Теорія держави і права України, Детальна інформація

Особливе місце серед об'єктів правовідносин займають дії, поводження людей. Вони можуть бути і “самостійним”, не зв'язаним з іншими об'єктом. Такі об'єкти бувають, наприклад, у процесуальних і цивільно-правових відносинах — явка особи за викликом компетентних органів, дача показань свідком, перевезення пасажира, збереження й ін. Але поряд з цим дії людей, акти визначеного їхнього поводження є об'єктом усіх, без винятку, правовідносин, тому що суб'єктивне право і юридичний обов'язок завжди припускають здійснення відповідно можливого чи належного поводження сторін. Так, об'єктом прав і обов'язків сторін у договорі закупівлі-продажу є не тільки майно і гроші, але і дії продавця і покупця по їх передачі і прийому. Це, до речі, привело до того, що деякі уже вважають об'єктом усіх правовідносин тільки дії.

Більшість вчених справедливо вважає, що людина не може бути об'єктом правовідносини (на відміну від минулого, коли чи раб кріпак був таким об'єктом і міг бути проданий чи подарований). Навіть у тих випадках, коли в рамках сімейного права між батьками у випадку їх розлучення виникає спор, у кого з них повинний залишитися дитина, то об'єктом правовідносини буде не дитина, а відповідні дії і нематеріальні блага — можливість повсякденно спілкуватися з цією дитиною, у більшому ступені впливати на його виховання і т.п.

§ 41. Юридичні факти.

Юридичним фактом називається така життєва обставина, з яким закон зв'язує виникнення, чи зміну припинення правовідносин. Ці обставини вказуються в гіпотезах правових норм, і, коли вони виникають у реальному житті, це приводить до того, що у визначених суб'єктів або з'являються взаємні права й обов'язки, тобто виникає правовідношення; або відбувається зміна цих правовідносин (обсягу чи змісту зазначених прав і обов'язків, складу суб'єктів); або правовідношення припиняється — зазначені права й обов'язки зникають.

Таким чином, у залежності від породжуваних ними наслідків юридичні факти можуть бути класифіковані на правообразуючі, правозмінюючі і правоприпинені.

Так, за договором позики в момент передачі грошей в особи, що одержала гроші (позичальника), виникає обов'язок повернути борг, а в позикодавця — право вимагати такого повернення, тобто виникає правовідношення. Частковий (за згодою останнього) повернення боргу відповідно змінює правовідносини (обсяг прав і обов'язків сторін), а у випадку смерті позичальника — його суб'єктний склад: стороною правовідносини стають його спадкоємець. Повна ж сплата боргу припиняє що існувало правовідношення.

Найбільш істотним є розподіл юридичних фактів по їхньому зв'язку з волею учасників правовідносини. По цій підставі виділяються правові дії і правові події.

Дії взагалі — це вольові акти поводження, учинки людей. У своїй повсякденній практиці люди роблять незліченне число актів поводження, однак лише з якоюсь частиною цих актів закон зв'язує настання юридичних наслідків. Тільки ці акти поводження і будуть діями в юридичному змісті, тобто правовими діями.

Такі дії можуть бути правомірними, тобто відповідними правовим розпорядженням, що не порушують їхній, і неправомірними, котрі правовим вимогам не відповідають, порушують їх.

Правомірні дії у свою чергу підрозділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.

Юридичні акти — це такі дії, що зроблені з метою домогтися конкретного правового результату (висновок цивільно-правової чи угоди трудової угоди, вступ у шлюб і т.п.). Юридичні вчинки — такі правомірні дії, що не переслідують правової цілей, але об'єктивно, незалежно від волі і намірів суб'єкта, породжують правові наслідки. Так, створення літературного чи твору винаходу є актом творчості, але в результаті виникають авторські права письменника, поета, ученого.

І юридичні акти і юридичні вчинки можуть бути формальними (якщо для виникнення правових наслідків досить самих дій) і результативними (якщо правові наслідки породжуються не самими діями, а їх результатами). Так, сам факт передачі грошей у борг породжує обов'язок отримувача позики повернути борг і право іншої сторони вимагати його повернення. Навпроти, юридичні наслідки судового рішення виникають не з діяльності по його підготовці і написанню, а із самого рішення як правового акта; авторське право виникає тільки після появи добутку літератури, живопису і т.і., тобто й у тім, і в іншому випадку — з результатів діяльності.

Юридичні наслідки можуть бути наслідком і неправомірними діями. Так, здійснення злочину породжує численні юридичні наслідки: виникають, зокрема, обов'язку органів дізнання виявити і розкрити злочин, право потерпілого й інших осіб на звертання з заявою (повідомленням) у правоохоронні органи й ін.

Неправомірні дії поділяються на правопорушення (злочини і провини) і об'єктивно протиправні діяння. Розходження між ними в тім, що правопорушення породжує, поряд з іншими правовідносинами, відносини юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної чи інший), а об’єктивно протиправне діяння юридичної відповідальності не волоче. Наприклад, якщо малолітня дитина зробила підпал дачі, то він не може нести кримінальної відповідальності і такі правовідносини не виникають, але його діяння породжує цивільно-правові відносини — у потерпілого з'являється право на відшкодування понесеного збитку.

Правові події, тобто події, з якими закон зв'язує визначені юридичні наслідки, у більшості являють собою природні явища, що не зв'язані з людським поводженням: землетрусу, повені й інші стихійні лиха, витікання визначеного терміну, досягнення встановленого законом віку, природна смерть особи і т.п. Такі події називаються абсолютними.

Але правові події можуть бути відносними, тобто викликаними вчинками і діями тих людей, що не стають учасниками виникаючого правовідносини. Наприклад, такі події, як смерть чи людини знищення його майна, можуть бути наслідком впливу не тільки стихійних сил, але й актів людського поводження (убивство, підпал). І якщо відносини юридичної відповідальності породжуються саме злочинними діяннями, тобто вольовими діями (чи бездіяльністю) винних осіб, то обставини за договором страхування виникають як наслідок не самих дій, а їхніх результатів (смерть, утрата майна), тобто саме подій, незалежно від причин, їх що породжують.

Особливе місце серед юридичних фактів займають правові стани, тобто триваючі (безупинні чи періодично виникаючі) обставини, що відбивають положення суб'єкта в суспільстві, його відносини з іншими людьми і т.і.. (громадянство, шлюб, хвороба, виробничий стаж і т.п.). Правові стани можуть бути результатом як правомірних чи неправомірних дій (перебування в чи шлюбі в розшуку), так і подій (родинні відносини). Саме від тих чи інших правових станів особи (його вік, громадянство й ін.) у вирішальній ступені залежить його правосуб'єктність.

Нерідко для виникнення (зміни чи припинення) правовідносини потрібно не один юридичний факт, а сполучення декількох таких фактів, що можуть відноситися до різних класифікаційних груп. Таке сполучення називається юридичним складом. Так, для одержання права на пенсію по старості потрібно: досягнення визначеного віку (подія), наявність установленого стажу трудової діяльності (стан) і рішення уповноваженого державного органа (юридичний акт). Для того щоб особу було зареєстровано як кандидата в депутати необхідні, зокрема: висування його кандидатури у встановленому законом порядку; наявність підтверджуючого це і відповідним чином оформленого документа; наявність установленої кількості підписів громадян у підтримку висування, письмове згода цієї особи, рішення уповноваженої виборчої комісії.

§ 42. Дія нормативних актів.

Для практики має безпосереднє значення проблема меж дії нормативних актів. Вона містить у собі чотири питання:

1) на які суспільні відносини даний акт поширюється (предметну дію);

2) з якого часу і по який час нормативний акт має юридичну чинність (дія в часі);

3) на яку територію він поширює свій регулюючий вплив (дія в просторі);

4) які його адресати (дія по колу осіб).

1. Предметна дія. Нормативні акти регулюють різні за своїм характером відносини. При цьому, наприклад, акти, розраховані на регулювання майнових і зв'язаних з ними особистих немайнових відносин, не мають сили у відносинах між державними органами, і навпаки.

Іншими словами, тільки як виключення (у ситуації так називаного субсидіарного застосування права) норми однієї галузі можуть поширити своя дія на відносини, регульовані нормативними актами іншої галузі права.

У предмет правового регулювання входять вольові суспільні відносини, що виключає дію актів у відношенні чи подій інших станів, у яких не може брати участь волаючи людини. Такого роду обставини можуть виступати тільки як юридичні факти, тобто закон може зв'язати з ними настання юридичних наслідків, але вплинути на їхній хід норми права неспроможні.

Законодавець виключає залучення до відповідальності за напрям думок, вважаючи таку практику реакційної. Він виходить з формули: “Крім своїх дій я зовсім не існую для закону, зовсім не є його об'єктом”.

2. Дія в часі зв'язано з вступом нормативного акта в силу і моментом утрати їм юридичної чинності. У кожній державі діють норми про порядок опублікування і вступу в сипу законів і інших актів. У Росії — це федеральний закон від 14 червня 1994 р. “Про порядок опублікування і вступу в силу федеральних конституційних законів, федеральних законів, актів палат Федеральних Зборів”. Офіційним опублікуванням актів, прийнятих законодавчими органами, вважається опублікування їх у спеціальних офіційних виданнях, а також у визначених газетах (у Росії — у “Зборах законодавства Російської Федерації” і “Російській газеті”). Названі акти публікуються у встановлений у законі термін після їхнього прийняття. Офіційні видання мають і інші державні органи.

Всі акти нормативного характеру набирають сили після закінчення визначеного часу після офіційного опублікування, якщо при прийнятті акта не встановлений інший термін уведення його в дію (у Росії після закінчення десяти днів на всій її території). Часто приймаються спеціальні постанови про введення акта в дію, що мають серйозне, хоча і допоміжне значення. У них можуть міститися доручення уряду про розробку підзаконних актів, що конкретизують закон, про приведення у відповідність із законом всіх інших актів; приводитися переліки актів, що втрачають силу; даватися вказівки про долю відносин, що склалися до вступу знову прийнятого акта в силу; визначатися коло суб'єктів, уповноважених (тимчасово чи постійно) робити угоди на основі прийнятого акта. Постанови можуть також зобов'язати визначені органи і посадові особи сприяти розвитку нових правовідносин, дати інші доручення.