Старообрядництво, Детальна інформація

Найфанатичніші і найпослідовніші прихильники старовірувань обирали найбільш «правильний» шлях на небо - добровільну смерть, головним чином через самоспалення. Самоспалення, що одержало поширення переважно серед селян Півночі і Сибіру, носило характер релігійного акту очищення. Його проповідники підтверджували, що недостатньо піти від антихриста в пуселю, потрібно ще й очиститися від його нечистоти і спокутувати тимчасове спілкування з ним. Перший акт такого очищення - «водохрещення в Єрдані» (тобто в будь-якій річці), другий - «хрещення вогнем». Самоспалення потрібно було для того, щоб «не погибнуть зле духом своим» , врятуватися від зла, спокутувати й очистити свою душу. Ця спокута й очищення провадилася вогнем, очисна сила якого є непохитна, тому що вогонь не тільки змиває нечисть, але й остаточно знищує її. Дуже важливо було згоріти за власним бажанням, тому що тільки в цьому випадку акт спокути мав свою силу. Чималу роль у пропаганді самоспалень відіграв, безумовно, Авакум, що писав про перших самоспалених, що їм «воистинно будет добро». «На что путче сего? »- повчав він в одному з своїх послань.

І ось починаючи з 1676 року, тобто незабаром після придушення повстання С. Разіна і відразу ж після придушення Соловецкого повстання (тут, безумовно, ми маємо не просто збіг у часі, а закономірний зв'язок), запалали зруби, скити і церкви із самоспаленими. Фанатичні прихильники «старої віри» горіли родинами і цілими селами, у деяких випадках кількість згорілих перевищувала тисячу чоловік. За приблизними підрахунками, до початку XVIII століття згоріло 8834 прихильників «старої віри», причому майже усі спалювання 70 - 80-х років відбувалися добровільно, без жодних втручань ззовні. З 1700 по 1760 рік у результаті самоспалень загинуло ще 1332 фанатика-старообрядника, і лише пізніше кількість жертв цієї форми протесту почала зменшуватися. Усього, на думку деяких авторів, згоріло біля 20 000 прихильників старовір`я.

Природно, що на шлях крайнього фанатизму могла стати лише порівняно невелика частина старообрядництва. Основна ж маса його прихильників, рятуючись від переслідувань і репресій царського уряду, віддала перевагу втечі в «пустелі», на незаселені, важкодоступні околиці Росії - у Помор'я та Заволжжя, на вільний Дон і на Яїк, у прикордонні з Польщею повіти Чернігівщини. Окремі хвилі старообрядницької колонізації направляються на Урал і в Сибір. Втікали старообрядники і за російські кордони - у Туреччину, Австрію, Польщу і Швецію. Там, у пустельних або малозаселених місцях заснували вони свої колонії - слободи, лагодження і скити. Багато з них перетворилися згодом у промислові і торгові центри.

Лише після 1685 року уряд звернув увагу на втечу людей та їхнє самоспалення і почав посилати спеціальні військові загони для розшуку швидких старообрядників, причому їм давалися особливі інструкції на той випадок, якщо утікачі замислять здійснити обряд самозпалення. Проте, як правило, прихід військової команди і слугував сигналом до самоспалення, врятувати ж кого-небудь із бурхливого полум'я вдавалося рідко. Ніякі урядові заходи не досягали потрібного результату - втеча і самоспалення старообрядників, що почалися в другій половині XVII століття, продовжувалися усю першу половину XVIII століття. «Так втікало й очищало себе, - писав Н. М. Нікольский, - від скверни антихристової кріпосницької держави селянство».

Вже наприкінці XVII століття створюються старообрядницькі центри: Помор'я, Північно-Захід, Керженець, Стародуб`є, Вэтка і Дон. Оселившись на нових місцях, приховані від урядового ока, старообрядники мали можливість осмислити найважливіші для них питання про ставлення до дворянської держави і пануючої церкви. Проте це ставлення, виражене в певній системі втілених у релігійну форму положень, не могло вже наприкінці XVII - початку XVIII століття бути єдиним для всього старообрядницького руху, оскільки до цього часу досить чітко виявилися розбіжності і розходження між суспільними групами, що були у нього втягнуті. Основними ж рушійними силами в старообрядництві як і раніше були посадні люди і селянство. Між ними не було і не могло бути повної єдності в питаннях про ставлення до феодально-кріпосницького ладу. Не було його й всередині кожної з цих соціальних груп.

Серед посадного населення другої половини XVII століття намітився досить чіткий поділ за економічною ознакою. Це, з одного боку, «кращі люди», серед яких виділялася своїм багатством найбільш привілейована частина, а з іншого боку, «молотшие», серед яких були ремісники і дрібні торговці. Ще нижче «молотших» знаходилися на майнових сходах « самые молотшие», «худые», «самые худые» і, нарешті «бобыли». Серед цих останніх категорій було чимало так званих “работных” людей, що жили від продажу своєї праці різноманітним підприємцям, власникам майстерень і мануфактур. Невдоволення економічною політикою дворянської держави і розмірами податків було властиво усім прошаркам посадового населення кінця XVII - першої половини XVIII століття. Проте це невдоволення виражалося по-різному. Якщо багата купецька верхівка скаржилася головним чином на обтяжливість численних державних служб, на наявність казенних монополій та внутрішніх митниць, а також на конкуренцію іноземних купців і промисловців. Невдоволення виражалося в різкій і непримиренній формі, представляючи собою протест проти нещадної експлуатації міського населення дворянською державою. Царський уряд був головним чином прхильний до буржуазної верхівки, шкодячи рядовій міській масі, на плечі якої припадали найважчі повинності. Багата верхівка посадовців стала приєднуватися до старообрядницького руху лише з кінця XVII і на початку XVIII століття у зв'язку з тими змінами у господарстві і соціально-політичному ладі держави, що були викликані реформаторською діяльністю Петра I.

Найсприятливіший грунт для свого поширення старообрядництво знайшло в селянстві. Проте і селянство не було вже однорідним у той час. У другій половині XVII століття почалося розшарування в його середовищі, що було характерно для його. Виділяються багаті селяни, що засновували лавки в містах, що торгували на ярмарках і брали підряди на постачання товарів до скарбниці. Істотні розбіжності спостерігалися між чорносошними (державними) селянами Півночі і Північного Заходу і поміщицьких селян Центру і Півдня. Цікаво відзначити, що старообрядництво (особливо безпоповщина) переважно набуло поширення саме серед чорносошного селянства, переважно пов'язаного з ринками і усілякими промислами.

Різноманіття економічних і соціальних вимог класів та станів, що приєдналися до старообрядницького рух, не могло не відбитися на його ідеології, яка з самого початку відрізнялася великою неоднорідністю.

Ця соціальна неоднорідність стала основною причиною розпаду старообрядництва на багато напрямків , течій і толків. Велике значення мали також економіко-географічні й етнографічні розбіжності, що спостерігалися навіть всередині однієї і тієї ж соціальної групи. Нарешті, чималу роль у роздробленості старообрядництва на толки, а потім і на згоди зіграла відсутність єдиної церковної організації з її обов'язковими для всіх дисципліною і догматикою, як це було, наприклад, у православ'ї. У зв'язку з цим у старообрядництві був надзвичайно великий авторитет окремих наставників або начотчиків. Нерідко толк або згода одержували назву за імені свого фундатора (філіпповский, федосєївский та інші ).

Поповщина і безпоповщина. Формування основних старообрядницьких толків.

Єдиної думки у визначенні того, що являє собою старообрядництво з релігійної точки зору, в істориків-марксистів немає. В. Д. Бонч-Бруєвич думав, що старообрядництво варто рішуче відмежувати від сектантства і що з релігійної точки зору старообрядники погоджуються з православ'ям за всіма основними питаннями віровчення, догматики, за поглядами на традиції і писання, розходячись із ними тільки в деяких тонкощах обрядовості. Н. М. Нікольский вважав за можливе деякі течії старообрядників відносити до сектантства. Нарешті, деякі сучасні атеїсти схильні включати все старообрядництво до сектантства.

Питання про релігійну характеристику старообрядництва в теперішній час не можна вважати остаточно вирішеним. Безумовно, старообрядництво являє собою дуже складне за своїм соціальним складом релігійний суспільний рух, об'єднаний у формальному сенсі запереченням церковних нововведень середини XVII століття. Проте ці зовнішні відмінності від православ'я характерні головним чином для поповщини. Безпоповщина ж зберегла у своїй богослужбової практиці лише частину церковних обрядів і до того ж у сильно спрощеному вигляді, а деякі безпоповскі течії взагалі відмовилися від будь-яких обрядів. Тому вихідні позиції «старої віри» для безпоповщини являли собою по суті лише основні аргументи для обвинувачення офіційної церкви у відступі від «щирої» віри. За своєю природою вона схожа на старе російське сектантство і застосування стосовно неї термінів «старовір`я» або «старообрядництво» надзвичайно умовне.

Поділ старообрядництва на два основних напрямки - поповщину і безпоповщину - відбулося в середині 90-х років XVII століття, коли серед послідовників «старої віри» надзвичайно гостро виникло питання про те, яким чином вийти з безвиході, що склалася у зв'язку з тим, що священиків доніконівского, старого призначення до цього часу майже не залишилося в живих.

За вченням безпоповців церква не є необхідної для порятунку душі. Основний доказ безпоповців на користь цього твердження полягав у тому, що все щире священство було винищено антихристом і що попи нового призначення «не священи суть», тому що після Нікона церква відступила від щирої віри. Крім того, було висунуте положення про те, що священство має не тільки тайностне значення, але і духовне, за яким «кожний християнин є священик». Для підтвердження цього положення безпоповці звичайно посилалися на слова Іоана Златоуста: «Сами себя освящайте, сами себе священники бывайте».

Антихристологія займала визначне місце у віровченні безпоповщини, але її питома вага в різноманітних безпоповских толках була неоднаковою: менше - в помірних і більше - у крайніх, радикальних, що найбільш рішуче протестували (хоча й у релігійній формі) проти самодержавно-кріпосницького ладу. За винятком декількох безпоповских течій, що проповідували воцаріння антихриста особисто (тобто втіленого в конкретних особах), всі інші визнавали воцаріння антихриста духовного (тобто сукупність єресей, що перебували на їхню думку, в офіційній церкві). Безпоповці в принципі не заперечували монархію ,їхнє вороже ставлення до царської влади пояснювалося головним чином тим, що вона переслідувала старообрядництво і покровительствувала пануючій церкві. В силу цього більшість безпоповців довгий час виключало богомолення за царя.

Всі церковні таїнства безпоповці поділяють на «нужно потребные» і «просто потребные». До перших вони відносять тільки хрещення, покаяння (сповідь) і причастя; інші ж таїнства, на їхню думку, «для порятунку душі» не обов'язкові. Хрещення і сповідь дозволяється за необхідності проводити звичайній людині. Причастя безпоповці тлумачать у духовному сенсі (як бажання причаститься святих таїнств). Що стосується шлюбу, то якщо для початкової безпоповщини було характерно його рішуче заперечення, то пізніше, у другій половині XVIII століття, «брачники», або «новожони», були вже майже у всіх основних толках безпоповщини. Керування общиною і богослужбовою практикою здійснювалися у безпоповців виборними наставниками і начотчиками.

На формування безпоповщини певний вплив мали місцеві умови і релігійні традиції Півночі і Північного Заходу Росії. У важкодоступному і малонаселеному Помор'ї церков було мало, причому деякі з них довго залишалися без священиків. Тому багато жителів цього краю вмирали без сповіді і причастя, немовлята хрестилися звичайними людьми, шлюбні пари жили без вінчання. Зрідка поморці, збираючись на суспільне богослужіння без попа, задовольнялися службою начотчика. Все це полегшило поширення в Помор'ї старообрядництва саме у формі безпоповщини.

Формування безпоповщини відбувалося не без впливу релігійних традицій Новгородської і Псковской земель, що були відомі в XIV - XVI сторіччях як центри реформаційних течій стригольників .

Для початкової історії безпоповщини характерно те, що основних своїх послідовників вона знайшла серед черносошного селянства Півночі і Північного Сходу. Усі основні толки безпоповщини сформувалися в регіонах, розташованих північніше Москви, і лише пізніше, з другої половини XVIII століття, безпоповщина стала поступово просуватися на південь.

Безпоповщина ніколи не являла собою єдиного релігійного утворення, розпадаючись на такі основні толки: поморський, федосіївский, філіпповский, нетовский і мандрівничий. Всі вони, за винятком мандрівничого, склалися наприкінці XVII або на початку XVIII століття. Ставлення безпоповців до православ'я і до поповщини, як правило, характеризувалося релігійною нетерпимістю і фанатизмом. Усіх , хто переходив до них з православ`я, поповців і навіть безпоповців-неперекрещенців безпоповці-перекрещенці приймали тільки через повторне хрещення, тобто так само, як єретиків та іновірців, «першим чином». Релігійну відчуженість (аж до заборони спілкуватися між собою в їжі і молитві) виявляли стосовно один одног навіть близькі за віровченням безпоповскі толки .

Найбільшим впливом у безпоповщині першої половини XVIII століття користувалася поморщина. Перша поморська община виникла в 1694 році (за іншими данними - у 1695) серед повенецьких лісів, по річці Вигу, біля озера Виг. Її фундатором був дяк Данило Вікулін, тому і сам толк іноді називають даниловским. Проте популярність і вплив у старообрядницькому світі Виговска община отримала завдяки двом братам - Андрію та Семену Денисовим, що походили із зубожілої гілки роду князів Мишецких.

Перший час Виговска община була майже винятково селянською за своїм складом, із невеличким домішком чернечого елемента. Умови життя були надзвичайно суворими, членам общини потрібно було самотужки розчищати непрохідні території під жили і ріллю. Спочатку було введено навіть спільне споживання. В поглядах поморців цього періоду, наповненого боротьбою за існування в умовах суворої природи, відчувалося різке протиставлення «світу» і общини «християн євангельського проповідування». Поморці заперечили царську владу («за царя не молимо»), не приймали вони з «світу антихриста» і попів. Перед кінцем світу рекомендувалося вести доброчесне і незаймане життя, щоб потрапити в число божих обранців і забезпечити собі райське життя. У зв'язку з прийдешнім кінцем світу шлюб проголошувався таким що втратив будь-який сенс.

V

h

\xFF00\x4873Т\x2700\x00B8

\x00BA

.

4

6 «робочими людьми». Економічна і соціальна диференціація незабаром призвела до відступу у питаннях ставлення до «світу». За свою згоду посилати робітників на Повенецкий металургійний завод виговці одержали свободу проживання в скитах і поселеннях і свободу богослужіння. Керівництво виговців без опору погодилося на введення подвійного подушного (який, до речі , дійшов до них тільки в 1722 році).

У 1722 році на Виг був посланий ієромонахах Неофіт, що повинний був провести «разглагольство про веру». Проте він виявився занадто слабким у привселюдній суперечці з поморськими начотниками. Тоді Неофіт дав виговцям 106 питань у письмовому вигляді, вимагаючи на них письмової відповіді. Ці відповіді, складені переважно Андрієм Денисовим і отримали назву «Поморських», стали ідеологічним обгрунтуванням не тільки поморського толку, але певною мірою і всієї безпоповщини, головним чином її помірних напрямків. «Поморські відповіді», що відбивали інтереси заможної верхівки Виговскої общини, пронизані одним прагненням - відокремити, виділити безпоповскі общини з оточуючого їх з усіх боків і далекого їм самодержавного кріпосницького «світу», убезпечити їх від можливих переслідувань з боку цього «світу». «Поморські відповіді» цілком задовольнили Петра I, і він залишив Виговску общину в спокої. Здіснивши подібну еволюцію в поглядах, поморці спокійно сприйняли в 1732 році і рекрутські повинності з правом відкупу за гроші.