Розширення функціональних меж української мови, Детальна інформація

Не уникає письменник екзотизмів: вовна з вівці сілезької породи у нього шльонка, опасиста й ледача людина — пудофет, зброя — броня.

Полонізми потрапляли в мову творів О. Стороженка двома шляхами: як характерологічна риса польського магнатства й панства (крулевство, мнішка, кляштор, найсвєнтша матка) і як залишки старої української літературної мови, інкрустованої польськими словами (нензний, крулева, ойчизна, звести до скутку).

Будучи всеросійським патріотом, О. Стороженко, безперечно, бачив подальше існування української мови в її народнорозмовному варіанті. Тому ставлення його до абстрактної і особливо термінологічної лексики своєрідне. Звичайно, він не може обійти увагою тих слів, які або вже здавна увійшли до складу української лексики, або ж прийшли з російської, набувши українських фонетичних і словотвірних особливостей (самоістність, чванство, ганьба, ненатля, надія, слідство, довіреність). Проте в більшості випадків юридична, адміністративна і особливо церковна лексика виступає в російськоцерковнослов’янській формі: рішеніє, спасеніє, преступленіє, прошеніє, наіменованіє, по доношенію, селеніє, заложеніє собору, водосвященіє, погруженіє хреста, глаголаніє і под. В авторській мові письменник допускає вживання народних варіантів термінологічних слів: абахта «гауптвахта», хундамент, скусна робота, хвилозоф.

Цікава особливість позначилася на мові драматургічних творів (М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого): представники української інтелігенції, згідно з життєвими обставинами, на сцені по-українському майже не говорили. Українська мова в устах інтелігента (вчителя, лікаря, актора) сприймалася як фальш. Хоча життя мови вимагало свого, і в творах цих драматургів уже є спроби примусити окремих інтелігентів заговорити українською мовою («Не судилось» М. Старицького, «Суєта» і «Житейське море» Карпенка-Карого).

У І. Нечуя-Левицького і в Панаса Мирного російська мова із уст інтелігента майже не звучить. Що ж до фольклоризмів, то вони в обох письменників виступають уже тільки як орнаментація, як вишивка на комірі й на рукавах сорочки. Це виразно помітно вже у Нечуя-Левицького, а в Панаса Мирного фольклорна традиція майже затухає. Порівняймо у Нечуя-Левицького: «В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема!»; «І де ти, красо, вродилася! — подумав Лаврін, — з твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там піймаю»; « — Мелашко! — промовив Лаврін тихим голосом. — Як побачив я тебе над водою, то неначе з криниці погожої води напився»; у Панаса Мирного фольклоризми не ліричного плану, а скоріше іронічно-приземленого типу: «Як муха в окропі, бувало, вертишся цілий день. Зате ж у свято або в неділю як вирвешся на улицю — усе село розлягається... Нема мені впину, нема заборони! Як та вода навесні, розірвавши греблю, знай біжить та клекотить — так я: ані вгаву, ані втоми мені немає... Язик той, як вітряк увосени, повертається у роті та все меле, меле...»

Серед західноукраїнських письменників на шевченкових позиціях стояв Ю. Федькович. У прозі він перейняв мовостиль Марка Вовчка. У А. Свидницького головним джерелом мовотворчості є народнорозмовне. Як зауважував М. Зеров, А. Свидницький «хоче дати правдивий, тобто заснований на спостереженнях, а не з етнографічних матеріалів виведений, малюнок селянського життя і життя інших шарів людності» 1.

 1 Зеров М. Вступна стаття до видання: Свидницький А. Люборацькі. — X.; К., 1931. — С. VIII.

Є, звичайно, в його мові певна схильність до етнографізму. Це, зокрема, засвідчує лексика на позначення одягу, страв, житла, транспорту і под., напр.: хустка із купром, желетка, спідниця, коралі, намітка, запаска, сорочка з виложистим коміром з шляркою, шмаття (білизна), плечінда, мандзарі з луком (дикий часник), ориння (огорожа), бурдій (землянка), візлітерняк (возити снопи), васаг (чумацький віз), валькир і под. Більшість — загальноукраїнські слова, але чимало й діалектизмів. Місцевими особливостями позначена й морфологія: бачили-сьмо, аби-сьмо гудза не набили. Широко використовується фразеологія. Лише частина її відома в інших місцевостях України. Це, наприклад, та ж свита, та не так шита; ні за холодну воду не візьметься; нагадав козі смерть; наче зуби з ’їла на пасіці; хто не знає, що кому що, а курці просо; а він пішов та й пішов по слизькому і т. ін. Чимало й місцевих фразеологізмів; то її батько якби спостеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура; вірив у пана, як турчин в місяць; чи в ворота, чи через перелази, а ця штука дійшла до Масі; а паню видно по носі, що рилась в горосі і под. Представлені й народні співомовки, якими передається ставлення місцевих українців до польської шляхти: « — Машка-ляшка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки; через тин скакала, до ляхів таскала; мужики зловили, по селі водили та били у п’яти, бо вона проклята, — гу!» Використовує А. Свидницький і школярську лексику та фразеологію, а точніше — семінарський жаргон. Підводу вони називають subaqua, задні парти, де сидять найгірші учні, — Кавказом, ніс — кушкою і т. ін. А ось типова школярська примовка: «Настане май — в опуки грай; настане юнь — на ігри плюнь; настане юль, — книжки стуль та додому сусуль!».

У А. Свидницького багата народна синоніміка. Так, значення «іти» передається такими словами й словосполуками: потяг за ворота, куди Бог провадить, справді Бог тебе веде, а не ноги несуть, поплентавсь, поволік чоботи та ін.; значення слова «їсти» може бути передане так: затирати (сметану); підопхавши кишку, вклав панотець півбуханця хліба; перекусити і под.; багато синонімів нагромадилося й навколо дієслова «випити» (спиртного): пляшку оковитої підцобрить, чарочку п’є, горло прополоскати, в горло лити, насухо ніхто не виїжджав і т. ін. Зрідка трапляються народні евфемізми типу: По подвір 7 всяка птиця ходила і ті гуси, що носом ворота підкидають.

Синтаксис у А. Свидницького суто народний. Опис місцевостей часто починається з дієприслівника: «Їдучи в місто від Кодими тощо, з полудня, як вже доїжджати до єврейських домів, по праву руку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз, за пустим городом — двір, чолом проти гори, з рундуком, і перед двором великий пляц, штахетами обгороджений»; «Так їдучи від Теплика, як минеш Вищий Ташлик та Серебрію та спустишся в видолинок, а там виберешся на невеличку гору, та проїдеш мимо одного хреста, що стоїть при дорозі, та не доїздячи до другого, бачиш, що Тернівка як з землі росте».

Віддаючи данину мовному реалізмові, А. Свидницький уживає багато росіянізмів і полонізмів. Вище йшлося про те, що в XIX ст. Поділля зазнавало русифікації й полонізації одночасно. Цікаво, що російська мова в повісті «Люборацькі» представлена двома масивами: з одного боку, це казенна мова семінарії (Моє вам ніжайшеє почтеніє; — А умєєт он чітать; — Он c Ковинским в косточки играл, когда мы пришли к нему на квартиру, — сказали ті, що привели Антося), а з другого, — мова природного росіянина Тимохи Петропавловського (— У тебя вєдь, бачка, дєфкі та єсть? — Та єсть же. — Нутка виваді! Аль нєту! Дай адється). Польська мова чується з вуст панів, їхніх слуг та прислужників і, як ознака нових часів, — попівен: — Fajk\x0119 — гукнув пан по вечері. — S\x0142ucham, — одвітував Явтух...; — Kogo \x017C mam honor pozna\x0107? — запитала учителька...; ...A ona umie po polsku? — Ні, — відказала паніматка. — Aj-aj-aj! Jaki srom. — каже Печержинська...

А. Свидницький писав свою повість у той же час, коли були надруковані перші твори Марка Вовчка. Але світ вона побачила у «Зорі» тільки в 1886 р., та й то в дещо спотвореному з мовного погляду вигляді. Тільки 1901 р. її було видано згідно з оригіналом у видавництві «Вік». Отже, на розвиток художньо-мовного процесу 60-70-х років повість «Люборацькі» вплинути не могла.

Своєрідне використання фольклору знаходимо в співомовках С. Руданського та І. Манжури: перший закріпив у віршовій формі українські народні анекдоти, другий — українські казки, легенди, приказки і теж анекдоти. Звичайно, обидва поети були й тонкими ліриками, чимало їхніх творів мали соціальний характер, але найбільше збагатили вони українську літературну мову саме в цих жанрах.

Персонажі співомовок С. Руданського взяті з натури. Це мужик, він же Іван, русин, хлоп; пан, він же ляшок, шляхтич, дідич; піп, батюшка, з одного боку, і ксьондз, біскуп — з другого; є тут і купець, школяр, козак, баба, дівка, молодиця, і звичайно ж, циган, циганчук, москаль, корчмар Мошко, рабин. З побутової лексики найбільше представлені назви селянської їжі й напоїв (бахінець, вареники, печеня, кишка, борщ, кашка, ковбаска, порося печене, чарка горілки), але є й панська їжа: фіги, родзинки, марципани; чимало є й назв одягу (лапсардак, шапка, чемерка, свитина, сорочка і под.). Римуються й українські прислів’я та приказки, що вплетені в народні анекдоти, напр.: Плачте очі навісні, щоб повилізали!.. Та же ж бачили самі, що ви купували!

У Манжуриних заримованих казках багато традиційних народних зворотів, характерних для цього виду фольклору: їдуть так не день, не три дні; Щастя-долі пошукає; Скоро казка ця плететься, та в житті не так ведеться; Як же нам тепер годитись. А чи битись, чи миритись?; Десь у морі-океані всякі єсть чуда погані; Проживали десь-то-не-десь два ріднії брати, і як завжди те у казці — один був багатий. Казка «Трьомсин богатир» починається таким зачином: «Гей, було це за дідів, Ні, брешу, за прадідів: За царя старого Хмеля, ще як миру було жменя, Чи то може й за Панька, як земля була тонка...» Чимало тут і місцевої лексики Степової України, напр.: перекалки — рівчаки або ручайки поперек шляху, макортети — котловини, канцур’я — шматочки, катлама — чабанська їжа: коржі, варені у лою, руда — кров і под.

Отже, післяшевченківський період характеризується значним розширенням белетристики, незмірним зростанням її словника, певною уніфікацією літературних норм, театрально-сценічним ужитком. Чого різко бракувало — це наукової мови, змагання за яку на той час уже розпочалися в Західній Україні.

Останні два десятиліття XIX ст. позначені виходом українського духовного життя на європейські обшири. Центром розвитку української духовної культури в той час була Галичина, головним чином Львів. Тут засновується спільноукраїнський друкований орган «Зоря», тут з 1873 р. працює Товариство ім. Т. Шевченка, яке видає наукову літературу і фактично виконує функції української академії наук; особливо плідною робота товариства (НТШ) стає тоді, коли його очолює М. Грушевський (1893 р.). Воно видавало «збірники» секцій — історично-філософічної, математично-природничо-лікарської, «Історичну бібліотеку», «Студії з поля суспільних наук і статистики», «Джерела до історії України-Руси», «Українсько-руський архів» та ін. Усе це не могло не позначитися на розвитку української літературної мови: у мову східноукраїнських письменників дедалі більше проникали галицизми, особливо наукові терміни і слова з абстрактним значенням. Зокрема, галицизми є в мові В. Мови (та ще й такі яскраві морфологічні, як от «тихо чеше довгу косу, ся питаючи»!), у М. Старицького (най, днина, нім і под.), в Олени Пчілки (конечно, тручають). Багато галицьких слів знаходимо і в одному з ранніх наддніпрянських словників української мови — у «Словниці» Ф. Піскунова (перше видання 1873 р.), що мало охопити всі наріччя «украинского языка, раскинувшего свои разнообразнЂйшія отрасли от Бескидовъ до Кубани» (напр., абисьте, бучуля, бута, най і под.). Частенько серед узятих у Галичині слів були звичайні полонізми.

Не всім східноукраїнським письменникам подобалося нашестя галицьких слів. Ще в 60-ті роки такі поборники української мови й культури, як М. Костомаров і П. Куліш, закликали покласти в основу єдиної української літературної мови той стандарт, який виробився на той час у Східній Україні. Разом з тим вони не цуралися і деяких галицизмів (лексичних).

Проте процес злиття двох літературних практик ішов не просто. Одні буквально «накидалися» на галицькі слова, вважаючи їх за ознаку вишуканості, інші виступали проти їх проникнення в загальнолітературну мову. Так, В. Дорошенко писав: «Не знаючи гаразд мови, ми залюбки засвоювали всякі дивогляди, подибувані в галицьких виданнях, уважаючи їх через їх незвичайність для нас за якийсь особливий мовний спеціалітет. Пригадую собі, що нам надзвичайно припало до вподоби слово «позаяк», яке заніс до нас лубенський громадянин як галицьку новинку. Але ще частіше несвідомо засвоювали» 1.

І. Нечуй-Левицький, В. Самійленко, Б. Грінченко критично поставилися до «огаличанення» української мови. У другому номері журналу «Правда» за 1878 р. було опубліковано статтю І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування», в якій письменник висловлював дуже спірну думку про те, що «книжний літературний язик український повинен вироблюватись на ґрунті живого сільського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, заміняючи суфікси, приставляючи їх до кореня народного язика» 2.

 1 Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 118.

 2 Цит. за: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. — Ч. 1. — С. 336.

Сам же він і в цій статті, і в інших своїх творах послуговується термінологічною лексикою як запозиченою з європейських мов (епос, ідея, класицизм, літературний центр, містерія, натуралізм, опозиція, офіціальний, пропаганда, період, реалізм, символізм, сюжет та ін.), так і утвореною від українських коренів (душевність, книжність, просвіта, прямування, становище, твір і под.). Не викликала захвату в галицької інтелігенції і стаття Б. Грінченка (під псевдонімом Чайченко) «Галицькі вірші» («Правда», 1891 р., № 8—10), у якій розглядалася мова галицьких поетів, що друкувалися в «Зорі» протягом 1883-1889 рр. Поряд із цілком справедливою критикою (неохайність у наголошуванні слів, численні запозичення з польської мови, не завжди доладні рими, наліт москвофільсько-святоюрського суржика), автор інколи переступає рамки пристойної полеміки, вживаючи вирази типу: «Читаючи галицькі твори, завсігди вражаєшся безліччю такого мовного мотлоху, що його не подужає ніяка голова, опріч спеціально на те вимуштруваної» 1. Чимало в статті й несправедливих зауважень; Б. Грінченкові треба було зважити на те, що єдині норми української мови ще тільки-но вироблялися, а тому визначати наперед, чи залишаться в мові такі слова, як звертаюсь, звук, снити, прецінь, скромний та інші, чи ні — було, м’яко кажучи, необачно.

На статтю Б. Грінченка відгукнулися І. Франко («Зоря», 1891 р., № 18), Школиченко (М.С. Кононенко) (там же, 1892 р., № 20), І. Кокорудз (там же, № 24), Хванько (А. Кримський) (там же), Лосун (І. Верхратський) (там же, 1892 р., № 7-9). Критика Б. Грінченка зачепила І. Франка за живе, він гостро і теж не в усьому справедливо зреагував на неї. На його думку, розмірковувати про творення єдиної літературної мови можуть тільки філологи, мовознавці, а не будь-хто, здатний писати цією мовою. І. Кокорудз теж не утримався від марних звинувачень: «Питаюся, на чім сперся шан[овний] критик, видаючи такі суди? Де критерій? Чи, може, видана історія язика українсько-руського, може, великий і повний критичний словар українсько-руської мови і її діалектів, може, які монографії з округу синтаксису будь-то словесності усної, будь-то бодай голосніших писателів українсько-руських, як от Квітки, Шевченка, чи, може, яка книжка о акцентуації в мові нашій? Де там! Такими речами брати-українці не занімаються і не занімалися...» 2

 1 Цит. за: Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. — Ч. 2. — С. 130.

 2 Там же.- С. 153.

Отак! Зігнорувати творчість К. Михальчука, П. Житецького, О. Потебні? І невже автор статті нічого не чув про те, що Б. Грінченко вже давно працює над «Словарем української мови»? Інша річ, що в цей час справді темпи мовного розвитку в Галичині були далеко помітніші, ніж у підросійській Україні — творилася термінологія політична, економічна, філософська, філологічна, історична, математична, юридична, природнича та ін. І брали в цьому участь не тільки галицькі вчені, але й наддніпрянці, зокрема М. Грушевський. Зараз важко встановити, кому завдячують появою такі терміни, як вибух, виконання, відповідь, відродження, вказівка, влада, вплив, гасло, гідність, збагнути, злочин, можливість, освіта, підручник, перешкода, розпука, тривати, часопис, читанка та ін., але прийшли вони в загальноукраїнську літературну мову саме з Галичини. Отже, звідси йшло в 90-х роках світло наукової мови, хоч, як відзначав А. Кримський, до того «з України досі світло йшло в Галичину, твори українські стояли вище од галицьких та й мали вплив» 1. І все ж цього світла в обох теренах було ще замало. Досить згадати, що в ході дискусії виникала суперечки навколо звичайнісіньких сьогодні слів. Так, І. Верхратський виявився автором слова звіт. У примітці до статті «У справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду» він пише: «Часом буває, що слово, не конче вдатне, зискає загальне уживання. І так, напр., слово справозданє, з котрого і самі поляки не конче задоволені, уживається дуже часто галицькими русинами, хоть воно зложене, а при тім утягле. Я б предложив на нім. Bericht, польськ. sprawozdanie, російськ. отчет — нове слово, мною утворене: звіт; Berichterstatter, sprawozdawca = звітник, звітуватель; berichten statten, spraw\x0119 zdawa\x0107 — давати звіт, звітувати» 2.

Скільки було спроб і помилок з виробленням абстрактної лексики! Прекрасний науковець, збирач народної термінології І. Верхратський пише, зокрема, й таке: «У нас у Галичині уживано донедавна слова стосунок, ідучи за таким писателем, як Нечуй. Та таки всі ми в Галичині тепер згодились місто стосунок уживати відношенє — та й годі» 3.

 1 Цит. за: Чапленко В. Названа праця. — С. 164.

 2 Там же. — С. 161.