А вони невмирущі, як фенікси

про те, що чула із уст мами,

на старості своїх літ

із радістю й одухотворенням

згадую, записую, признаюся.

А те, що прийшлось пережити пізніше,

сама вже добре пам’ятаю,

не сфантазую, не схитру,

опишу по порядку,

і в рядочки поскладаю.

Як було мені років чотири,

членкині “Союзу українок”

грали п’єсу “Пещена дитина”.

Я із аматорами восени й зимою

їздила по селах,

бо виконувала роль хлопчика Мартина.

В першій дії вистави

мамі за спідницю трималась,

притупуючи ніжкою,

викрикувала на весь зал:

- Буду їсти цією великою ложкою!

На закінчення п’єси виходила

з аматорами на сцену й говорила:

- Ой, мати, мати, не пести так сина,

бо бідна на світі пещена дитина!

Чи від інфекції, чи від простуди

мене надовго хвороба скрутила:

можливо грип, можливо скарлатина.

Стало весніти,

світило сонечко,

а мати шиє синю-синю