Графічно-стилістична мова стародруків XVI – XVIII ст, Детальна інформація

Вже з початку 17 ст., крім ілюстрацій для книг, з дерев”яних кліше відтискували чимало естампів, серед яких особливого поширення набули “печерські аркуші”, що на них зображалися краєвиди міст, ландшафтів, а також біблійні сюжети. На жаль їх збереглося мало. Уявлення про них може дати гравюра “Неопалима купина” (1626). Композиція тут являє собою складне переплетіння соковитих ліній, що утворюють восьмипроменеву зірку. На омофорі Богоматері вигаптувано зображення ангелів. У променях по горизонталі й вертикалі – ангели інею й роси, грому і блискавок, райдуги, морозу, вітру, молитви, каяття, а нижче – ангели люті й гніву, надії й страху. Всі промені та напрямок руху ангелів ведуть до центру зірки з постаттю богоматері. Таким чином у мережі штрихів виділено середник з основним сюжетом.

На всіх етапах історії українського друкарства і гравюри спостерігаються тісні зв”язки між київськими і львівськими видавцями та художниками. Вони обмінювалися не тільки шрифтами, кліше, а бувало самі виїжджали до міста, в якому готувалося те чи інше видання. Ось чому ілюстрації одних і тих же майстрів зустрічаються як у київських, так і в львівських виданнях. І хоча цих майстрів можна об”єднати в одну школу українського деревориту, кожен з них являє собою неповторну індивідуальність.

Львівський гравер Георгій працював у 30-40-х роках 17 ст. Його твори зустрічаються у виданнях Братської львівської друкарні – Євангеліях (1636, 1644, 1690 і 1743 рр.), Октоїхах (1639 та 1644 рр.). Увагу привертають титульні аркуші до цих видань, що зберігають традиційну арку для заголовка, в тимпанах якої вигравірувані голівки ангелів. Георгій полюбляв помірну густоту штрихів, гарно ритував, у пропорціях постатей та облич дотримувався приписів ренесансної естетики. Це добре видно, наприклад, на гравюрі “Вседержитель” – “Акафісти …” (1624), повтореній у Євангелії 1636 р. Як і митці Києва, Георгій схильний до монументалізації образів. Його “Розп”яття” в Євангелії (1636) – це велична композиція, розгорнута фронтально по площині, а три хрести й чотири особи пристоячих займають майже весь формат гравюри. Постаті створюють особливу атмосферу значимості події. Щоб не вносити елементу, який би знизив високий пафос, автор не показує воїнів, котрі, за Євангелієм, розігрували облачення Христа. Можливо, Георгієві належать ще й інші гравюри в цій книзі, які за манерою виконання подібні до підписаних ним робіт.

Народна естетика вплинула на творчість одного з найбільш плідних і оригінальних граверів 17 ст. Іллю. Він тривалий час виконував найрізноманітніші гравюри до київських та львівських видань. Серед них особливо цікаві великі титульні аркуші до Требника (Київ, 1646), фронтиспіси з апостолами в розкішних інтер”єрах до Апостола (Львів, 1639), оздобленого заставками, кінцівками та гербами. Найбільш відомі його гравюри до Требника (1646), Патерика Печерського (Київ, 1646, 1661), Біблії (не виданої).

Ілля умів скупими штрихами, окремими деталями передати глибину інтер”єру.

Винахідливість Іллі виявляється у складних композиціях титульних аркушів та великих сюжетних заставок. У кожній гравюрі він прагне якнайкраще донести до глядача зміст. Подиву гідне багатство і невичерпність його фантазії. Досить вказати, що на титулі Требника (1646) зі сценами семи таїнств і сценами страстей, вигравірувано епізоди, в яких зображено від чотирьох до двадцяти осіб, розміщених на тлі архітектурних споруд або в інтер”єрі. Виразності цим аркушам надає своєрідна манера, властива лише Іллі, -- густо штрихувати зображення. Тільки в тих випадках, коли він прагне надати ілюстраціям легкості й прозорості, штрихи кладе розріджено.

Заставки до цієї книги – справжні шедеври, ясні змістом, яскраві формою, легкі й тонкі композиційно. Соковитий орнамент чітко обрисовує форму заставки, що силуетом подібна до картуша завдяки густо покладеним горизонтальним штрихам між орнаментом. У заставці “Тайна миропомазання” чудово зображено інтер”єр, у якому відбувається ця жанрова сцена.

Про обдарованість Іллі, його нахил до строгої монументальності свідчать і гравюри, якими він мав оздобити Біблію. Джерелом для них послужили ілюстрації голландського художника, гравера й видавця Піскатора до Біблії, що вийшла в Амстердамі 1614, 1639, 1643 і 1650 рр. Ці ілюстрації Ілля творчо переосмислив. Його композиції лаконічніші, в них менше дійових осіб, відсутні другорядні деталі, а в пейзажі внесено багато характерних споруд, краєвидів рідного міста та вітчизняної архітектури, побутових деталей, зображень місцевих свійських та диких тварин.

Визвольна війна 1648-1654 рр. і возз”єднання України з Росією справили величезний вплив на історичний розвиток українського народу.

Мистецька творчість України цих часів пройнята пафосом визвольної боротьби, демократичними ідеями. Вона розвивалася в умовах консолідації прогресивних сил українського народу, національного самоутвердження, загострення класових суперечностей та посилення опору проти татаро-турецьких нападників і польсько-шляхетських поневолювачів на Правобережжі. Зростав інтерес до етики, моралі, до пізнання навколишнього світу. Це поклало виразний карб на всі види мистецтва, визначивши його реалістичну тенденцію, надавши його образам щирої людяності, величі й урочистості.

Значний вплив на друкарство справило розширення духовних інтересів і запитів людей того часу. Про це ми можемо судити, зокрема, по великих бібліотеках, що належали навчальним закладам, монастирям та приватним особам. Тут були книги з різних галузей знань, серед яких особливо часто знаходимо праці з гуманітарних наук і мистецтва в німецьких, італійських, французьких, голландських, польських виданнях.

Специфіка культури в цю добу визначалась також і тим, що в суспільному житті значно збільшилась питома вага міських ремісничих та селянських мас. Саме їх запити і вимоги вплинули на митців, і завдяки їм вся культура стала набувати демократичного спрямування. В мистецтво і літературу все більше вливалося свіжих сил, що піднялися з народних глибин. Вони внесли в духовне життя суспільства просвітительські віяння, гуманізм. Письменники, як, наприклад, вихованець Київської академії Феофан Прокопович, захищали й поширювали наукові теорії Галілея і Коперніка.

Наказом Петра I від 5 жовтня 1720 р. Києво-Печерській друкарні було заборонено друкувати будь-які книги, крім богослужебних, але і їх належало “для совершенного согласия с Великоросийскими справлять прежде печати …дабы никакой розни и особого наречия во оных не было”. Оскільки заборона 1720 р. не торкалася художнього оздоблення, київські та чернігівські гравери мали можливість розвивати своє мистецтво.

В 50-х роках 18 ст. на Україні починається завершальний етап у розвитку стилю барокко. В еволюції художньої культури цієї доби примхливо поєднуються ренесансні й бароккові естетичні засади. Всеосяжність європейського мистецтва тих часів зовсім не означала, що самобутність національних культур розчинилася у світових художніх стилях. Своїми великими надбаннями воно зобов”язане саме внеску кожного народу. Нові знахідки давали митцям можливість висловлювати високі й прогресивні ідеї – звеличувати батьківщину, національну гордість, підносити етичну й моральну самоцінність людської особистості. Ці ідеї були близькі й зрозумілі народу, що і зумовило розповсюдження в різних країнах нових мистецьких стилів і методів.

На тлі загальноєвропейського мистецтва українські митці вишивали і свій оригінальний візерунок у всіх видах і жанрах з властивими різним стилям особливостями: для ренесансу – величною урочистістю, рівновагою й гармонією; для барокко – динамікою складних композицій, контрастною грою світлотіні, пишністю архітектурно-орнаментальних оздоб, алегоричністю, символікою, експресією образів. Українське друкарство й графіка другої половини 17-18 ст. – надзвичайно яскраве й плідне культурне явище. Тодішні українські книжкові гравюри декоративною красою і забарвленою фольклорною безпосередністю та гуманізмом, щирістю вислову досягли західноєвропейського рівня.

Гравери, що працювали на Україні у 18 ст., здебільшого ще анонімні, але імена багатьох із них уже відомі – близько ста осіб. Порівняно з попередньою епохою, все більше число майстрів заявляють про свою індивідуальність. Серед них насамперед треба назвати Олександра та Леонтія Тарасевичів, Л. Крщоновича, І. Щирського, Федора А., І. Мигуру, Д. Галяховського, М. Карновського, Н. Зубрицького, Г. Левицького, Адама та Йосипа Гочемських, Георгія, Макарія, Я. Кончаківського. Саме їхній творчості тогочасна українська гравюра завдячує своїм стрімким злетом, високим професіоналізмом, тематичним розмаїттям.

Більшість названих граверів працювала в новій графічній техніці – мідьориті, тобто ритуванні – виконанні різцем зображення на відполірованих, мов дзеркало, мідних платівках. Нова техніка була складніша і вимагала більшого, ніж дереворит, тиску гвинтового преса, але вона давала великі переваги: завдяки їй можна було виявляти світлотіньове моделювання форми, точніше передавати за допомогою малопомітних, мов павутина, ліній всі її нюанси, гру світла і не тільки лінійну перспективу, а й повітряну, будувати простір, дозволяла тонко, мов у живопису, “грати” світловими ефектами.

Згодом став поширюватися також офорт – гравюра на металі за допомогою травлення кислотою. Цей спосіб гравірування мав ширші технічні можливості в плані детальнішого моделювання форми, передачі об”ємності й багатоплановості пейзажу. Офорт часто готувався до друку на окремих аркушах, які вклеювали в книги або розповсюджували вроздріб.

Українські майстри повною мірою скористалися новою технікою гравюри. Перші мідьорити на Україні з”явилися ще на початку 17 ст. в книжках, друкованих українською, латинською і польською мовами, а також у вигляді окремих відбитків – “паперових іконок” та інших естампів. Але справжнього розквіту гравюра на міді досягає на Україні між 70-80-ми роками 17ст., коли на батьківщину з-за кордону повернулися Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхні учні. Очоливши лаврську художню майстерню в Києві, О. Тарасевич незрівнянно високо підніс професіоналізм граверської справи, підготував цілу плеяду талановитих художників, тому його слід вважати справжнім фундатором української гравюри на міді.

Якщо в попередню добу найбільшого поширення дістала книжкова гравюра, а естампна – менше, то з кінця 17 ст. і впродовж усього 18 ст. поряд з нею набуває популярності естампна гравюра. Значне місце посідають панегіричні за тематикою твори, привітальні адреси, об”яви, геральдика. Улюбленими стають символічна й гербова емблематика, тези (оголошення до наукових диспутів у Київській академії і в колегіумах, епітафії та різні алегоричні композиції). Особливого розквіту досягає графічний портрет. Пишність, декоративна краса й урочистість цих творів покликані були підносити престиж науки на Україні, визначних діячів культури, представників церкви та гетьмансько-старшинської верхівки. З утвердженням мідьориту жанровий корпус в українській гравюрі набуває явних реалістичних рис.

В українському граверстві другої половини 17 – початку 18 ст. панували численні напрями, велика розмаїтість творчих особистостей, серед яких виділялися яскраві індивідуальності, з властивими кожному з них своєрідними манерами, улюбленим жанровим репертуаром сюжетів, композиційними знахідками. Якщо окремі майстри на вимогу замовника або на власний розсуд і зверталися до творів своїх попередників чи іноземних взірців, то вони не копіювали, а творчо перетлумачували їх. Скоріше в них можна побачити іконографічне наслідування.

До таких майстрів належить анонімний гравер, який оздобив гравюрами “Мінею общу” (Київ, 1680) і Требник (Київ, 1681). Заставки до “Мінеї общої” мають прямокутний формат, утворений енергійно гравірованим рослинним орнаментом. У центрі кожної заставки на взірець картуша вміщено маленькі сценки на євангельські сюжети. В інших вони компонуються у вигляді малесенького триптиха, як, наприклад, “Представлення святого рівноапостольного великого князя Володимира, самодержця рускія землі”. В середнику – Володимир, а по боках його сини, великомученики й заступники Русі – Борис і Гліб.

Штрих у цього митця прямий, ритмічний і негустий, тому рівномірно розподілене світло надає їм красивого вигляду мережива чи плетива. Лише в ілюстрації “Богоявлення” у зображенні ріки він застосовує хвилясті лінії.

Не менш оригінальні також його заставки – орнаментальні та сюжетні, він залюбки вплітає або зайчиків, або пташок. В окремих з них ще прозирають навіть стародавні мотиви різьбярства та оздоблення рукописів тератологічними орнаментами (з пащі дракона виростає стилізована квітка). Проте у гравюрах вони виконані в стилі Ренесансу, тоді як у рукописах і в стародавніх різьбярстві й архітектурі – у візантійському.

Майстри гравюри другої половини 17 – початку 18 ст. дбайливо берегли і далі розвивали мистецькі традиції своїх попередників. Це стосується і львів”ян Василя Ушакевича, Івана Глинського, Афанасія Клирика, Никодима Зубрицького та Діонісія Сінкевича. В цю добу найбільше нового внесли у мистецтво гравюри київські, новгород-сіверські, чернігівські та почаївські майстри, і не так у техніку, як у стиль, в ідейно-образний зміст.

Львівські майстри і далі продовжували працювати в техніці деревориту, вправно використовуючи всі його можливості.

Серед львівських майстрів цього періоду чи не перше місце належить талановитому граверові на дереві, міді та офорту Никодиму Зубрицькому, який залишив дуже багату творчу спадщину. Не було на той час жодної друкарні на Україні, де б не виходили книги з його ілюстраціями. Зубрицькому притаманний лаконізм, образність, впевнений малюнок, оригінальні композиції, яким він надає величності й монументальності або документальної вірогідності архітектури та ландшафту. Його “Облога Почаєва турками” – один з найкращих зразків батального жанру в тогочасній гравюрі.

Гравери першої половини 18 ст., і в першу чергу Козачковський, любили зображати пейзажі, кохалися в пластичній виразній формі, вишуканих динамічних композиціях. Цим вони справили значний вплив на одного з найобдарованіших майстрів української гравюри – Григорія Левицького.

Григорій Кирилович Левицький народився близько 1697 р. в с. Маячка на Полтавщині, помер там же 1769 р. Граверського мистецтва навчався у Вроцлаві. Здобув високу освіту, оволодів грецькою, латинською,польською та німецькою мовами.

Вправний рисувальник, майстер композиції, Г. Левицький мав бездоганний смак. Продовжуючи справу Олександра та Леонтія Тарасевичів, І. Щирського, А. Козачковського, він блискуче поєднав у своїй творчості досягнення західноєвропейського та українського мистецтва.