу залежав від діяльності неординарних творчих особистостей. Після П. Куліша і Марка Вовчка, Анатолія Свидницького (у його часи незнаного і неоціненого) варто назвати Олексу Стороженка. Його творчість зіткана із суперечностей: замилування в фольклорі і творче наслідування його, записи з народних уст про історичні події минулого і невтримний політ фантазії зі зверненням до чортівщини, схиляння перед героїчним минулим запорожців і виправдання зруйнування Січі. Козацьке минуле родини Стороженків не могло не зачіпати патріотичних струн у душі письменника, і разом з тим довголітня військова служба, а згодом чин дійсного статського радника виховали в нього, як раніше у Г. Квітки-Основ’яненка, безсумнівну відданість імперії навіть з елементом поклоніння російським царям і царицям.

Ці суперечності відбилися й у мові О. Стороженка. Що він прекрасно усвідомлював не лише інтимно-емоційне, але й суспільне та виховне значення рідної мови, свідчить хоча б така розповідь: «Січовики дуже поважали свого архімандрита, бо щонеділі і по празниках після одправи поучав він народ поважним словом, не з книжки, а напам’ять, і ще нашою мовою, так що і мала дитина зрозуміла б таке святе казання («Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа»). Письменник добре знав народну мову. Особливо кохався він у фразеології. За його творами можна було б укладати фразеологічний словник. Це в основному синоніми до дієслів: душі в собі не чути «радіти», розпустити патьоки, облитися гіркими «плакати», і пальцем не доторкнутись «не бити», перевестись на нівіть що «змізерніти», од дурня поли вріж «не заводься», аж ушами лящить «жадібно їсти», у рот не взяти «не їсти», дутеля з’їсти «нічого не добитися», дати драла / дропака «утекти», залити за шкуру сала «дуже допекти», носа не витнути «не виходити», теревені гнути «вести пустопорожні розмови», душі не чути (в комусь) «дуже любити», за пояс заткнути «перемогти», накинути оком «запримітити», в голову собі не класти «не думати, не приділяти уваги», підлити сала в жар «розбурхати» (про емоції) та ін. Рідше фразеологізми виступають синонімами прикметників і прислівників: велике діло опеньки «про зарозумілу людину», пан на всю губу «дуже багатий», до чорта «багато», хоч в око стрель «дуже темно», іще чорти не бились навкулачки «дуже рано», не зоставити ні кришки ні покришки «нічого», і на макове зернятко «зовсім мало» і под. Широке використання фразеологізмів дає письменникові можливість використовувати їх у синонімічних рядах, напр.: «Подивіться ж, яка з неї молодиця, що вона виробляє з бідолашним чоловіком! І моркву скородить, і кирпу гне, і од завійниць Ґедзається, а деколи рогачем і тьху дасть неборакові, і цибулькою нагодує». До фразеології слід зараховувати й сталі порівняння, якими також багата мова творів О. Стороженка, напр.: стоїть, як у землю вкопана; як риба об лід побивається; годили їй, як болячці печеній; їсти хочу, аж шкура тріщить; щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся; стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу; прилип до мене, як шевська смола до чобота; грається з ним, як кіт із мишею; пропаде, як собака на ярмарку і под. Широко використовуються прислів’я і приказки: Де чорт не справиться — туди бабу пішле!; Як кажуть, голод не тітка, не нагодує; Побачимо, який з цього пива буде квас!; Одна біда не ходить, а з дітками; Люди кажуть: «Біда одна — людей єдна»; Хвалить шинкар п ’яницю, а дочки своєї за нього не віддасть; Доки сонце зійде, роса очі виїсть; Як кажуть: дешева рибка — погана юшка; Брехали його батька сини, та й він за ними; Горбатого і могила не виправить! Правда очі коле; Не даром кажуть: «Мудрий лях по шкоді; як коней покрали, стайню став замикать!»; Або мед n ’є, або кайдани тре; Та вже ж ловить вовк, так і вовка піймають; Хоч з корита, та досита, а хоч з блюда, так дохуда; Як кажуть, не продереш очей, продереш калитку; Сидячого, кажуть, татари беруть!; Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило; А ти забрався в чужу солому та ще й шелестиш та ін.

У творах, які О. Стороженко називає «З народних уст», приказки стають заголовками: Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддав; Вчи лінивого не молотом, а голодом; Не впусти рака з рота; Лучше нехай буде злий, ніж дурний. У цих же творах письменник вдається до казкових зачинів і завершень: Був собі чоловік та жінка; Був собі цар, і мав той цар одного тільки сина; Так і теперечки у дурня живуть, хліб жують і постолом добро возять  1.

 1 Стороженко Олекса. Твори: В 2 т. — К., 1957. — Т. 1.

Пейзажі О. Стороженко змальовує старанно, з любов’ю, але досить-таки стереотипно. Індивідуальні метафори бувають вдалі, з гумористичним підтекстом (годують скромно карбованцями), але деяким з них бракує смаку (онде ж вам і Основа, де батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавать по плюгавій річці Леті).

Уживання побутових слів розкриває кухню українців, переважно мешканців Полтавщини (тетеря з загребами, галушки з постромою, малай, вареники, мнишки, жарений дрохвич, смажені в сметані карасі; борщ, хляки, риба настябло; тут же труні «напої» — варенуха, тернівка, оковита, наливка, запіканка, біломорські вина), особливості вбрання (переважно жіночого) (грозетова або єдамашкова юпка, шовкова плахта, виступці золотом вигаптувані, а на шиї гранати, коралі, дукачі). Як у творах, в яких чорти й відьми спілкуються з людиною, так і в опрацьованих О. Стороженком народних казках, а також у незакінченій повісті «Марко проклятий» неодмінно присутній елемент народної фантастики. Так, у казці «Три сестри» казковий ігрець («смерч») вхопив царевича і помчав у зелений гай, де пасеться печений бугай, де й кабан гуляє, що зубом оре, вухом засіває, а хвостом загрібає.