Мова і держава. Державність мови, Детальна інформація

Якби національний інстинкт і розуміння ролі мови у правителів Риму були відсутні, то вони не запровадили б цілої низки державних заходів, спрямованих на зміцнення позицій латинської мови. Соціально й етнічно у цій державі панували латиномовні римляни, які не складали й однієї десятої населення країни. Мова була одним із чинників забезпечення цілісності імперії і відповідного становища панівного етносу.

Беручи до уваги подібні до перелічених явища, окремі вчені схильні вважати, що нації існували вже в античному світі. Такої думки дотримувався, наприклад, талановитий теоретик української національної ідеї, який писав свої твори під криптонімом П. Полтава: "Нації існували і при рабовласницькому, і при февдальному суспільно-економічному ладі. В період капіталізму вони лише незвичайно змінилися, і стали в цей час більше, як в яку-небудь іншу історичну епоху, основною рушійною силою історії". А видатний український педагог Григорій Ващенко стверджував: "Невірним є твердження марксистів, що нації почали творитися лише в часи розвитку капіталізму. Нації існували вже задовго до нашої ери. Так, напр., нацією були старовинні греки: вони мали свою територію, свою мову, свою культуру і традиції, свою релігію, мали свої національні держави, як мали їх у XIX ст. німці, мали свідомість національної єдности і окремішности від інших народів. Останнє видно хоч би з того, що всіх чужинців вони називали варварами, протиставляючи їх собі, як геленам. Приблизно те ж треба сказати про старовинних жидів, єгиптян, асірійців, персів і т. інш.".

Про старозавітних євреїв як про націю говориться і в юдаїстській літературі: "Сорок років пройшло, перш ніж Ісраель вступив у володіння давно обіцяною спадщиною. Це були роки блукань народу пустинею. За цей час у тяжких умовах життя в пустині, повного злигоднів і поневірянь, Моше зумів із порізненої строкатої маси вчорашніх рабів викувати єдину і високодисципліновану націю, в характері якої закарбувалися ті морально-духовні вартості, котрим судилося стати основою його долі"; "Б. Дінур стверджує, що євреї завжди, від самого початку своєї історії були нацією в сучасному значенні слова,– по суті, першою такою нацією (вперше цю ідею висловив М. Гесс)".

Принагідно зауважимо, що й антисемітизм, подібний до сучасного, існував ще в античні часи; були тоді й антисемітські кампанії. Очевидно, саме національний характер єврейського етносу був однією з причин виникнення цього феномена.

Зрештою, як писав "Галилей соціально-наукового пізнання" – Макс Вебер, "капіталізм існував у Китаї, Індії, Вавилоні у стародавні і в середні віки". "Дух наживи", "прагнення набувати", "гонитва за вигодою" і т. ін., відзначав М. Вебер, притаманні "all sorts and conditions of men" (людям будь-якого сорту і стану) усіх часів і всіх народів", а "капіталізм якраз може ідентифікуватися з намаганням приборкати чи принаймні раціонально регламентувати це ірраціональне прагнення".

Капіталізм не започаткував національної ідентичності так само, як не він породив дух наживи. Проте капіталізм, без сумніву, раціоналізував цей феномен і, якщо можна так висловитись, допровадив до масового усвідомлення вигоди для людини її належності до своєї нації – вигоди не лише вузько утилітарної, а й широкої – матеріально-духовної.

Аналізуючи подібні явища, Ентоні Сміт вживає щодо стародавніх спільнот терміни "антична держава", "етноцентричне суспільство", проте допускає можливість використання слова "нація" і похідних від нього. Зокрема, він пише: "Тут (в античній Греції та Ізраїлі) скорше, ніж будь-де можна сподіватися добачити спільне чуття національної ідентичності і не менш завзятий націоналізм".

З аргументів та контраргументів, які видаються Е. Смітові неоднозначними і "перешкоджають дати пряму відповідь", можна зробити висновок, що і в ті часи існували етнічні МИ з різним ступенем внутрішньої солідарності і самоусвідомлення, спостерігалося протиставлення МИ – не-МИ з неоднаковою культурною і релігійною інтерпретацією, були міжетнічні антагонізми, викликані передусім тим, що одні етнічні МИ хотіли панувати над іншими чи, навпаки, звільнитись від поневолення. Було б дивно, якби форми всього цього виглядали так само, як у наші дні.

Звичайно, не можна екстраполювати систему національно-політичних, як і будь-яких інших, понять нашого часу на попередні епохи, приписуючи їм те, що виникло чи, розвиваючись, набуло нової якості у більш пізні періоди історії. Проте, коли йдеться про міжетнічні взаємини людських спільнот, про роль мовного фактора, то впадає у вічі велика типологічна подібність чи навіть збіжність процесів, що мали місце у різні періоди історичного часу. І в античні, і в середньовічні, і в нові, і в новітні часи спостерігалися такі явища, як геноцид, етноцид і лінгвоцид з боку панівних етносів і використання найрізноманітніших, у тому числі й брутальних, способів етнічного самозахисту. Звичайно, перше не ґрунтувалося на шовінізмі, а друге – на націоналізмі в нинішньому сенсі цих понять, але онтологічна суть цих явищ не така вже й різна.

Гуситський рух у Чехії і частково Словаччині був спрямований не тільки проти католицької церкви, а й проти німецького засилля. Якщо вірити, що середньовічні держави були безнаціональними, бо мали, головно, династичний характер, то чому буцімто безнаціональна "Священна Римська імперія німецької (германської) нації" (саме таку назву мала ця держава) провадила політику онімечення, внаслідок чого до XVIII століття у Чехії залишилися тільки невеликі острівці чеської мови у гірських місцевостях?

Коли йдеться про українську історію, то не вдастся довести безпідставність інтенсивно повторюваної останнім часом думки про те, що Хмельниччина була чи не першою національною війною в Європі, думки, яку ще в першій половині минулого століття висловив французький письменник Проспер Меріме: Хмельницький перший у Європі винайшов боротьбу націй. "Ми стали нижчими від них (козаків),– писав польський воєвода Ян Лєщинський,– бо вони билися за свободу, а ми – за своє безсиле панування... Справді їх треба визнати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним і неприродним способом не викликаймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська, і нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами держаться держави. А вивищення одного народу над другим призводить до розладу".

Йшлося, як бачимо, не тільки про "націю козаків", а про козацьку націю, тобто про український народ. Завважимо, що у XVII столітті творення національної держави в Україні відбувалося в річищі і майже синхронно з загальноєвропейським процесом державотворення: концепція ролі і статусу національної держави була вперше постульована 1648 року Вестфальськими мирними договорами, якими завершилася Тридцятилітня війна.

Бездержавність народу відповідним чином відбивається на його мові, позбавленій "повноти життя", зокрема, функціонування у сферах комунікації, пов'язаних із діяльністю управлінського апарату, армії, поліції, суду і т. д. Мова за таких обставин набуває некомплектного характеру, позаяк у ній не формується (а коли був сформований, то занепадає) офіційно-діловий стиль, а часто й інші (науковий, виробничо-технічний, публіцистичний) стилі; не розширюються або й зовсім не створюються цілі пласти лексики і фраземіки. Коли ж ці стилі і ця лексика отримують певний розвиток, то вони здебільшого мають, так би сказати, епігонський, наслідувальний характер, оскільки копіюють відповідні ділянки й одиниці панівної державної мови. Це, своєю чергою, породжує певне оцінне ставлення до такої мови як до меншовартісної, вторинної, нерозвиненої тощо, а це "метонімічно" переноситься і на тих, хто цією мовою користується, зумовлюючи індивідуальне, стратумне (станове, групове), а врешті й масове мовне, а згодом і національне ренегатство. Правда, одночасно воно породжує і більш чи менш активну боротьбу за національно-мовні права.

Потенційно будь-яка мова може зрівнятися з найбагатшою і найрозвиненішою, якщо виникнуть необхідні для цього сприятливі умови. Тому кожен народ, що не втратив остаточно своєї гідності або не надто розпорошився між іншими народами, інстинктивно намагається зберегти свою мову і використати перші ж можливості для її прогресу, бо регенерація мови забезпечить регенерацію цілого етнічного організму – народу з його культурою, ментальністю, історією і т. д. Мова ж, зі свого боку, оберігає від дезінтеграції, денаціоналізації, від етнічної смерті спільноту своїх носіїв як окремого МИ.

Протягом століть українська мова забезпечувала етнічні кордони України, оберігала цілісність етнічного організму нашої нації. Чимало разів вона була останньою цитаделлю українського духу, українства загалом. І кожен раз з її піднесенням піднімалося й українство, аби заявити світові про свою незнищенну волю до життя, про своє право на повноту національної екзистенції і свободи, на своє самостійне МИ, свою державну соборність.

Державність мови є прикметою і символом державності народу. Але значення удержавлення мови аж ніяк не вичерпується його символічною стороною. Між національною мовою і національною державністю існує повна взаємозалежність. Без мови неможливе нормальне функціонування національного організму, в тому числі його державних форм. Річ у тім, що всі види діяльності людини як члена суспільства так чи інакше пов'язані з її комунікативною (мовленнєвою) діяльністю, опосередковані нею.

Ефективність діяльності окремих людей, соціальних стратумів і суспільства в цілому значною мірою залежить і від стану його "мовного господарства".

Позаяк без мови нема держави, то кожна держава провадить відповідну мовну політику. Доречно зауважити, що перші національні академії виникли саме для внормування й ушляхетнення мов, якими замість латини почали користуватися європейські держави. Це була іспанська Академія делла Круска (1583 р.), Французька Академія (1634 р.) та ін.

Як згадувалось, 1539 року король Франції Франціск I видав ордонанс, за яким французька мова була оголошена єдиною державною мовою країни, що було спрямовано не лише проти латини, а й ще більшою мірою проти місцевих діалектів, до яких, однак, були зачислені провансальська, бретонська, корсиканська та інші мови королівства.

З часом державність або, що те ж саме, офіційність мов почала фіксуватися в конституціях країн. Так, у Конституції Арабської Республіки Єгипту записано: "Іслам є релігією держави, арабська мова є офіційною мовою, а принципи ісламських законів являють собою головне джерело законодавства".

Цілком природно, що мови державних націй мають кращі шанси для розвитку і вищий "рейтинг" на мовній шкалі. Ось як це тлумачиться на рівні побутової свідомості. "Якось, розмовляючи з одним із них (сусідів-односельців),– трактористом Іваном Йосиповичем Михайленком, я (Анатолій Стрєляний) запитав, хто зіпсував його мову. "Ніби ти не знаєш,– сказав він.– Ті, хто нами керують, москалі". (...). Я запитав його, як він уважає: Україна зникає (сходит на нет) тому, що її спеціально зганяють зі світу москалі, чи це відбувається само собою, просто тому, що всім керує Москва. Є, на його думку, і це і те, але більше все-таки другого. Раз держава, що не кажи, російська, то російським поступово стає все, і нічого з тим не вдієш".

Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним із найважливіших складників державності. Це теж стає елементом масової свідомості. Інститут мовознавства та Інститут української мови НАН України провели соціологічне дослідження у Києві, яке засвідчило, що більшість опитаних "усвідомлює, що національна мова є не менш важливим чинником суверенної держави, ніж кордони та військо".

Не меншою мірою розуміють це і ті, для кого ідея незалежності України (зрештою, як і будь-якої іншої підлеглої країни) ворожа. Коли 15 липня 1917 року була підписана компромісна угода між Центральною Радою України і Російським Тимчасовим урядом про українську автономію, рада Київського університету ім. св. Володимира опублікувала протест проти української автономії "з характером держави", проти того, що "формуються і частинно вже сформовані українські війська". Але найбільше обурення ради викликала українська мова: "всякими способами пропагується і нав'язується місцевому населенню чужа й малозрозуміла йому українсько-галицька мова. Все це не залишає ніяких сумнівів у тому, що мова йде про досягнення чогось значно більшого, ніж автономія України; що керівники українського руху прямують до повної політичної відокремленості і відчуження від решти Росії тих областей, які ними визнаються українськими. Особливо характерним у цьому сенсі є намір запровадити "українську" мову як державну мову і мову викладання в Україні, оскільки, якщо спільна державна мова служить могутнім засобом об'єднання племен, що входять до складу одного державного організму, то відсутність такої мови, навпаки, є перешкодою для створення ними своєї політичної солідарності, з огляду на що навіть у такій великій і побудованій відповідно з усіма принципами демократичного ладу федерації, як Сполучені Штати Північної Америки, встановлено для всіх політичних одиниць, що входять до її складу, одну спільну державну мову. Проте керівники українського руху наполягають на запровадженні в Україні окремої (особой) державної мови, до того ж такої, що не є продуктом органічного розвитку, а штучно створена з певним і ясним розрахунком на те, щоб зробити її якомога менше подібною на спільноросійську мову. (...). Такий напрямок у розв'язанні української проблеми рада університету св. Володимира вважає противним найжиттєвіших, найсвятіших інтересів російської держави і російського народу.

Таку позицію щодо української мови займали продажні (часте окреслення В. І. Лєніна) професори царської імперії. А що ж їхні опоненти – більшовики? Один із вождів тодішніх "коммунистов Украины" Християн Раковський у 1921 р. писав: "українські меншовики й есери жадають признання української мови в державних установах. Визнання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії і куркульства" .

Отож, виходить, для царської Росії українська мова була революційною, а для більшовицької – контрреволюційною. Задушити ж її належало і в першому, і в другому випадку. Це й робили – і монархісти, й інтернаціоналісти, бо однаково були шовіністами.

1989 року під час обговорення проекту "Закону про мови в Українській РСР" на засіданні Верховної Ради УРСР відбувалися надзвичайно гострі для цього псевдопарламенту дебати. Найбільший опір викликало положення проекту про державність української мови. Далекоглядніші носії ідеї єдиної і неподільної Росії – СРСР відчували потенційну небезпеку цього параграфа. Однак більшість депутатів проголосувала за прийняття Закону, очевидно, покладаючись на те, що державність української мови матиме таке ж значення (тобто буде ще однією політично-пропагандивною фікцією), як і положення про суверенність Української РСР у її Основному Законі. Проте вони помилилися, і аж до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року не припинялися спроби цей Закон переглянути, а при обговоренні проекту Конституції чи не найгостріші дебати викликала саме стаття 10 про статус української та інших мов України. Ця стаття була названа доленосною. У "Зверненні" учасників Всеукраїнської конференції "Мовні проблеми і права людини в проекті нової Конституції України" до Верховної Ради і Президента України писалося: "...Заклики деяких депутатів до проголошення державності російської мови в Україні чи надання їй офіційного статусу ми розцінюємо як заклики до страти української нації, бо якщо таке трапилося б, то українська мова була б повністю витіснена зі службового і побутового вжитку". Вельми цікавий факт: учасники конференції пропонували "викласти Статтю 10 Конституції України у редакції, близькій до духу і тексту відповідної статті Конституції Російської Федерації", і ця пропозиція була використана.

Українська мова в Україні не повинна мати нижчого статусу, ніж російська в Росії, особливо ж коли взяти до уваги, що багатонаціональність України є лишень етнічною, а багатонаціональність Росії – територіально-етнічною. Україна, на відміну від Росії, не посідає іноетнічних територій (татарської, бурятської, тувинської, якутської, башкирської і т. д.). Багатонаціональність України – наслідок демографічної політики царської і більшовицької Росії, котра (політика) мала за мету знеукраїнення України. Українців виселяли на Північ, у Сибір, на Далекий Схід і т. д., а українську землю натомість заселяли росіянами та зросійщеними інородцями. Така політика на рівні української масової свідомості виражається фольклорною формулою "хай живе і пасеться москаль на Україні, а хохол – на Сахаліні". Проте депортацій для радянської влади виявилося замало і, щоби знеукраїнити Україну, було влаштовано три штучні голодомори, найстрашніший із яких протягом 1932–1933 років забрав за найскромнішими підрахунками 7 мільйонів життів. Утворений у такий спосіб "етнічний вакуум" заповнювався, звісно, не українцями. Коли додати до цього сталінські "будови комунізму", хрущовські і брежнєвські "всесоюзні будови", "будови століття" тощо, цілеспрямоване насичення України "спеціалістами" та "керівними кадрами" з Росії, заселення її всякими пільговиками, полярниками, сибіряками, північниками, особливо ж відставними військовослужбовцями та ін., то не важко зрозуміти, чому сьогодні в Україні один статистичний росіянин припадає на 3,3 українця, а 70 років тому, у 1926 році, ця пропорція становила 1:8,7, тобто тоді в Україні (без Галичини, Буковини, Закарпаття, Волинської та Рівненської областей) один росіянин припадав на 9 українців.

Державна (офіційна) російська мова в Україні мала б стати символом узаконення цього насильства над Україною й українцями.

Безперечно, росіяни мали б абсолютно законне право вимагати державності своєї мови в Україні, якби вони прийшли в Україну разом із своєю територією або ж якби вони і українці були в Україні іммігрантами, як, скажімо, англійці і французи в Канаді.

Певна частина російськомовного населення України, яка ніяк не може примиритися з існуванням цієї країни, вважає удержавлення української мови виявом насильства щодо них, порушенням прав людини, лякає себе й інших жупелом "насильницької українізації".