Ідеал жінки у творчості Григорія Квітки-Основ'яненко, Детальна інформація

1. ТВОРЧИЙ І ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ГРИГОРІЯ ФЕДОРОВИЧА КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКО

1.1 Життя та освіта Квітки-Основ’ненко

Hаша літеpатуpа щедpа на таланти.Таким яскpавим талантом є Квітка-Основ’яненко. Народився Г. Ф. Квітка 29 (18) листопада 1778 р. під Харковом у родовому маєтку — селі Основа (звідси його літературний псевдонім—Основ'яненко).

Тут та в Харкові пройшло його життя, написані всі його твори. Через хворобливість у дитинстві та патріархальні умови провінції Григорій не здобув широкої освіти в учбових закладах, навчався лише вдома та в школі при монастирі. Однак завдяки своїй обдарованості, самоосвіті, великій пристрасті до освітньо-культурної та письменницької діяльності він піднісся до рівня людей високої освіченості й культури, зокрема став членом Товариства наук при Харківському університеті, членом ради Інституту благородних дівиць; європейська наукова громадськість обрала його членом королівського Товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).

Життя Квітки-Основ'яненка, людини надзвичайної скромності й доброти, самовідданого й прихильного до всього рідного (за все життя своє далі Харкова і його околиць він не виїжджав), протікало в атмосфері родинного щастя, в оточенні люблячої дружини і дітей. Довгий час вони жили  в самітному містечку в південній частині Харкова під назвою Основа. Про любов письменника до Основи говорить взятий ім літературний псевдонім Основ'яненко. Коли ж сім'я Квітки покинула Основу, з цілющим сосновим бором біля неї, і поселилась у місті, це відразу позначилось на й без того слабкому здоров'ї Григорія Федоровича. В червні 1843 року  він захворів запаленням легень і через одинадцать днів, приготувавшись до смерті, тихо відійшов на руках дружини, поряд з рідними й близькими, серед яких були М.Ю.Квитка, П.П. Гулак-Артемовський. Коли тіло померлого виносили із Благовіщенського собору, вся Єкатеринославська вулиця (нині Полтавський Шлях) була запружена народом. Похований він був на Холодногірськім цвинтарі; звідти відкривався чудовий краєвид на рідне місто, якому Квітка віддав все життя.

Мало не в кожну неділю його бачили на базарі, де він вслухався в народну мову, заносив у свій записничок крилаті вирази, прислів'я, приказки; записував і розповіді візника Лук'яна, сусідів, односельців. Тож Квітка, як пише його біограф, «наче та бджола, наносив у свої драми та оповідання багато солодких щільників з квіт частої ниви української народної поезії». І «Маруся», і «Сер

дешна Оксана», і «Сватання на Гончарівці» — то все квітки

з тієї ж пісенної ниви.

У Харкові Квітку знали як людину, охочу до веселого дотепу, жарту, як автора влучних анекдотів, та найбільше поважали його за чуйне серце, простоту і незрадливу любов до Харкова. Дружина Квітки, з якою він був щасливий, не раз пропонувала переїхати на постійне життя до Петербурга, та він на це не міг пристати, бо не уявляв собі, як можна жити без України. Харківські багачі насміхалися з того, що Квітка не мав свого кухаря, жодного кріпака.

Зустрічаючись із фактом свавілля й жорстокості поміщиків, Основ'яненко захищав селян, а одного разу навіть надав притулок кріпачці, яка ледь живою утекла від лютого кріпосника, що на смерть закатував її чоловіка й сина. Іншого разу Григорій Федорович справедливо розглянув скаргу селян на поміщика, який за найменшу провину заковував селян у кайдани. Письменник-гуманіст усіляко підтримував таланти з народу. Наприклад, коли в юного маляра крамничних вивісок він помітив талант художника, за власні кошти готував його до вступу в Академію мистецтв. Квітка дуже любив дітей, ладен був для них годинами розповідати смішні історії, казочки, організовувати забави, влаштовувати феєрверки.

Тривалий час Г. Квітка не міг знайти близького до душі життєвого заняття. Він переходив з військової служби на цивільну і знову записувався в полк. Служив комісаром у народному ополченні (1806— 1807), секретарем дворянства, директором Харківського професійного театру (1812), повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совісним суддею, головою Харківської палати карного суду.

1.2 Оповідач з народу

Був з Квітки звичайний тоді провінційний російський письменник, Фалалей Повинухин — і псевдоніма навіть собі добрав відповідного до тодішньої російської моди, — письменник, яких десятками постачала розбуркана провінція, але на яких згорда поглядала письменна столиця — всі оті столичні „Телеграфы” та „Телескопы”, „Библіотеки для чтенія”, „С\x0463верныя Пчелы”. І згинув би отак собі Фалалей Повинухин згодом і ніхто б про нього не згадав, хіба що майбутній історик, переглядаючи пильно пожовклі листки старих альманахів, кинув би кілька поблажливих слів на його літературну могилу. І щоб вийти з болота провінціального аматорства на свіже плесо справжнього письменства — треба було переродитись.

Треба було на щиронародний стати — на Україні на український ґрунт. Треба було зволікти з себе ,ветхого чоловіка , отого Фалалея Повинухина, і заново вродитися — вже Грицьком Основ'яненком. Це й сталося вже в 30-х роках: „Супліка до пана іздателя” позначена 1833-м роком, „Маруся” написана трохи раніше. І тільки по такій операції, переродившись на

Основ'яненка, давній Повинухин міг придбати, і придбав справді, і певне обличчя, і ходу добру, і блиснув таким хистом, якого мури довгого ряду літ од нас заступити не можуть, і нарешті перший у світовому письменстві взяв щиро-народницьку й народну ноту, дістав до рук своїх власну склянку, з якої й сам пив з достоїнством і яку нащадкам лишив не

порожню. А причина цього в тому, що Фалалей Повинухин на ГрицькаОснов'яненка переродився.

Як воно сталося — про це сам. Квітка з щирою незграбністю, простосерде оповідає в листах до того ж таки столичного приятеля свого, Плетнева. „По случаю, — пише він тією російською мовою, що вже й тоді була анахронізмом, — быль у меня спорь съ писателемъ на малороссийскомъ нар\x0463чіи. Я его просилъ написать что-либо серьезное, трогательное.

Онъ мн\x0463 доказывалъ, что языкъ неудобенъ и вовсе неспособенъ. Знавъ его удобство, я написалъ „Марусю” и доказалъ, что отъ малороссийскаго языка можна растрогаться. Зд\x0463шніе предлагали мн\x0463 напечатать и я, предохраняя себя оть насмешекъ русскихъ журналистовъ, написалъ „Салдацький патрет”... Так народився Основ'яненко. Що це —

випадок був? Ні, не випадок, хоча сам Квітка й пояснює його випадковими причинами.

Народився він через те, що сам боляче відчував, як йому тісно в чужому вбранні того Фалалея Повинухина, як убрання це в однім місці муляє, в іншім само тріщить по цілому, а все загалом не відповідає насамперед правді життя та його непоборним вимогам. „Мн\x0463 было досадно, — писав Квітка в іншому листі все до того ж Плетнева, — что вс\x0463 летаютъ

подъ небесами, изобр\x0463тають отрасли (?), созидаютъ характеры, почему бы не обратиться направо, нал\x0463во и не писать того, что попадется на глаза?” Літав під небесами, вигадував якісь „отрасли “ та „характеры”, тобто, небувале щось, і сам Фалалей Повинухин, як і цілий сонм інших провінційних та столичних Повинухиних. Основ'яненкові ж, який жив

під чужим того Повинухина убранням, було це прикро, було органічно не до душі й не до мислі. То була не література, а літературщина — бліда, анемічна, вбога, позбавлена соків і барв життя, чужа йому й безконечно від нього далека. Позбавлена свого літературного життя, Україна, поза спробами власного письменства, жила тоді відгуками столичних

змагань, переймаючи їх тільки формально, поки її письменні люди „літали під небесами”, небувалі „отраслі” та „характери “ будуючи. Та оглядаючись навкруги, бачили талановитіші люди, що вся ота літературщина тут ні до чого, що всі оті вигадки, од мови почавши

й на високих „характерах” скінчивши, доброго слова не варті, коли рівняти їх до живого життя — до „того, что попадется на глаза”. Воно вабило до себе очі своєю яскравою різноманітністю. Перед його живою мовою, перед потужною піснею яка бліда була ота позичена літературщина!... І наш Фалалей Повинухин не видержав. „Живя въ Украин\x0463, пріучася кь нар\x0463чію жителей, я выучился понимать мысли ихъ и заставилъ ихъ своими словам и, — підкреслює Квітка, — пересказать ихъ публик\x0463”. Тільки і всього ніби, але з цим анемічний Повинухин помирає, а натомість кремезна постає постать Основ'яненкова.

Переродившись на Основ'яненка, тобто виступаючи з українськими оповіданнями народною мовою. Квітка починає — „Салдацьким патретом”, ніби „латинською побрехенькою, по-нашому розказаною”, але навсправжки таким реальним і навіть реалістичним малюнком, із самого життя вихопленим, до якого не додуматись було не тільки повітовим

Повинухиним, а й столичним їхнім кумирам. І характерно, що Квітка знає, що робить.

Почитайте лишень його „Супліку до пана іздателя”: там він „на догад буряків”, але досить виразно таки виказує, що „не усе ж для москалів: може б, треба і для нас що-небудь”. І мабуть ще більш переконала перерожденого в Основ'яненка Квітку, що став він на правдиву дорогу, ще одна річ, про яку теж маємо власне авторове свідчення в цитованих

вже листах до Плетнева. „Изв\x0463стность моихъ сказокъ, — пише тут Квітка, — разохотила ЗД\x0463ШНИХЪ переложить ихъ по-русски, и совершенно по-русски, точно какъ вы желаете. Слушаемъ въ чтеніи: и что же? Малороссы, не узнаемъ своихъ земляковъ, а русскіе...

з\x0463ваютъ и находять маскерадомъ; выраженія, несвойственный обычаямъ, изьясненія — Мабуть про Артемовського-Гулака мова, національности, д\x0463йствія — характерамъ, мыслящимъ по своему, и брошено, хотя правду

сказать, переводъ былъ сд\x0463ланъ и вычищенъ отлично”. Це одворотна спроба вернутись до Повинухина од Основ'яненка і вона, як argumentum a con-trario, самим ділом довела останньому всю анемічність першого. Риса надзвичайно цікава й характерна. Спроби такі робили всі наші тієї доби письменники, аж до самого Шевченка — і результат завжди один і той самий: нічого путнього не виходить. Та й не могло вийти, бо це ж було воротя назад, до безсилого і безґрунтовного Повинухина, до безнадійного провінціалізму, тобто, до того щабля, що його український письменник вже був переступив з того моменту, як став українським письменником.