Мова і влада, Детальна інформація

Це—з промови Брежнєва на XXVI з'їзді КПРС. Витяг узято навмання, він абсолютно типовий. Такими витягами напихалися шкільні збірники граматичних вправ, написана такою мовою горезвісна "трилогія" дістала найвищу державну відзнаку з літератури й проголошена була за взірець літературного (так!) стилю, усе це десятки разів перечитувалося школярами й студентами, бо входило до всіх екзаменаційних програм — словом, це те ментальне тло, на якому зросло моє покоління.

Перечитайте наведений уривок. Тільки політичне наївний невіглас здатен припустити, буцім бодай одне слово в ньому можна порушити — вилучити або замінити на інше. Нічого подібного! Можна, щоправда з натяжкою, замість "приятно побывать" — далеко експресивніше "радостно побывать" ("посетить" — уже не можна: термін офіційний, ледь не дипломатичний, і тому наперед відтинає від себе всякі емоційно-оцінкові епітети). Але загалом і така заміна некоректна, бо "радостно" має бути не тим, хто "бывает", а тим, хто постійно живе там, у цих "колхозах й совхозах", у "просторных, светлых домах", знай благословляючи "нашу социальную политику", — творцям же останньої належить бути стриманішими у вияві своїх почуттів, це ще від Сталіна йде: юрмища ревуть од захвату, а влада ледь посміхається у вуса — "приятно"! "Просторные, светлые дома" — також стійка словосполука, заміна на "теплые" чи, скажімо, "уютные" внесла б недоречно "гуманітарний" дисонанс: перед нами не що, як естетичний ідеал доби "розвинутого соціалізму", "просторные, светлые дома" — це й підмосковні урядові дачі, і Палац з'їздів у Кремлі, і взагалі "енкратичний" образ дому (таких "просторных, светлых" озій зі скла й бетону зопалу назводили навіть на БАМі й аж тоді спохопилися, що в 50-градусний мороз вони перетворюються всередині на палаци Снігової королеви). Ну а про те, щоб намацати якісь люфти в "новом характере труда", "особенностях й потребностях сельской жизни", "добрых плодах нашей социальной политики" чи інших buzz words, годі й думати — текст, як бачимо, збитий і злютований так щільно, що кожна спроба заміни чаїть у собі приховану загрозу не більше, не менше, як ідеологічного збочення. Ні вже, хай усе лишається на своїх місцях.

Полюс свободи" зникає — зостається чистий примус, майже стерильна граматика: речення, ніби навмисне призначені для учнівських студій синтаксису. Я б сказала навіть, що тільки граматика і вносить у такі тексти подобу сенсу, адже до онтологічного справдження (за критерієм "чи існує в дійсності?") вони не надаються. "Новый характер труда (?), современный (а який мав би бути, середньовічний? — O.3.) быт й облик таких сел — это и есть добрые плоды нашей социальной политики" чи "Да здравствует коммунизм — светлое будущее человечества!" (як може "здравствовать" "будущее", те, чого ще нема? — О.З.) — всі ці речення з онтологічного погляду так само "порожні", безглузді, як і класичні "граматичні" приклади російського лінґвіста Л.В.Щерби ("Глокая куздра штеко будланула бокра й курдячит бокренка") або американця Н.Чамскі ("Colourless green ideas furiously sleep " [11]). Зате вони правильні, вони зобов'язують, вони напомповують свідомість димом незбагненних, ніяк не зв'язаних з дійсністю абстракцій, водночас паралізуючи волю до інтелектуального опору.

Не забуваймо й ще одне: на відміну від питомої мови російського народу, енкратична російська "новомова" призначається до комунікації (так і в академічному мовознавстві речено: головна функція "русского языка как средства межнационального общения" — комунікативна), тобто не до продукування думки, а до трансляції вже готових думок (згадаймо Славіну!). Повновартісне, незалежне мислення потребує абсолютно безкраїх обширів "істинної", прозорої щодо світу мови — а в ідеалі, припускаю, ще й співвідношення мови мислення ("батьківської") з мовою почування ("материнською"). "Міжнаціональна" ж, коли вона витісняє національну, замикає людину в шахту ліфта, де рух триває лише вздовж уже напнутих тросів. Відповідно, інтелектуально-творчий потенціал, приміром, тих українців, котрих з дитинства (ясла, дитсадок, школа...) відчужено на Україні від української мови, має бути, порівняно з природними російськомовцями, зрослими в Росії, істотно ослаблений: за самими "стартовими умовами" ці люди приречені на інтелектуальну вторинність. (Тут, до речі, також і відповідь на питання, над яким марно сушать мізки педагоги, психологи, методисти та бозна-хто ще: чому випускники радянських вузів здебільшого не знають тієї іноземної мови, котру гризли, як рахувати середню школу, вісім років поспіль, — чому взагалі в СРСР така рідкощ фахівець із знанням мов?.. Раз у товаристві, де зайшла балачка про С.Лема, я поцікавилася в молодого російськомовного інженера, чи читає він по-польськи, і дістала начебто жартівливу, а насправді разючо точну відповідь: "Никакими языками не владею — с трудом выучил русский". У цьому— страшна правда: "с трудом" убгавши свою свідомість у "вакуумну камеру" "новомови", такий чоловік загалом позбувається ментальної спромоги стати на точку зору іншого етносу, бо йому нема звідки на неї ступити — не можна підстрибнути, висячи в повітрі!).

Перш ніж перейти до останнього — здається, найболючішого — аспекту нашої теми, пов'язаного з "агресією" російської мови, енкратичної щодо національних мов, підіб'ємо деякі підсумки. Внаслідок великодержавної мовної політики в СРСР сформувався досить потужний соціальний шар людей "безмовних", тобто — не побоюсь різкого слова — ментальне кастрованих. Той сердешний донецький шахтар, котрий уславився був на цілу країну, заявивши, що йому байдуже, яка буде мова, аби була ковбаса, по-своєму мав слушність: після того, як закаламучено свідомість, тільки тіло та сигнали внутрішніх органів — зокрема й шлунка — забезпечують людині правдивий зв'язок із зовнішнім світом. А що влада наразі не навчилася, як у "Футурологічному конгресі" того-таки С.Лема, впливати на тіло галюциногенами, штучно надаючи йому відчуття ситости після гнилої сосиски, то "ковбаса", дійсно, якось іще допомагає зберегти реалізм світопогляду та соціально-критичну установку... Себто світ уже сприймається цими людьми суто біологічно — на смак, на нюх, на дотик, — але не по-людськи, не через слово: навіщо сліпому окуляри?

Страшно? Так. Але єдиний приступний людині спосіб позбутися страху — це здати собі справу з реального стану речей.

Зрозуміло, що сталінський заповіт щодо "спільного і єдиного" для тоталітарної імперії енкратичного соціолекту автоматично відпихав усі національні мови на становище соціолектів акратичних, безвладних. Як сказав великий пролетарський поет (ці слова висіли над дошкою в класі моєї рідної київської школи — української, з поглибленим вивченням англійської), "я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин". Позаяк по-українському (по-вірменському, по-білоруському тощо) ні Ленін, ні Сталін не розмовляли, то пріоритети нібито визначались самі собою, і тим було покінчено з ганебною колоніальною спадщиною царизму, котрий мав слабкість називати речі своїми іменами: "обрусение" як офіційний термін звучало, ніде правди діти, негарно — вистачило пересунути його, як фішку, з позиції "самоціль" на позицію "засіб для досягнення братерства" (згодом, частіше, "засіб прилучення до світової цивілізації", що було, м'яко кажучи, таким самим ошуканством), аби русифікаторство здобуло собі ідеологічну carte blanche. У тоталітарній державі, що вповні склалася в СРСР у середині 30-х, національні мови, як акратичні соціолекти, не можуть не бути приречені — механізм їхнього перетравлювання правлячою "новомовою" схвалив і затвердив сам "батько народів", розтлумачивши своїм дітям, що "зовсім неправильно було б думати, що в результаті схрещування, скажем, двох мов утворюється нова, третя мова... Насправді при схрещуванні одна з мов звичайно виходить переможцем,..а друга мова втрачає поступово свою якість і поступово відмирає". "Так було, наприклад, з російською мовою, з якою схрещувалися в ході історичного розвитку мови ряду інших народів і яка завжди виходила переможцем". Здається, ясніше нема куди.

Українській, як і білоруській, логічно випадало стати першою жертвою "схрещування" власне з причин споріднености із своєю сакралізованою сусідкою. Проте в цьому процесі поглинання й перетравлювання виявилася одна проміжна стадія, що бачиться мені вирішальною для подальшої історичної долі нашої багатостраждальної мови, — стадія її енкратизації за принципом прямої проекції — і послідовного витворення української "дубль-новомови".

Особливо вславилася на цьому терені лінґвістика 30-40-х, усуціль поглинута "боротьбою з мовознавцями-націоналістами" (на той час уже репресованими!), котрі, як писав у вищецитованій статті (далі витяг із неї ж) І.Білодід, "зовсім ігнорували освячені багатовіковою історією інтеґраційні процеси між російською і українською мовами" (с. 115), а відтак, розуміється, завдали розвиткові української мови не менше шкоди, ніж заборони та утиски царського уряду [12]. Ну, наприклад, "буржуазно-націоналістичні мовознавці провели через український правопис", затверджений націоналістом М.Скрипником в 1928р., правила, спрямовані на відрив української мови від спільних шляхів розвитку з російською мовою" (с. 126) — це значить, взаконили ґ, м'яке Л та ще дифтонґ ія,нахабно порушивши принцип прямої проекції: одному російському звукові має відповідати один український! — "ставили собі за мету вилучити з української мови інтернаціональні терміни російського походження" (с. 127), "витіснити з української мови українські словосполучення, вислови, спільні з російською мовою" (с. 128), таким робом "намагаючись підірвати братні відносини, соціалістичну дружбу між російським і українським народами" (с. 115), чи то пак "утверждая в малороссиянах развратное мнение, по коему представляют себя народом от здешнего совсем отличным" (ця друга цитата — з маніфесту Катерини II 1764-го року — якась, їй-Богу, стилістично симпатичніша — може, тим, що щиріша). Коротко кажучи, українська "дубль-новомова" як лінґвістичний феномен визначається максимально можливим однозначним збігом з російською — зарівно лексичним (слова добираються методом прямого калькування), як і граматичним (звідси витіснення і з навчальних курсів, і, зрештою, з живого мовлення двоїни, давноминулого часу, кличного відмінка іменників — всього, що, за улюбленим висловом Суслова, "роз'єднує народи").

Каноном "дубль-новомови" стали, звісно ж, сакральні тексти — перекладені, а точніше, навпростець "перезняті" з російської на українську "Твори" К.Маркса й Ф.Енгельса (поки що в 49-ти томах) і, особливо, "Повне зібрання творів" В.1.Леніна (в 55-ти томах) — прошу при цьому мати на увазі, що за роки Радянської влади жоден з класиків світової філософської, соціологічної чи економічної думки не з'явився по-українськи хоч би пристойним однотомником, та й узагалі такі переклади можна перелічити на пальцях: у 1932 році зроблений В.Підмогильним Гельвецій та ще в серії "Пам'ятки естетичної думки" в 60-х — на початку 70-х кілька справді вартісних робіт — "Поетика" Арістотеля, "Про красу" Хоґарта, "Парадокс про актора" Дідро... Все!!! А це ж обертається вже не просто невиробленістю термінології, а відмиранням у цілому українському менталітеті щонаймасштабнішого — категоріального — рівня мислення. Пробі, люди!..

Та яке ж там "пробі!", заспокоюють нас теоретики "дубль-новомови", коли "український народ дістав найцінніший духовний скарб — класичні праці В.І.Леніна в перекладі на рідну мову. Самий факт перекладу на українську мову творів, написаних мовою великого російського народу, у яких узагальнено всю мудрість життя (так!!! — О.З.) і досвід боротьби найпередовіших людей нашої епохи за створення безкласового суспільства, свідчать про небувале зростання за роки соціалістичного будівництва української мови" (Багмут Й.А. Проблеми перекладу суспільно-політичної літератури українською мовою. — К., 1968. — С. 155). Подібний арґумент здатен послати в нокаут будь-якого опонента, надто коли той довідається, як плідно попрацювали три покоління перекладачів "найціннішого духовного скарбу", аби якнайдокладніше віддати зміст оригіналу та як од виданнядо видання вдосконалювався український текст — "капелюшництво" перетворювалось на "шляпне виробництво", "буржуазія, що вбиралася в силу", — на "ростущу (!!!) буржуазію", "обчикрижити" — на "обкарнати", "передати куті меду" — на "перегнути палку", — доти, доки вторинність українського варіанту не зробилась настільки підкресленою, що крізь неї виразно проступив російський оригінал і стало можливим просто з розгорнутої книжки зчитати зворотній переклад. Отут творці "дубль-новомови" нарешті перевели дух і спочили по трудах праведних, окриті глибокодумним, методологічно безцінним висновком: "Більша точність приперекладі з російської мови на українську досягаеться там, де перекладачі використовували спільні для обох мов слова і граматичні форми" (Багмут Й.А. Там само. — С.156) [13]. Що й треба було довести.

Але ж навіщо тоді перекладати?! - звомпить читач, змучений "шляпними виробництвами" й товстющою, чи то пак, даруйте, "ростущою" (очевидячки, від прикметника... "ростий"?), буржуазією. Лишіть уже по-російськи, якось розберемося.

І коли він так звомпить, аж тоді ми повіншуємо себе з остаточним торжеством нашої національної політики: ми довели-таки йому навіч усю недоцільність, неекономність послугування цією абсолютно несамостійною, геть у всьому тотожною російській і через те просто зайвою мовою, без якої на сучасному етапі, коли весь радянський народ оволодів "єдиною і спільною", вже цілком — слушно кажете, товаришу! — пора обходитись. Себто основна функція нашої "дубль-новомови" полягала в демонстрації факультативности української мови як такої. Візьміть до рук будь-яку з київських україномовних газет компартійного походження — ну хоч би "Київський вісник", в дівоцтві "Прапор комунізму", киньте оком на заголовки: все це — прямі кальки з російської, те саме "перекладацьке" письмо: "Спробуй себе" (значить — "испытай себя"), "У відповіді за все" (значить — "за все в ответе"), "Результат не примусить чекати" (тобто "не заставит себя ждать"), "Занепокоєння прекрасним" (а оце вже й не знаю, що б воно було...); а ще — "світ зійшовся для нас клинцем", "в цеху практично бездіє комісія", "заготовки явно бажали кращого", "цех знову поставив брак", "жеребкування виявилося схильним тільки до "Зеніту", "наш обов'язок — всемірно подбати, щоб ви не відчували незручностей скрізь", "зволікається капітальний ремонт", "реконструкція додатньо впливає на якість", "за цеглою зупинки не буває"... — можна розважати гостей настільною грою, запропонувавши їм угадувати первісне значення наведених прикладів.

Такої української мови навчають у школах, такою українською до громадян звертаються газети, радіо, телебачення, такою, нарешті, забалакав наш, по-первах ледь не всуціль pосійськомовний, парламент, (ах, яка б це вдячна могла бути тема для соціолінґвістики — мова українського парламенту!) — іншої української майже немає в інституціалізованому, позакухонному вжитку [14]! Вся не — "дубль-новомовна" українщина — від солодкої й тягучої, мов прастаре вино, "Котляревської" архаїки козацького бароко, що в ній кохаються історичні романісти та перекладачі Лукашевої школи, до "соцартівського", круто й солоно замішаного на підкарпатських говірках вуличного арґо рок-групи "Брати Гадюкіни" включно — виявилася, по суті, акратичною, безправною, в найліпшому разі — інтелігентською хатньою забавою, такою собі "грою в бісер" на правах латини. "Новомовна" "безбар'єрність" в очах відчуженого од себе народу накинула на цілу мову імідж факультативної легкоприступности, необов'язковости до спеціального вивчення [15]. Добуті київськими соціологами бадьорі відсотки вільного володіння українською серед наших городян без додаткових мовознавчих тестів гроша варті, бо хто може сказати, в скількох випадках люди, що бездумно ставлять "галочку" в графі "володію вільно", просто не підозрюють про існування іншої української, ніж та, котрою писана міська газета? Мої власні спостереження за студентством (наприкінці 80-х я кілька семестрів викладала естетику в одному з мистецьких вузів Києва) дали значно менш утішну картину: на кожні 100 душ 8-10 не розуміли мови взагалі, близько половини "напіврозуміли" (дуже напружено слухали першу півпару й дуже неуважно, стомившись, — другу, раз у раз перепитували слова тощо), десь 30-35 з явним інтересом відкривали для себе рідну мову, досі чисто "побутову", як мову науки й культури, і лише 5-7 душ із сотні володіли вільно, тобто вчились у мене не мови, а таки естетики. Гай-гай.

Отож маємо на сьогодні дві українські мови, енкратичну й акратичну (останніх, власне, кілька). Що чіткіший вододіл проляже між ними, що більше звужуватиметься плацдарм "дубль-новомови", призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пилову хмару "нової історичної спільности", — то менше у нас шансів лягти гумусом під чобіт чергової диктатури. Коли в народу відібрано історичну пам'ять, коли порушено цілість його історичного середовища, коли під загрозою сама плоть цього народу, бо його діти повільно конають під мурами АЕС і військових заводів, тоді останню надію на виживання зберігає в собі — мова. Вона пам'ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою спільного духа, даючи їм силу не просто існувати — бути.

 

-----------------------------------------------------

ПРИМІТКИ:

[1] Розділ медицини, що вивчає процеси, які відбуваються в організмі в останні передсмертні моменти й після смерті.

[2] Прим. 1999р.: те, що нині, по десяти роках, ці процеси все ще тривають у країнах Балти, незаперечне свідчить: маємо до діла з феноменом, який вартує окремого дослідження і який пострадянська політична думка, переочила з явно підозрілою легковажністю.

[3] В англійському науковому жаргоні — ефектне слівце, що створює так званий "семантичний шум", маючи на меті єдино лише справити враження на адресата.

[4] Дослівно так: "плохо зто или хорошо? Мы, коммунисты, с уверенностью можем сказать: хорошо. Очень хорошо", - расист, очевидно, відповів би навпаки, для всякої ж іншої, не асиміляторської й не расистської, свідомости сам факт міжнаціонального шлюбу взагалі лежить поза сферою оцінки - принаймні доти, доки не стане відомо, вдалий це шлюб чи невдалий...

[5] Спеціально звертаю увагу читача на "характер стилю мови", як-не-як, фахового мовознавця (sіс!): п'ять, одним духом, родових відмінків уряд - це вже не не дорікуватість і не затинання, а, далебі, щось близьке до паралічу мовленнєвих центрів ("одібрало мову"!)...

[6] Природність міста (а всі стародавні, з поселень розвинуті міста ідеально зрощені з ландшафтом) помітна менше і вже тим уразливіша: досить порушити історичне середовище, зруйнувавши, як у Києві, кількадесят безцінних пам'яток, що " держать" на собі забудову (і поосипались цілі квартали!), нагромадивши гори й гори потворних безликих "Черьомушок", — і просторові координати духа захиталися: нема до чого приріднятись, а відтак "киянин", "чернігівець", "харків'янин" - значить уже не більше, ніж "мешканець", на цю хвилину, Києва, Чернігова, Харкова, сьогодні киянин, завтра москвич, післязавтра може бути рижанином чи алма-атинцем: де ліпша квартира трапиться!

[7] "Розділення мов" (франц.)

[8] Прим. 1999 р.: в оприлюднених піісля розвалу СРСР щоденниках М.Мамардашвілі я знайшла ще рішучіший діагноз ленінській недорікуватості: "повна імпотенцiя думки", "настільки повна, що сама її можливість у кого-небудь, де-небудь уже видається казковою й неймовірною викликаючи лиш палючу підозру як коли євнух на вид статевого члена міг припустити лише, що це всього тільки кілок, невидимими нитками прикріплений до паху, всього тільки підозрілий і невикритий фокус, і вимагав би цей фокус викрити (і надалі повсякчас викривати, коли подібні кілки чомусь демонструються). От і викривали..." (Мамардашвили М. Необходимость себя /Лекции. Статьи. Филос. заметки. -М., 1996. - С. 174).

[9] Приміром, американські політологи визначили, що мова публічних виступів їхнього президента відповідає рівневі учня сьомого класу середньої школи, і слушно: такий текст має бути, дослівно, "зрозумілий для ідіота"

[10] В Румунії хтось із жертв диктатури Чаушеску не полінувався скласти вичерпного словника "Бейсик соціалізм" - куди увійшло... чотириста слів!

[11] "Безбарвні зелені ідеї люто сплять" (англ.).

[12] Якщо читач гадає що це я так незграбно зіронізувала - то помиляється: цю тезу живцем узято з 1-г0 тома "Курсу сучасної української літературної мови" 1951-го року, див. сс. 30-33., - трохи далі' на сс. 114-192, там навіть сумлінно перераховано видані шкідниками-націоналістами словники - на жаль, не прокоментовано, в який спосіб наявність словкиків шкодить мові, та ще й так само, як заборона їх друкувати... А читача надміру життєрадісного, котрий подумки вже відмахнувся від тих часів, як од далекої тьми середньовіччя, не можу не привітати - як загалом кожного українця - з перевиданням двотомника праць І.Білодіда у... 1988-му році (!) - шкода, "Боротьба за принципи соціалістичного реалізму в мові і стилі української прози довоєнного часу" туди чомусь не ввійшла...