Проблема мовної стійкості та її джерела, Детальна інформація

Як і більшість народів Європи, усі слов'янські народи внаслідок християнізації втратили свою язичницьку традицію і дальшу національну традицію мусили будувати кожний у різний спосіб на руїнах язичництва. До національної традиції кожного із слов'янських народів увійшли тільки окремі фрагменти цієї дохристиянської спадщини, наприклад, частина обрядової поезії, адаптована християнством, хоч цю традиційну поезію (зрозуміла річ, у зміненому вигляді) зафіксовано на багато століть пізніш. У найдавнішій писемності слов'ян з її войовничим християнським духом, властивим неофітам нової релігії, для неї не знайшлося місця, так само, як не виявилося місця для відбиття всього розмаїття, напевне, наявних уже тоді слов'янських мов. Для потреб християнської церкви, що монополізувала майже всю тодішню культуру, усе слов'янство використовувало, по суті, лише дві мови: старослов'янську — переважно православні, і латинську — здебільшого католики. Латинська мова, поширена в середньовічній Європі як міжнародна, була зовсім чужа слов'янам. Старослов'янська мова, рідна лише для болгар та македонців, частини південних слов'ян, як близькоспоріднена була більш або менш зрозумілою для всіх слов'ян. Звідси здебільшого випливають різні передумови для вироблення мовної стійкості у різних частин слов'янства.

Здавалося б, у сприятливих умовах мала б опинитися та частина слов'ян, які використовували старослов'янську мову як богослужбову. Мова ця, близька до рідної кожного слов'янського народу, а для давніх болгар та македонців ідентична з нею, давала змогу легко засвоювати, а тим самим поширювати писемність серед південних і східних слов'ян. Латина цієї переваги не мала. Проте старослов'янська мова для більшості слов`янських народів, що її прийняли як богослужбову, була лише ерзацом, замінником мови рідної. Кінець кінцем це торкнулося навіть болгар і македонців, бо їхні новітні говірки в своєму розвитку настільки відхилилися від старослов'янської мови, що обом народам довелося в цілому просто її відкинути і при створенні своїх літературних мов опиратися на матеріал сучасних болгарських і македонських діалектів. Через це розвиток писемності і мовної традиції у слов'янських народів, що належали до православної церкви, полягав у поступовому витісненні старослов'янської мови власною при відносно незначній (за винятком російської й болгарської) адаптації її елементів1. Цей процес, як відомо, розтягся на цілі століття. Тому нові літературні мови на народній основі у східних, а частково й південних слов'ян остаточно сформувалися дуже пізно, протягом ХІХ, а іноді й ХХ століття (як у білорусів і македонців). Подібна мовна невизначеність за бездержавності більшості вказаних вище народів наражала щойно сформовані в основному ще безписемні національні мови на серйозну небезпеку — їхню втрату.

Негативним психолінгвістичним чинником для бездержавних слов'янських народів, територіально суміжних із сильнішими слов'янськими сусідами, став сам факт появи чужої спорідненої, але «вищої» щодо рідної (бо «божественної») мови. Створювався прецедент для подібних дальших ксенофільських (чужолюбних) замін, коли власна мова сприймалася як «низька», «мужича», а споріднена слов'янська мова — як «вища», «панська». Звідси було вже недалеко й до зневажливого сприйняття власної мови як приреченого на відмирання «діалекту» панівної мови сусідньої слов'янської держави. У такому становищі, зокрема, опинилися носії народно-розмовної (та фольклорної) української мови (і її проукраїнських говірок-попередниць). Якщо в ІХ - ХІІІ ст.ст. вищою щодо власної мови могла сприйматися старослов'янська (давньоболгарська), то в XIV - XV ст.ст. — старобілоруська, у ХVI - XVII ст.ст. — польська, а з XVII ст. — російська. Подібна ситуація склалася і при становленні народно-розмовної білоруської мови. Отже, без власної літературної мови на народній основі, — цей стан був характерний для всіх слов'янських народів із богослужбовою старослов'янською мовою, — слов'янські народи не могли спертися на власну національну традицію, що існувала лише в усній формі.

Брак власної писемної традиції гальмував розвиток національної свідомості та солідарності, оскільки народ не був об'єднаний єдиною літературною мовою. Заважало це й розвиткові власної національної культури кожного народу, а відтак не сприяло й визнанню його світом як певного етнічного цілого, окремого народу. А це не давало змоги налагодити мирне національне співробітництво з іншими народами, оскільки народ, не оформлений як етнічна єдність власною окремою мовою, начебто й не існував для іншоетнічного довкілля. Отже, старосло-в'янська мова для тих слов'янських народів, що її сприйняли, стала переважно передумовою не стільки прискорення, скільки уповільнення процесу їхнього мовноетнічного розвитку. Виняток тут, безперечно, становили тільки росіяни, для держави яких, православної Російської імперії, а перед тим Московського царства, задуманої як центр об'єднання не тільки всіх «руських племен» росіян, українців і білорусів, а й узагалі всіх православних слов'ян, старослов'янська мова стала справжнім об'єднавчим чинником, що працював на концепцію «Москва — Третій Рим». Старослов'янська мова сприяла розбудові й зміцненню Російської держави, а тим самим і створенню найвигідніших умов для розвитку російської літературної мови. Через це вона й знайшла тут повне сприяння своєму розвиткові. Тому, на відміну від інших слов'янських народів, росіяни не відкинули старослов'янську мову, а поступово адаптували, злили її у найжиттєспроможніших елементах із східнослов'янською основою своєї мови.

Для більшості ж слов'янських народів ще одним негативним фактором було те, що старослов'янська мова не єднала, а роз'єднувала слов'ян з Європою, міжнародною мовою якої з раннього Середньовіччя до XVII ст. була латинська. Крім цієї переваги, латинська мова відзначалася ще й тим, що будучи для слов'ян мовою абсолютно чужою (а жодної слов'янської мови-замінника у слов'ян-католиків не існувало), вона сприяла розвиткові власне національних мов. Саме тому писемні пам'ятки чехів і поляків, які спромоглися створити власні національні держави, починаючи з найдавніших (ХІІІ — XIV ст. ст.), є безсумнівними пам'ятками чеської і польської мов, чого не можна сказати про найдавніші пам'ятки східно- й південнослов'янських народів, у яких власні мовні риси примхливо змішані із старослов'янськими властивостями. У слов'ян-католиків, які не створили власної державності — у словенців, а також у верхніх і нижніх лужичан — писемні пам'ятки з'явилися набагато пізніше (лише в ХVІ ст., коли за вимогою Реформації почали перекладати й творити богослужбову літературу лише національною мовою). Проте і в цих народів писемність з перших слов'янських пам'яток, що з'явилися в добу Реформації, твориться лише їхніми власними мовами. Виняток становлять тільки словаки, до яких Реформація прийшла з Чехії, і через це писемність для них творилася чеською мовою. До власної літературної мови з огляду на використання спорідненої, але чужої мови словаки прийшли поступово впродовж більш ніж трьох століть: спочатку через фонетичну словакізацію чеської мови, потім застосування західнословацького діалекту, найближчого до чеської мови, поки, нарешті, не поклали в основу своєї мови найсвоєрідніший із її діалектів — середньословацький.

На початок ХІХ ст. жоден слов'янський народ, за винятком росіян, не мав своєї держави. Через це створювана на основі старих (польської, чеської, верхньолужицької, нижньолуицької, словенської) або новостворених (української, словацької, болгарської, сербської) літературних мов національна традиція брала за свою основу оспівування славетного минулого держави відповідного слов'янського народу (поляки і чехи) або боротьбу за волю, отже, в кінцевому підсумку за перспективу державної незалежності (українці, болгари, серби). Лише народи з давно культивованими літературними мовами, як поляки й чехи, могли при цьому виходити безпосередньо з давніх літературних традицій, не цураючися, однак, при цьому й фольклорних форм («Spiewy historyczne» («Історичні співи») Ю.У.Нємцевича, «Kytice» («Букет») К.Я.Ербена, Кваледвірський та Зеленогірський рукописи), що було характерним для панівної на той час літературної течії — романтизму. Що стосується слов'янських народів із нововиниклими літературними мовами, то тут в основу національної традиції були покладені або безпосередньо найвидатніші фольклорні твори (епос сербів «Героїчні пісні» («Jунашке пjесме»), зібраний Вуком Караджичем), або поетичні твори, що грунтувалися значною мірою на темах і формах фольклорної спадщини («Кобзар» Т.Шевченка). Кожен слов'янський народ в особі своїх найвидатніших творців прагнув, відтворюючи свою національну традицію, відбити в ній насамперед найгероїчніші, найвагоміші для його долі історичні події HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "17" [17] .

Формуванню національної свідомості, крім національної традиції, відбитої в літературі, сприяла також християнська церква, якщо вона була протягом століть справді національною, як католицька церква в Польщі або греко-католицька в Західній Україні. Для народу, позбавленого власної державності, церква стала важливим осередком національного усвідомлення та національної солідарності. Там же, де офіційна церква використовувалася як засіб асиміляції суміжними або панівними державами (грецька православна церква в Болгарії як провідниця елінізації, російська православна церква в Україні як засіб зросійщення), слов'янські народи докладали всіх зусиль для всамостійнення її в своїх країнах, що знайшло вияв, зокрема, в боротьбі болгар, а пізніше й українців HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "x" *) за створення власної автокефальної православної церкви. Утвердження як богослужбової власної національної мови стало для слов'ян важливим фактором зміцнення їхньої мовної стійкості. Проте для вироблення такого важливого джерела, як національна солідарність, чимало важило встановлення миру між різними конфесіями у тих слов'янських народів, де існувала різноконфесійність (в українців православні і греко-католики, у словаків римо-католики і протестанти тощо). Очевидно, єдиний шлях, що веде до віровизнаннєвого миру, це пріоритет загальнонаціонального, толерантність стосовно різних видів світогляду, не виключаючи й атеїстичного. У кожної високорозвиненої нації, в тому числі й слов'янських, з часом виробляється ціла система національних святощів, своєрідний національний культ, що включає в себе національну традицію і пошанування найвидатніших діячів своєї нації, її найславетніших звершень. Саме ця система, якій найбільше відповідає назва національної релігії (у найпервіснішім сенсі слова, — «зв'язок з тим, що позаду», отже, з минулим), і має становити те, що об'єднує кожну слов'янську націю попри будь-які конфесійні розбіжності. У найрозвиненіших слов'янських націй так і є. Не цілком сформовані слов'янські нації прагнуть до цього стану.

*) Як відомо, ця проблема залишається невирішеною для українців і досьогодні (Ред.).

Вироблення національної свідомості і національної солідарності, двох взаємопов'язаних виявів того, що можна визначити як патріотизм, любов до своєї нації, сприяли розвиткові національної культури кожного слов'янського народу, насамперед мовної. Внаслідок утрати власної державності для багатьох слов'янських народів характерною стала своєрідна соціально-мовна роз'єднаність, коли власною національною мовою користуються тільки соціально найнижчі верстви населення або нечисленна національна інтелігенція. Національна мова зосереджується головно в селах, меншою мірою у невеличких містах, а в великих містах майже без винятків поширюється мова держави-метрополії. Подібний стан, звичайно, гальмує розвиток національної культури, оскільки творення повноцінної реалістичної літератури про життя подібних мовно роз'єднаних двомовних або багатомовних народів, якщо й не цілком неможливе, то вкрай утруднене. Адже дія новітнього європейського реалістичного роману пов'язана переважно з великим містом, із відбиттям життя усіх його соціальних і найчастіше саме найвищих прошарків. Звичайно, письменник може трохи випередити перебіг подій, перекласти одну мовну дійсність іншою мовою. Однак виправити її він не може. Отже, доки національна мова того чи іншого слов'янського народу не поширилася на всі його соціальні прошарки, не тільки на селі, а й у місті, і він є неповною нацією, створення багатьох літературних, а частково й музичних творів (особливо великого обсягу, наприклад, роману або опери) залишається неможливим. Тільки із формуванням численної впливової національної еліти, яка стає взірцем для наслідування інших верств певного слов'янського народу, і яку раніше через брак власної держави втрачено, починається поступова ренаціоналізація денаціоналізованого міста. Цей шлях свого часу пройшли германізовані в своїх верхніх прошарках чехи й словенці, мадяризовані словаки, полонізоване українське населення міст Галичини тощо.

Процес розпаду багатонаціональних імперій з єдиною офіційною мовою метрополії на менші, переважно однонаціональні країни, є процесом, характерним не лише для слов'янського світу, а й для Європи (з її переважно германізованими й романізованими країнами) в цілому HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "18" 18 . А він логічно веде до появи дедалі більшої кількості офіційно визнаних державних мов. У цьому історичному контексті такі події, як розпад багатонаціональної Югославії, Радянського Союзу, державне усамостійнення Словаччини не є якимось прикрим «непорозумінням», а є історичною закономірністю. Адже розпадові цих багатонаціональних держав передував розпад Австро-Угорської, Німецької та Оттоманської імперій тощо. Власне кажучи, унаслідок Першої світової війни розпочався розпад і Російської імперії, і тому, що вона тоді не розпалася HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "y" *) , слід завдячувати як недостатній національній зрілості окремих її народів, так і соціальній демагогії та теророві більшовиків. Проте їхні насильницькі дії могли тільки загальмувати перебіг закономірного історичного процесу. Зупинити його несила будь-кому. З огляду на загальний крах колоніальної системи, що торкнувся навіть найвідсталіших країн Азії, Африки та Латинської Америки, неминучим і доконечним є тим більш остаточне унезалежнення до останнього часу поневолених південной східнослов'янських народів. Процес розпаду імперій іде в цілому в напрямі від економічно й політично розвиненішого заходу Європи до її відсталішого сходу. Саме тому й процес визволення слов'янських народів, що розпочався на початку минулого століття, нині, на порозі ХХІ ст., завершується HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "z" **) .

*)Оскільки Польща, Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія тоді все ж здобули незалежність, тому частковий розпад Російської імперії все ж стався (Ред.).

**) Із втратою Росією у 1990 — 1991 рр. усіх чотирнадцяти колишніх радянських республік, Російська (Радянська) держава формально припинила своє імперське існування (хоча фактично у складі РФ і нині знаходиться значна кількість неросійських національних республік), але, на жаль, не мислення (Ред.).

Природна річ, що при виробленні і зміцненні мовної стійкості, яка є показником національного пробудження і мовного самоствердження народу, провідною є роль внутрішніх чинників, пов'язаних з кожним народом, у тому числі слов'янським, тобто з його національною традицією, національною свідомістю та солідарністю, з його національною культурою. Проте поряд із цими суто внутрішніми чинниками, характерними для кожного слов'янського народу індивідуально, неабияку роль у зміцненні його позицій відігравали й відіграють національні зв'язки кожного із слов'янських народів з іншими. Адже кожен із слов'янських народів існує не в порожнечі чи ізоляції, а в певному етнічному оточенні, і тому особливо в той період, коли певний слов'янський народ лише виборював собі свободу й незалежність, він мусив шукати собі союзників, щоб здобути в цій боротьбі перемогу. Ця потреба не втрачає своєї ваги і досі для тих слов'янських народів, які ще тільки йдуть шляхом визволення. Тут спостерігаються дві закономірності. Слов'янські народи, що наражалися на небезпеку мовно-етнічної асиміляції з боку неслов'янських держав (Туреччини, Угорщини, Німеччини, Греції, Італії), шукали допомоги насамперед у сильніших слов'янських народів, що вже побудували власні держави (росіян, поляків, чехів). Ті ж слов'янські народи, яким загрожувала асиміляція з боку сильних слов'янських держав (насамперед, Росії або Польщі), шукали порятунку або в інших слов'янських держав, або ж у держав неслов'янських. Так, Україна й Білорусь шукали по черзі підтримки проти Польщі у Росії і, навпаки, проти Росії у Польщі, а часом проти них обох то у Швеції, то у Німеччини. У часи Хмельниччини і т. зв. Руїни Україна шукала допомоги також у Туреччини, Кримського ханства, Молдавії й Семигородського (Угорського) князівства. Пізніше, наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., українці мали досить сприятливі умови для розвитку своєї культури й мови в Австро-Угорщині, тимчасом як у слов'янській державі Росії їхня культура зазнавала жорстоких утисків і переслідувань. Загальновідомим фактом є також те, що сприяння розвиткові національної культури в період так званої Великої еміграції (після поразки повстання 1830 - 1831 рр.) полякам надала Франція.

Історичний досвід навчив слов'ян, як і інші народи, що в державних і політичних справах етнічна й мовна спорідненість аж ніяк не можуть бути запорукою найкорисніших політичних угод та союзів. Часом, навпаки, факт мовної спорідненості ставав негативним щодо перспектив розвитку власної національної мови й літератури, бо панівна держава із спорідненою мовою, у цім випадку слов'янською, використовувала дану обставину як аргумент на користь мовної нівеляції підкореного народу. Найбільш тривалих і жорстоких утисків Україна і Білорусь зазнавали, безперечно, саме від своїх найближчих слов'янських держав-сусідок (Росії і Польщі), які факт мовної спорідненості українців і білорусів використовували як додатковий доказ потреби їхнього перебування у своєму складі. Той самий історичний досвід навчає також того, що в найбільш виграшному становищі знаходитиметься завжди той народ, який має найширші взаємини з усіма країнами, як безпосередніми, так і найвіддаленішими своїми сусідами. Саме широкі зовнішні контакти допомагають народові кожного разу знаходити найоптимальніші варіанти політичних, економічних і культурних зв'язків.

У своєму історичному розвитку мало не всі слов'янські народи більшою або меншою мірою потребували мовної стійкості саме для того, щоб зберегти свою мову, і, здобувши власну державу або, принаймні, діставши культурно-територіальну автономію (як у випадку двох серболужицьких мов) HYPERLINK "C:\WINDOWS\Рабочий стол\SITE\ukrspilka\" \l "19" [19] , домогтися якнайсприятливіших умов для розвитку власної мови. Поки що мовної стійкості не потребував сам лише російський народ. Проте це аж ніяк не означає, що цей народ ніколи її не потребуватиме. Адже після розпаду Радянського Союзу або, точніше, майже одночасно з ним, розпочався й розпад Російської Федерації. Отже, напевне, ніхто не міг би гарантувати, що в подібній ситуації евентуальність загибелі Російської держави як національної держави росіян абсолютно виключається. Приклад Польщі, яка, прагнучи зберегти себе як фактичну багатонаціональну імперію, Річ Посполиту, утратила, зрештою, національну незалежність, занадто красномовний, щоб на нього зовсім не зважати.

Нині з огляду на розпад Радянського Союзу, що був, по суті, спадкоємцем Російської імперії, лише в дещо прихованім вигляді, російський народ стоїть на роздоріжжі вибору трьох варіантів дальшого розвитку своєї державності — 1) відновлення в одному з варіантів колишньої Російської імперії у вигляді конгломерату країн, що входили до СРСР із обов'язковим включенням України й Білорусі; 2) збереження Росії як Російської Федеративної Республіки, «Ерефесерії», як її презирливо іменують деякі російські «суперпатріоти»; 3) утворення нової Росії як в основному однонаціональної держави, населеної етнічними росіянами. Значній частині росіян видається найкращим перший шлях, хоч підступна діалектика історії може саме його зробити найбільш небезпечним та згубним. Адже нічого, крім нових небезпечних (в тому числі й для неї) зовнішньо-політичних авантюр і остаточної економічної руйнації Росії, він не обіцяє. Разом з тим він навіть у випадку успішного здійснення міг би виявитися згубним і для самої російської мови, остаточно перетворивши російський народ на «російськомовне населення», а колись єдину російську мову на кілька різних «російських мов», жодна з яких не продовжувала б безпосередньо сучасну російську літературну мову, що стала б за таких умов лише мертвою «слов'янською латиною». Саме така невідрадна для російської мови перспектива могла б виникнути внаслідок русифікації неросійських народів відновленого Радянського Союзу чи іншої форми Російської імперії.

 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА ТА ПРИМІТКИ

1 Є також народи, у яких ступінь поширення мови різний на різних територіях. Так, серед українців Західної України українська мова, як правило, поширена повсюдно, хоч не скрізь її знає населення інших національностей, серед українців Східної України українська мова поширена лише частково. Значна частина їх користується російською мовою (переважно у великих містах), причому іноді вони не тільки не розмовляють українською мовою, а навіть і погано її знають.

2 Див.: Ткаченко О.Б. До соціолінгвістичної оцінки мов // Мовознавство. - 1988. - № 2. - С. 23-24.

3 Гранде Б. Предисловие // Иврит-русский словарь / Под ред. проф. Б.М.Гранде. - М., 1963. - С. 3; Гранде Б.М. Введение в сравнительное изучение се-митских языков. - М., 1972. - С. 27, 31.

4 Vriezen Th.C. De ontwikkeling van het moderne Hebreeuws. - Amsterdam, 1956. - Z. 3 - 4.

5 Італійці часів Рисорджименто в Італії, поділеній між чужоземними державами, що мусили часто заробляти на хліб, користуючись для цього чужоземними мовами, звали кожну з них lingya di pane - “мова хліба”, тобто “мова, що нею заробляють на хліб”, на відміну від італійської, яку вони називали lingya di cuore “мова серця”. Близькими до цього мав бути у євреїв розподіл функцій між мовами щоденного побутового вжитку й івритом, мовою національних святощів.

6 Berresford Ellis P. The Cornish Language and its Literature. - London and Boston, 1974. - 204 p. З цієї книжки можна довідатися про значні успіхи у відродженні корнської мови, що полягають у появі цілих груп людей у Корнвалії, які користуються нею усно і на письмі, у творенні новітньої художньої літератури, поступовому її поширенні серед населення тощо; з`являються навіть перші корнські політичні партії, зокрема “Tyr ha Tavas” (“Країна і мова”) і “Mebyon Kernow” (“Сини Корнвалії”).

7 Б.І.Крашевський, якого за його величезну продуктивність називали “людина-установа”, написав, як відомо, понад 500 томів романів, історичних праць, нарисів тощо. У серії своїх історичних романів він відбив всю історію Польщі від доісторичних часів аж до ХVІІI ст. (Maіy sіownik pisarzy polskich. - Warszawa, 1966. - Cz. 1. - S. 84 - 85).

8 Dejiny slovenskej literatury. - Bratislava, 1960. - S. 324 - 327; див. також: Magnuszewski J. Hurban-Vajansky Svetozar // Maіy sіownik pisarzy zachodniosіowianskich i poіudniosіowianskiсh. -Warszawa, 1975. - S. 159.

9 У 1815 р. - 1) французька, 2) німецька, 3) російська, 4) польська, 5) турецька, 6) шведська, 7) данська, 8) нідерландська, 9) англійська, 10) іспанська, 11) португальська, 12) італійська, 13) латинська (Папська область - Ватикан); у 1919 р. додались - 14) норвезька, 15) фінська, 16) литовська, 17) латинська, 18) естонська, 19) білоруська, 20) українська, 21) чеська, 22) румунська, 23) угорська, 24) сербохорватська (нині її розглядають як дві окремі мови - сербську і хорватську), 25) болгарська, 26) албанська, 27) грецька; у 1945 р. додались - 28) ісландська, 29) фарерська, 30) ірландська, 31) словацька, 32) словенська, 33) македонська, 34) ретороманська, 35) мальтійська. Цей список зростає й далі, бо після 1945 р. додалися ще мови: 36) фризька, 37) каталанська, 38) галісійська, 39) баскійська. У поданому тут списку єдина зміна стосується польської мови: на час Віденського конгресу (хоч пізніше цю функцію було скасовано) польська мова визнавалася як офіційна, - а по суті державна, - мова Польського королівства (1815 - 1830 рр.).

10 Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков // Историко-диалектологический очерк. - Л., 1972. - С. 637.

11 Пор., наприклад: “... поки середньоазіатські народи будуть з’ясо-вувати свої стосунки один з одним і з пожадливими південними сусідами - ми, росіяни (не тільки великороси, а й малоросіяни й білоруси) повинні будемо тримати “на замку” наші південно-східні кордони й будувати, відновлювати нашу власну могутність...” (Фоменко А. Ось Москва - Берлін? // Литературная Россия. - 1990. - № 33. - С. 19); “Та наш народ і поділився на три гілки лише по грізній біді монгольської навали та польської колонізації” (Солженицын А.И. Как нам обустроить Россию? (Посильные соображения) // Литературная газета. - 1990. - 1990. - № 33. - С. 3). Слід гадати, що однією з причин важкості й повільності вироблення української національної свідомості певною мірою спричинилася й близькість староукраїнської (православно-церковно-слов’янської) національно-мовної традиції до відповідних традицій суміжних, переважно східнослов’янських, народів. Там, де цього не було, у західних і південних слов’ян, усвідомлення самобутності своєї національної традиції з’явилося раніше.

12 Серед найважливіших публікацій, де порушено цю тему, не можна не згадати дві статті, в основу яких були покладені відповідні доповіді на І конгресі Міжнародної асоціації україністів: Русанівський В.М. Задача про три труби (міжнародне співробітництво в галузі української культури: стан і перспективи) // Літературна Україна. - 1990. - № 37. - С. 3; Дашкевич Я. Політичне ошуканство чи провокація? (Крах українізації 20 - 30-х рр.) // Там само. - 1990. - № 40. - С. 4.