Громадяни України ще не зовсім призвичаїлися до життя в умовах демократії: відчувається значний перетяг у бік прав за рахунок обов'язків. До останніх належать і обов'язки щодо державної мови. Мала цілковиту рацію доктор філософії Катерина Шудря, коли писала: "Держава має так будувати свою діяльність, щоб антиприродне "право" зрікатися своїх національних обов'язків було максимально обмежене".
Справді, вибір мови спілкування, навчання дітей, отримання інформації і т. п.– справа особиста, і держава має гарантувати це право. Однак у структурах усіх трьох гілок державної влади, у державному апараті, в дипломатичному корпусі і т. д. використання державної мови належить до обов'язків громадян, що перебувають на державній службі. Тому ігнорування ними державної мови слід розцінювати як деструктивну позицію щодо держави, посадовими особами якої вони є, не кажучи вже про зневагу до нації – етнічної основи цієї держави.
"Моральної оцінки зневажливому ставленню до української мови державних діячів, окремих депутатів, представників дипломатичної служби, всієї керівної верхівки України", як цього вимагає К. Шудря, мабуть, недостатньо, позаяк, виховані більшовицькою системою, ці люди на такі "мєлочі жизні" уваги не звертають (коли Сталінові нагадали про почуття вдячності, він відповів: "Є така собача недуга"). Тут повинен діяти Закон. Однак для цього потрібно, аби Україна позбулася колоніальної спадщини не лишень у сфері мови й духовності, але й у державному апараті. Ідеї, як знаємо, відходять не самі собою, а разом із людьми, що є їх носіями.
Держава має зобов'язання стосовно корінної (титульної) нації та тих етнічних груп, які займали в російській імперії підневільне місце. Ці зобов'язання полягають у відновленні історичної справедливості, у виправленні кривд денаціоналізації, асиміляції, лінгвоциду й етноциду. Наведемо лише один приклад. У червні 1931 року була ліквідована "Комісія при РНК (Раді Народних Комісарів) УСРР у справі вдосконалення правничої термінології", і в наступні роки і десятиліття розпрацювання цієї державно важливої ділянки мови не провадилося. Внаслідок цього сьогодні правники України, та й не тільки вони, зіткнулися з чималими термінологічними труднощами, які можна подолати лише цілеспрямованою, науково обґрунтованою політикою держави щодо української мови.
Має цілковиту рацію Святослав Караванський, різко критикуючи політолога В. Малінковича, який заперечує право (ми б сказали: обов'язок) держави дбати про національне відродження. Для чого, власне, домагався віками своєї держави український народ, приносячи на її вівтар незліченні жертви? Саме для того, аби мати можливість жити так, як живуть незалежні державні народи, зокрема користуватись рідною мовою, розвивати свою культуру, працювати на себе – коротко: бути господарем у своєму домі (цієї формули вживав навіть класик марксизму Ф. Енгельс). Смішно думати, що нація жертвувала своїми найкращими людьми для чогось іншого. Тепер же їй намагаються відмовити у праві користуватися тим, за що вона віками боролась. Якщо йдеться лише про абстрактні права людини, до того ж невідомо якої саме, то навіщо українцям своя держава? Можна жити в російській, польській, румунській, словацькій і т. д. державах і домагатись там прав людини, наприклад, права публічно співати українських пісень і танцювати в шароварах гопака. Але тоді виникне питання: а чому ті ж росіяни, поляки, румуни, словаки і т. д. свого часу не домагалися прав людини в Золотій Орді, Туреччині, Австрії і т. д., а боролися за свободу проти татар, турків, австрійців, угорців і т. д.? Відповідь для тих, хто шанує логіку, одна: тому що у своїй державі легше забезпечити права людини, ніж у чужій. У своїй державі може бути тільки соціальна несправедливість, а в чужій – і соціальна, і національна.
Люди не лише борються проти несправедливості, а й намагаються подолати її наслідки. Зрозуміло, що йдеться і про соціальну, і про національну несправедливість. З огляду на це державний протекціонізм щодо української мови й культури не повинен нікого обурювати, як не обурює, наскільки знаємо, протекціонізм держави щодо французької мови у Франції, ірландської – в Ірландії, шведської – у Швеції і т. д. Таку політику провадять і пострадянські країни. Так, "у Казахстані віднедавна за знання казахської мови громадяни отримують доплату в розмірі 15 відсотків до зарплатні". Це нормальне і законне явище. Адже йдеться про захист мов народів, завдяки яким існують ці держави. Без мови нема народу, а без народу – держави.
Було б несправедливо, якби цей протекціонізм здійснювався коштом або, що гірше, на шкоду кримськотатарській, гагаузькій, білоруській та іншим мовам, колись переслідуваним і нищеним у Росії – СРСР разом із українською. Але те, що російська мова втратить свої колоніальні позиції в Україні,– це безсумнівіно. І це теж буде виявом історичної справедливості. Українізація в Україні – це не що інше, як дерусифікація, тобто мовна деколонізація України. І цей процес не має альтернативи: він неуникненний. Аргументи, на кшталт того, що в Анголі після її деколонізації залишилась португальська мова, не є ні доречними, ні переконливими, хоча б тому, що в Анголі побутують лише племінні мови, які не мають писемності, не мають традицій культурного вжитку, отже, не можуть застосовуватися без тривалого підготовчого періоду в суспільному й державному житті, через що там існує об'єктивна необхідність користуватися мовою колишніх колонізаторів.
Повернення історичної пам'яті народу, відродження почуття національної гідності, відповідальності за своє буття у світі, а головне – воля до майбутнього – все це не може не супроводжуватися мовним відродженням. На цьому шляху Україна не буде ні першою, ні останньою. Але її розміри, її духовні потенції, без сумніву, матимуть наслідки світового виміру.
Тепер перед українською мовою стоїть завдання консолідації українців – етнічної і політичної нації, піднесення їх до рівня сучасних цивілізованих державних народів. Вона повинна стати повновартісною мовою нації і держави, тобто мовою, яку матимуть потребу вивчати не лише свої громадяни, а й представники різних країн і народів. Ставши офіційною (службовою) мовою держави, українська мова стала водночас потужним знаряддям українського націо- і державотворення.
У науці широко відома парадоксальна на перший погляд думка Вільгельма фон Гумбольдта: не люди оволодівають мовою, а мова оволодіває людьми. Будучи за статусом і функціями державною, українська мова буде оволодівати людьми в Україні іноді навіть всупереч їхній волі. Не обов'язково, аби істинне тілесно втілилося, казав один великий поет і філософ,– достатньо, аби дух його віяв округи. Цей дух утверджуватиме українськість української держави в усіх її виявах.
PAGE
PAGE 13
|
Скачати "Реферат на тему Мова і держава. Державність мови"
