Графічно-стилістична мова стародруків XVI – XVIII ст, Детальна інформація

Гравюри-заставки, кінцівки та рамки виконують роль цезури, відзначають початок розділу або важливі місця, що потребують виділення. Українським стародрукам властиві особливий лаконізм і виразність мистецької мови, монументальність в структурі й композиції, у трактуванні постатей і оточення.

Українське друкарство започаткував Іван Федоров. Своєю видавничою та культурно-освітньою діяльністю він дав новий імпульс розвиткові друкарства в Москві, Білорусії та на Україні. Апостол, виданий ним 1564 року в Москві, є першою точно датованою російською книгою. Виданий ним же 1574 р. у Львові Апостол поклав початок безперервному українському книгодрукуванню.

Іван Федоров народився близько 1528 р. Він був дияконом церкви Миколи Гостунського в Кремлі. Цар Іван IV наказав Федорову разом з Петром Мстиславцем заснувати друкарню та дав на це кошти. Виданий тут Апостол є визначним твором друкарства й графічного мистецтва, що красою шрифтів, досконалістю друку і багатством прикрас перевершив надруковане до того в анонімних російських виданнях.

1572 року Федоров переселився до Львова, де відновлює друкарську справу. Допомогли йому в цьому львівські ремісники та члени братства – об”єднання українських міщан. 25 лютого 1573 р. він почав, а 15 лютого 1574 р. закінчив друкування Апостола – багато оздобленого заставками, кінцівками та ініціальними літерами й фронтиспісом із зображенням автора книги – євангеліста Луки. Того ж 1574 року Федоров видав ще й Буквар – невеликого формату, але гарно оздоблений. Це була перша світська книга у східнослав”янських народів.

1578 р. вийшов буквар з добіркою церковнослав”янських та грецьких текстів, 1580 р. – Новий Завіт з Псалтирем, а ще через рік – Біблія.

Прикметною рисою федоровських друків є їх висока виконавська культура. Вони сприймаються як єдиний мистецький твір. Велику увагу приділяв Федоров організації сторінки, запровадив нові елементи – колонцифри, колонтитули, сигнатури, розробив цілу систему виділень у тексті, написів на берегах. Широко застосовував червону фарбу не тільки для ініціалів, але й для виділення заголовків та тексту, якому надавав особливої ваги. Не меншого значення надавалося декоративним елементам – сюжетним гравюрам, титулам, заставкам, кінцівкам та великим ініціалам.

У стилі орнаментальних оздоб друків Федорова знаходимо аналогії з мотивами мініатюр українських рукописних книг 15-16 ст., у яких чільне місце посідають поєднані елементи античного і ренесансного мистецтва. Вони своєрідно перетлумачені на прозору й виразну мову чорно-білої гравюри на дереві, яку так широко застосовував Федоров у своїх друках. Знаходимо в них і абстрактне геометричне плетиво, що інколи зустрічається разом із рослинними мотивами в рукописній книзі.

В поетичній уяві граверів часто поєднуються червоний і чорний кольори. Тактовно, з любов”ю застосовував їх і Федоров, вводячи в чорний текст червоний колір. Коли ж орнаменти в заставках та ініціалах однотонні, то сприймаються як срібна чернь на оксамитово-чорному тлі.

Заставки створені граверами федоровського кола, несуть на собі карб особливостей українського декоративного мистецтва. В заставках до львівських видань віддається перевага чорній площині, яка гарно розташована поміж рослинним орнаментом ренесансних форм. Цей стильовий засіб досяг найвищого розвитку в острозьких виданнях. Композиції заставок напрочуд розмаїті: в одних в центрі вазон з гільцем, завитки якого стеляться по боках, а в інших – картуші, стилізовані плоди й квіти. В такому ж стилі виконано й ініціали, які справляють ефектне враження завдяки обрамленню тендітним білим орнаментом на чорній площині. Орнаменти заставок та ініціалів острозьких видань схожі з орнаментами таких шедеврів українських рукописних пам”яток, як Пересопницьке євангеліє.

Якщо в орнаментах видань Федорова помітний великий вплив ренесансних мотивів, то в зображенні євангеліста Луки на гравюрі вони менш помітні: автори, надаючи певної зібраності постаті та індивідуалізації рис обличчя, передачі його особливостей, наближаються до народної гравюри іконописного характеру.

Розвиток українського друкарства після Федорова відбувався в умовах подальшого загострення соціальної боротьби. Польські та українські магнати, шляхта, католицьке й уніатське духовенство нехтували українські традиції, гальмували розвиток національної культури.

Ще з середини 16 ст. відбувається зміна арсеналу мистецьких засобів з тяжінням до реалізму. Єдність стилів в літературі та в різних видах мистецтва – малярстві, архітектурі, різьбярстві, в ужитково-декоративних виробах – пояснюється спільними естетичними засадами. Арка-портал, як і класичні рослинні орнаменти, своєрідно перетлумачені або в чистому вигляді, панують у житловій, палацовій, культовій і оборонній архітектурі, в різьбленні, в інтер”єрах, в іконостасах, на кіотах, у виробах золотарства й ливарництва, в оздобленні рукописних і друкованих книг, гаптуванні й вишивці.

У кінці 16 ст. – першій половині 17 ст., крім головних стаціонарних друкарень, що діяли у Львові, Острозі, Київо-Печерській лаврі, -- виникають пересувні друкарні – в Дермані, Стрятині, Крилосі, Уневі, друкарня Павла Телиці, що побувала в Угорцях, у Галичині та в Луцьку, Четвертині й Чорній на Волині; друкарня Кирила Транквіліона Ставровецького – в Почаєві, Рахманові й Чернігові; Тимофія Вербицького – в Київі, а потім у Білорусії.

Разом із збільшенням кількості друкарень зросла й чисельність книг та їх тиражів, що досягали 600-1200, а підручників – 6000 примірників. Тематика їх різноманітна.

Яку б книгу наші друкарі не видавали, вони завжди дбали про її мистецьке оздоблення. Тим-то Захарія Копистенський у передмові до Тріоді пісної 1627 р. наголошує, що вона “многим трудом і художнє видана”, бо має 125 гравюр з 84 дощок.

Свою діяльність після Івана Федорова Острозька друкарня відновила близько 1583 р. і проіснувала до 1612 р. Більшість її видань – полемічні твори, спрямовані проти унії, що й зумовило стримане оздоблення острозьких друків. Наприклад, титульна сторінка Книжиці (1598) має лише орнаментальну наборну рамку у вигляді скромної чорної мережки, що перегукується мотивами з творами народного ужитково-декоративного мистецтва. У горішній частині аркуша гарним шрифтом набрано заголовок, а в нижній – розміщено три заставки з рослинним орнаментом. Натомість “Книга о постничестві” Василія Великого (1594) має гарне оздоблення, повторене частково з попередніх друків. Привертає увагу фронтиспіс із зображенням автора книги. Архітектурна рамка тут надзвичайно складна, у ній примхливо поєднані різнорідні елементи, хоч вони не досить узгоджені, композиція дещо переобтяжена. Внизу фронтиспіса, в центрі, зображено міську браму, можливо, Острозьку, до якої з боків примикає аркада.

Гравер у цьому творі намагається подолати площинний стиль, прагнучи до об”ємного зображення, в тривимірному просторі. Вправно намальовано постать Василія Великого. У нього маленька голова, витягнута шия, вузенькі плечі, але разом з тим площина гравюри добре заповнена, гарно аранжировано на білому тлі чорно-сірі плями штриха. Стилістичні особливості цього фронтиспіса подібні до гравюр євангелістів, надрукованих П. Бериндою.

Кроком уперед в розвитку української гравюри на дереві є видання Стрятинської (1603-1606) та Крилоської (1606) друкарень, власниками яких були брати Гедеон і Федір Балабани. Хоч там було видано лише три книги: у Стрятині Служебник (1604) і Требник (1606), у Крилосі – “Євангеліє учительне…” (1606), однак їхню роль у розвитку мистецтва української друкованої книги важко переоцінити. Гравери цих книг тісно пов”язані з львівською мистецькою школою.

У Стрятинському Служебнику й Требнику для оздоби титула використано вже знайомі нам архітектурні мотиви арки, але трактовані вони тут своєрідно. Дві орнаментовані пілястри несуть арку лучкової форми з маскароном, що тримає гірлянди овочів та квітів. Формою ці пілястри нагадують орнаменти герба князів Острозьких у “Правилах істиного живота християнського”, лише пілони подано в перспективі. В основі арки обабіч герба засновників друкарні Балабанів зображено два однороги. В Служебнику привертають увагу три однакові за композицією гравюри святителів. У рамці арочної форми, вкритої пізньоренесансним орнаментом та трипроменевими розетками в тимпанах, вигравірувано фронтально поставлені великі, монументальні постаті. До цих зображень дуже подібні акварельно-гуашеві мініатюри в рукописному Требнику Івана Боярського (1632). Одначе в орнаментах на рамках гравюр є деякі відмінності, зумовлені різною технікою виконання. Тут вони складаються з геометричних елементів, тоді як в мініатюрі мають переважно рослинний, ренесансний характер, подекуди з геометричними деталями, характерними для гравюри.

У стрятинських друках майстерно виконані заставки, в яких чітко виділяються чорні орнаменти з вплетеними у них міфологічними істотами. В П-подібній заставці є сюжет “Вінчання”, а з боків – вазони з пагонами орнаментів та ангелами над ними. Автор цих заставок та ініціалів досягає ефекту контрастом світлого тла і чорних соковитих орнаментів.

У зв”язку з матеріальною скрутою припиняє свою діяльність львівська друкарня, що до 1616 р. відігравала провідну роль, а також закриваються Стрятинська, Крилоська та Острозька друкарні. Чільне місце в українському книгодрукуванні посіла друкарня Печерського монастиря в Києві, заснована десь між 1606 і 1616 роками на базі Стрятинської, яку придбав архімандрит Київо-Печерської лаври Єлисей Плетенський, і цим “воскресив друкарню, припалую пилом”.

Київські гравери досконало оволоділи технікою деревориту, виробили власний стиль, розширили сюжетний репертуар і оригінальні образні засоби, ввели в гравюру як необхідний рівноправний компонент ландшафт, фольклорні елементи, побутові реалії, архітектуру. Їхнім роботам властиві особлива теплота і ліризм. На перший погляд ці гравюри надзвичайно прості, але при увжнішому розгляді проступають тонкощі мистецького виконання: в них виразно, майстерно, сильно втілено щирість почуття, поетичне сприйняття світу. В їхніх персонажів майже немає нічого надособистого, а якщо це подекуди і прозирає, то ледь помітно, а саме звичайне, людське підноситься до рівня високої поезії.

Як і попередні майстри, київські друкарі пильну увагу приділяли титульному аркушу, фронтиспісу, сюжетній гравюрі та заставці. І хоч основним мотивом титульних аркушів лишається рамка у формі арки, характерна для стрятинських та львівських друків, однак київські митці внесли до своїх видань багато нових різноманітних елементів. Показовий у цьому відношенні титул Анфологіона (1619). Він складний, насичений декоративними елементами та сюжетними зображеннями: на пілонах арки вигравірувані святі Антоній і Феодосій (засновники Печерського монастиря), обабіч, у колах – євангелісти, в центрі, в горішній частині композиції – трьохбанна церква з “Успінням” на її фасаді.

Ще цікавіший титул книги Іоанна Златоуста “Бесіди на 14 посланій святого апостола Павла” (1623), повторений у книзі “Імнологія, си єсть Піснословіє” (1630). Тут уперше введено зображення споруд Печерського монастиря – Успенського собору, Ближніх і Дальніх печер.

В оздобленні титульних аркушів дедалі більше уваги приділяється рослинним орнаментам, а в сюжетних композиціях – правдивому відтворенню навколишньої дійсності: зовнішнього і внутрішнього виглядів споруд, меблів, одягу, місцевої рослинності, тварин тощо. Інколи на звороті титула вміщували гравюри “Успіння” або “Вседержителя” в оточенні сюжетних клейм або рослинних орнаментів.

Показовий щодо цього виконаний майстром Іллею титульний аркуш книги “Євхологіон, альбо Молитвослов, или Требник” (1646), що його уклав Петро Могила. Завдяки тому, що світлого тла паперу мало, а штрихи тоненькі і густо покладені, весь аркуш має вигляд легкої мережки. В семи більших, вертикально поставлених овалах зображені сцени “таїнств”, в дванадцяти менших – “страсті”, а також арка з червоно-чорним написом. У таких титулах, якщо їх довго розглядати, можна виявляти все нові й нові деталі – в групуванні постатей, в зображенні одягу, інтер”єрів.

У Києві вперше в українському друкарстві видано поетичний твір світського змісту: Сакович Касіян, “Вірші на жалосний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного” (1622), ілюстрований кількома гравюрами, якими, по суті, започатковано у нас жанр історичної, пейзажної, батальної та портретної гравюри.

1630 року після тривалої перерви (з 1616 р.) відновила свою діяльність Львівська братська друкарня. А 1638 р. у Львові виникає ще один осередок книгодрукування – приватна друкарня Михайла Сльозки, яка проіснувала до 1667 р.

вський гравер Георгій. Чотири фронтиспіси з євангелістами відтиснуті з дощок, виготовлених ще 1616 р. майстром, що належав до кола Памва Беринди, а можливо, і ним самим.

Як львівські, так і київські видання дають багатий матеріал для дослідження загальних стилістичних тенденцій української гравюри в цілому та творчого почерку майстрів. Пильніше придивившись до гравюр київських видань – таких, як “Анфологіон, або Мінея святкова” (1619), можна зауважити дещо архаїчний характер цих ілюстрацій, що тяжіє до візантійського мистецтва.