Проблема мовної стійкості та її джерела, Детальна інформація

В Україні фактично поки що цілком забезпечено тільки становище російської мови. Що ж до української, то сьогодні ні в кого не викликає сумніву її кризовий стан, особливо на сході України. Не можна визнати нормальним і стан мов інших народів, що населяють Україну. Адже в Україні живуть, крім українців і росіян, ще білоруси, поляки, болгари, чехи, євреї, греки, молдовани, угорці, гагаузи, уруми, караїми і чимало представників інших народів. Для забезпечення їхніх мовно-культурних потреб знадобляться значні зусилля. Поширення знання української мови серед них і, що найсумніше, серед значної частини українців, також є складним завданням. А як же може викликати повагу до своєї мови народ, який часто сам її не поважає? Отже, насамперед треба було б докласти зусиль для популяризації й поширення української мови серед самих українців. І тут знову слід наголосити на ролі письменників у цій важливій справі. Доки кожен з них не відчуватиме всієї відповідальності за свою працю, не сприйматиме її як національну місію, а ту халтуру й сірятину, що подекуди ще виходить з-під його пера, не оцінюватиме як дискредитацію свого народу, годі нам дивуватися з падіння інтересу до української книжки, слова, мови. Звичайно, українську книжку можуть не читати й через незнання мови, її “непопулярність”, “непрестижність”. Але не тільки в цьому причина. Так, роман О.Гончара “Собор” у той час, коли він зазнав найбільших нападок, які, до речі, створили йому своєрідну рекламу, читали й люди зовсім далекі і від української мови, і від української літератури. Ті самі люди залюбки читали в оригіналі, доки не з’явився його російський переклад, гостросюжетний український роман Ю.Дольд-Михайлика “І один у полі воїн”. А книжки для дітей М.Трублаїні свого часу читали всі юні читачі, не чекаючи на переклади. Ще раніше такою ж популярністю користувалися романи В.Винниченка. Отже, велика відповідальність лягає на письменника, що пише українською мовою, мовою, якою творили Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський, Стефаник, Винниченко й інші наші класики. Однак заради об`єктивності слід зазначити, що є тут і зворотній зв’язок: що чисельнішим і вимогливішим ставатиме український читач, то більше стимулів буде для українського письменника писати дедалі краще.

Національна традиція, національна свідомість і солідарність, націо-нальна культура, національний мир і співробітництво з усіма народами, а насамперед з тими, з ким живемо разом на одній території, — ось ті джерела, що живлять мовну стійкість, поступово підводячи народ до мовної стабільності. Для того, щоб повністю її забезпечити, залишається тільки оформити юридично те, що цілком готове до економічного й політичного суверенітету.

Проте залишається ще одна умова, що, як можна було переконатися з понад шістьох останніх десятиріч історії Радянського Союзу, здатна серйозно загальмувати дію тих чинників, про які йшлося. Найлегше і найкраще і соціальні, і національно-мовні проблеми розв’язуються в умовах правової, демократичної держави. Однак на порозі двадцять першого століття несприятливі умови можуть тільки загальмувати, але аж ніяк не зупинити розвиток народів, а разом з ним і зміцнення мовної стійкості. Про це свідчить хоч би приклад Європи, де кількість визнаних офіційних мов неухильно зростає. Якщо в 1815 р. (під час Віденського конгресу) їх було лише 13, то в 1919 році (під час підписання Версальської мирної угоди) — уже 27, а в 1945 р. (під час Потсдамської конференції) — 35 HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "9" [9] . Отже, поява дедалі нових офіційних мов — закономірність загальносвітова. І на цьому тлі піднесення статусу української мови до рівня державної мови України виглядає не як виняток, а як закономірність. Можна дивуватися лише з того, що це не сталося раніше, що мову доведено до передкризового, якщо не просто кризового, стану. Проте не слід гадати, що зміцнення позицій мови відбудеться саме собою або, що нам би вибачили нащадки, якби через недалекоглядність і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна було б “списати” на “несприятливі обставини”. Мовна стійкість народу, як свідчать наведені приклади, залежить не стільки від обставин, скільки від його бажання і волі. При бажанні можна воскресити навіть мертву або напівмертву мову, при небажанні — можна і з цілком живої мови зробити мертву.

 

До проблеми мовної стійкості українців

(питання внутрішніх перешкод)

Мовна стійкість народу, як ми встановили, залежить від дієвості чотирьох джерел — національної традиції, національної свідомості й солідарності, національної культури, національного миру і співробітництва з іншими народами (насамперед спільнотериторіальними) HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "10" 10 .

Прагнучи мовної стійкості, кожний народ (також і українці, про яких головно йтиметься) стикається при її виробленні з різними перешкодами. Адже перебуває він не у вакуумі. Якщо є сили, що призвели народ до мовного й етнічного занепаду, то, будучи зацікавлені в цьому стані, вони й далі діятимуть у тім самім напрямі, щоб зберегти подібне вигідне для них становище. Тому зміцнення мовної стійкості й дієвості джерел, що її живлять, водночас означає подолання несприятливих обставин і поборення сил, що цьому перешкоджають. Є два види перешкод, що стоять на заваді зростанню мовної стійкості: перешкоди зовнішні, матеріальні (антинаціональна діяль-ність у вигляді репресій і терору) і перешкоди внутрішні, ідейні (анти-національна ідеологія у вигляді відповідних поглядів і теорій). Найнебезпечнішими є внутрішні перешкоди, бо, по-перше, вони створюють ілюзію законності перешкод зовнішніх, а по-друге, духовно обеззброюють народ, позбавляють його впевненості у справедливості відстоювання своїх національних прав. Тому важливо з’ясувати і розглянути їх відповідно до джерел мовної стійкості.

На заваді дієвості такого джерела й чинника мовної стійкості, як національна традиція, стоїть позбавлення українського народу цієї традиції та її фальсифікація в галузі історії українського народу й української мови, української літератури й культури в цілому, сучасної української літературної мови. У галузі історії й історії мови ці тенденції виявляються в постійних намаганнях відтіснити українців (у минулому й до останнього часу також русинів, русичів, народу України-Русі) від історичної і мовно-культурної спадщини Київської Русі (тут, можливо, варто пошкодувати, що сучасні українці відмовилися від своїх традиційних назв). Ці тенденції виявляються також у трактуванні факту появи трьох східнослов’янських мов не як здавна зумовленого й закономірного, а як значною мірою випадкового історичного явища (зумовленого як вирішальним чинником татаро-монгольською навалою) HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "11" [11] . Звідси вже недалеко до відроджуваної останнім часом у різних варіантах антинаукової концепції існування й досі “триєдиного російського народу” у складі “великоросів, малоросів (або делікатніше — українців. — О.Т.), білорусів” HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "12" [12] .

У галузі української літератури українці до останнього часу були позбавлені своєї національної традиції як через замовчування, так і через недрукування “небажаних” творів, заборону на згадування імен нелояльних щодо влади письменників, цілих літературних на-прямів і викривленим трактуванням друкованих творів письменників-класиків, де коштом наголошення класово-соціальних мотивів усіляко заглушувалися національно-патріотичні. Національна літературна традиція принижувалася й знецінювалася тим, що не стільки висвітлювалася самобутність та оригінальність українських класиків, скільки всіляко, часто штучно, підкреслювався “благотворний вплив” на них, причому виключно російської літератури. Відтак українська література виступала якоюсь невиразною копією російської, а її класики в найкращому випадку лише більш-менш обдарованими учнями-імітаторами російських письменників. Про яку ж тоді власну національну літературну традицію може йтися?

І досі спостерігається бажання цілковито й беззастережно включити до складу діячів російської культури українських митців, письменників й учених, таких, наприклад, як композитор Д.Бортнянський, художник В.Боровиковський, письменник Ф.Прокопович, учені М.Остроградський, О.Потебня, В.Вернадський. Щодо сучасної української літературної мови, то тут своєї національної традиції український народ позбавлявся й позбавляється шляхом нівеляції “українськості” української мови, усунення її оригінальних рис, що не збігаються з російськими, оголошення їх “застарілими”, “хуторянськими”,“побутовізмами”, “розмовними”, замість яких у мові поширюються нерідко російські кальки. До цього українських мовознавців, а слідом за ними і всіх носіїв української мови, тривалий час спонукали під приводом боротьби проти так званого “українського буржуазного націоналізму”. Це призводило і призводить до збіднення й денаціоналізації української мови, до перетворення її на якийсь блідий дублет російської мови, її “малоросійський” варіант. Звісно, ніякої дотичності до демагогічно проголошуваного при цьому братерства з російським народом, в ім’я якого вона нібито провадилася, ця нівеляційна робота не має, бо безцеремонне втручання в найсвятіше для людини — її мову нічого, крім розбрату між народами, викликати не може. Інші згубні наслідки цієї роботи для українців — це відштовхування їх від власної мови, бо не може викликати поваги мова, норми якої раз у раз порушуються й до того ж рабськи копіюються з іншої, а також відлучення їх від класичної спадщини, оскільки людина, вихована на “деукраїнізованій” мові, дедалі менше розумітиме мову українських класиків.

На заваді дієвості чинників національної свідомості та солідарності стоїть досі належно не висвітлений, застосовуваний тривалий час принцип класової боротьби проти української міської і сільської буржуазії, виправданий як такий лише незначною мірою. Переважно він застосовувався центральною великодержавницькою владою для маскування справжньої неоголошеної війни, геноциду й етноциду, проти українського народу в особі його незденаціоналізованих верств — української національної інтелігенції, селянства Східної України, широких верств населення Західної як найбільш національно розвиненої частини України. Трактувати саме так, а не інакше ці трагічні події дає підстави те, що їх жертвами стали представники найрізноманітніших верств і прихильники різних ідеологій (академіки, професори і селяни, письменники-неокласики і західноукраїнські комуністи, духівництво української автокефальної церкви і більшовики-ленінці). Всі вони були незденаціоналізовані або й національно свідомі українці і, очевидно, розглядалися як потенційно небезпечні, а через це й підлягали знищенню. Основні удари до 1939 р. було скеровано проти української національної інтелігенції як головного носія національної свідомості і проти селянства як основного (на сході України) носія української народнорозмовної мови, а після 1939 р. їх було переорієнтовано в основному на Західну Україну. Про те, що принцип класової боротьби був, як правило, фальшивим і в усякому разі не визначальним, свідчить величезна кількість посмерт-них реабілітацій репресованих українців, а також визнання штучного характеру голоду 1933 р., що був насправді голодомором, та інсцені-зованості судових процесів тих років (зокрема, процесу так званої “Спілки визволення України” — вигаданої організації, якої ніколи не існувало).

Практика переслідування українців як “буржуазних націоналістів” за вияви національної свідомості разом із русифікацією носіїв української мови у містах Східної України не припинялися й у хрущовські та брежнєвсько-сусловські часи. Подекуди, особливо на півдні України, ця боротьба провадиться й дотепер, хіба що в більш замаскованій формі. Не припинено й процесу русифікації на сході України, бо надання українській мові статусу державної в реальному житті впроваджується дуже мляво, а вимоги її активнішого впровадження в життя кваліфікуються як “насильницька українізація” HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "w" *) . Тому укорінювані роками тези про ворожість нібито всуціль “буржуазної” і “націоналістичної” інтелігенції своєму народові, про “відсталість” і “класову несвідомість” селян, про “буржуазно-націоналістичну” Західну Україну дають і досі свої отруйні плоди.

Згубні наслідки інтелектоциду, фізичного і морального нищення національної інтелігенції, призвели до занепаду національної свідомості. Спрямування соціальної ворожнечі на селян під час розкуркулювання (“розселянювання”) і голодомору 1933 р., а потім вороже ставлення до західних українців, збройну боротьбу яких, звичайно, пояснювали не як викликану сталінськими репресіями, а виключно як наслідок “українсько-німецького націоналізму”, — усе це вилилося в поділ українського народу на “касти”, що користуються часто різними мовами або їх різновидами і з недовірою ставляться одна до одної. Це відбивають і їх розмовні назви-прізвиська — “західняки”, “східняки”, “щирые украинцы”, “міщани”, “жлоби” тощо. Тим самим, особливо на сході України, серйозно підірвано національну солідарність. З посіяних зерен взаємної недовіри й ненависті, якщо їх не буде усунуто, можуть у подальшому виникнути соціальні й міжнаціональні конфлікти. Поки українці поділені на ці “касти”, а отже, їм бракує і національної свідомості, і солідарності, годі їм знайти свою спільну українську мову і в буквальному, і в переносному розумінні.

Дієвості такого чинника, як національна культура заважає звужена й примітизована концепція культури радянських народів, і, напевне, народів колишніх соціалістичних країн, яка оголошувалася соціалістичною за змістом, національною за формою. Проте оскільки соціалізм, який будувався в Україні, дуже відмінний від того соціалізму, який будувався, наприклад, у середньоазіатських республіках, і ще більше відрізнявся від соціалізму, наприклад, колишньої НДР (отже, і зміст був різний, національно зумовлений), правильніше, мабуть, сказати, що кожна національна культура національна як за формою, так і за змістом. У такий спосіб національне в культурі не зводиться до самої мови і якихось дрібних етнографічно-побутових рис, які дуже легко можуть нівелюватися HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "13" [13] , а охоплює всю сукупність матеріального й духовного життя народу, зумовлену своєрідністю землі, де він живе, її історією, особливістю зв’язків з іншими народами. Отже, образно кажучи, національна культура це не одяг, який легко скинути й замінити іншим. Це шкіра, невіддільна від усього організму, якої не можна позбутися без загрози для життя. Нерозуміння цього викликало величезні втрати як у галузі матеріальної культури України (у бездумному насильстві над природою і господарством, що призвело до екологічних катастроф), так і не менш спустошливі лиха в царині культури духовної.

Свідоме спрямування на оспівування спільнорадянського, та ще й скуте канонами соціалістичного реалізму з його єдино можливими конфліктами “між добрим і кращим”, коли національне часто обмежувалося самою мовою та українськими прізвищами героїв, змусило українських письменників створити масу знеособлених творів і “недобачати” справжніх національних трагедій, які теж визначали своєрідність культури, — “розселянювання” українського села, голодомору 1933 р., “розстріляного Відродження”, масової денаціоналізації тощо. Українська національна культура в “усереднених” творах, написаних за відповідними правилами, ставала, по суті, майже безнаціональною, і саме в цьому переважно, а не в “мовному бар’єрі”, головна причина втрати нею популярності (хоч би щодо української культури 20-х років). Вона-бо не відповідала на пекучі питання сучасності, замовчувала їх. У вельми зрусифікованому Харкові україномовні п’єси Миколи Куліша, що їх виставляв на сцені “Березоля” Лесь Курбас, ставали справжніми подіями культурного життя, бо з величезною переконливістю висвітлювали проблеми, що хвилювали всіх. Звичайно, у 30-х роках багато що замовчувалося через політичний тиск, але дезорієнтували й ідеологічні гальма, прищеплені письменниками засади так званих соціальних замовлень. “Внутрішній цензор”, всаджуваний у кожного письменника, коли творець неодноразово “ставав на горло власній пісні”, уже в зародку вбивав навіть бажання писати твори, які справді відповідали потребам суспільства. Для того, щоб національна культура розвивалася нормально і плідно, вона має звільнитися від пут тоталітарного мислення, яке накидає письменникові схеми й трафарети, згідно з якими, а не з правдою життя, він має творити. Скута ще більшими путами, ніж література російська, зазнавши незрівнянно більших утрат, українська література мимохіть втрачала свого читача, що “перебігав” до російської літератури. І це також було і є одним із чинників денаціоналізації українців, їхнього “розукраїнювання”. Українського читача привабить тільки справді національна література, тобто та, де він знайде відповідь на найважливіші питання сучасного українського життя і його витоків у минулому. Тим-то роль українського письменника така відповідальна, бо він водночас і митець, і борець за мову, і її охоронець. Але попри це навряд чи доречні заклики до письменників відвернутися тепер від політики в ім’я “чистого мистецтва” (коли раніш, навпаки, боролися з їхньою аполітичністю), бо тільки той митець, що тримає руку на пульсі життя свого народу, зможе й правдиво його відтворити, тим більше, що борючися за свободу всього народу, письмен-ники борються і за свободу власної творчості.

На заваді ефективності дії такого чинника, як національний мир і співробітництво етносів України, стоїть і досі не припинене і раз у раз поновлюване застосування жупела “українського націоналізму” й інших неросійських “націоналізмів” HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "14" [14] , яким протиставляється дуже своєрідно трактований інтернаціоналізм, носієм якого проголошується фактично лише російськомовне населення, що його в жодних “націоналістичних” гріхах ніколи не звинувачують. Цим, безперечно, хибним поділом в Україні сформовано кілька антагоністичних соціально-національних груп — насамперед досі розколоте на кілька “каст” українство, кілька до останнього часу денаціоналізованих народів (неукраїнців і неросіян) і раз у раз агресивніше під’южування проти них, передусім проти свідомих українців, російськомовне населення, представлене в тому числі і денаціоналізованими українцями.

Важливими тут мали б стати:

1) з’ясування й усунення ганебного зловживання поняттям “націоналізм”, що, як правило, означає патріотизм неросійських народів, у тім числі українців (тимчасом як патріотизм російський, навіть із шовіністичним відтінком, завжди толерується, а виступи проти нього кваліфікуються як “русофобія” HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "15" [15] );

2) пояснення, що інтернаціоналізм можливий на грунті будь-якої національної мови, а не тільки російської;

3) боротьба проти виявів будь-якого шовінізму, не виключаючи й українського, якби він виник (але не сплутуючи його з “націоналізмом”, любов’ю до свого народу при шануванні всіх інших);

4) поширення знання української мови як державної серед усіх етносів України, передусім українського, при повному протегуванні культурно-мовним, політичним, соціальним та економічним потребам усіх інших народів;

5) делікатне й тактовне ставлення до потреб всіх національних шкіл, де при всебічному ознайомленні із власною національною мовою і культурою було б створено умови для грунтовного засвоєння української мови, літератури та історії.

Перелічені побіжно перешкоди, що заважають дієвості джерел мовної стійкості українського народу, звичайно, крім суто організа-ційно-практичних заходів, вимагають для їхнього подолання великих зусиль фахівців-теоретиків у галузі мовознавства, історії, літератури, соціології й політології. Тут потрібні й глибокі наукові дослідження, які б висвітлили відповідні питання і спростували помилкові погляди на них, і науково-популярні праці, які б ознайомили з усією дотичною проблематикою широку громадськість. Якщо питання справжнього суверенітету України ставиться серйозно, а не обмежується декларацією, то подібна робота є невідкладною.

*) Обнадійливою подією тут є офіційне тлумачення Конституційним судом України статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування, та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України. Рішенням Конституційного суду України від 19 грудня 1999 року визнано:

1. Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади, органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах, які визначаються законом... Володіння українською мовою є однією з обов’язкових умов зайняття відповідних державних посад (статті 103, 127 та 148 Конституції України).

2.Мовою навчання в усіх навчальних закладах є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.

 

Передумови і фактори формування мовної стійкості у слов'янських народів

Усі слов'янські народи майже без винятку опинялися перед загрозою втрати власної мови. Для деяких з них, а саме українців, білорусів, верхніх та нижніх лужичан, ця загроза цілком реальна й досі. Тому й лишається актуальним вироблення у слов'ян мовної стійкості, яка протидіє цій загрозі. Головні джерела, що живлять мовну стійкість, у всіх народів, у тім числі й слов'янських, однакові. Це — 1) національна традиція, 2) національна свідомість та солідарність, 3) національна культура, 4) національний мир та співробітництво з іншими етносами і народами. Проте у різних слов'янських народів неоднаковими були передумови і фактори, що сприяли або перешкоджали дії цих чинників.