Партії, партійні системи країн світу, Детальна інформація

Партії, партійні системи країн світу
Тип документу: Реферат
Сторінок: 10
Предмет: Соціологія
Автор: фелікс
Розмір: 67.1
Скачувань: 2311
\xA413x\x2431\x6000\x2C84\x6101\x0324

\x2431\x6100\x0324

I

\x1100зумовно, була грамотно проведена агітаційна кампанія в засобах масової інформації, у першу чергу на приналежних Берлускони каналах телебачення. Зрозуміло, кампанія була непогано профінансована самим Берлускони і його союзники із середовища італійського бізнесу.

"Вперед. Італія!" була і залишається партією одного харизматичного лідера, що викликав симпатії визначеної частини італійського електорату через свою успішну діяльність у сфері менеджменту. Берлускони створив телевізійну імперію, завоювавши протягом не настільки тривалого періоду своє місце під сонцем в умовах жорсткої конкурентної боротьби. Його інше у великій італійської політика був Б, Кракси, що володів широкими зв'язками в політичному істеблишменте (якоюсь мірою Берлускони успадкував риси поводження цього діяча, його наполегливість йти на певний ризик при досягненні головних цілей). У штаб-квартирі партії, очевидно, добре продумали, як використовувати положення нового виборчого закону, і з метою виграшу більшого числа голосів не стали чуратися зближення з колишніми неофашистами і легістами. (Сама назва партії запозичено з лексикона італійських футбольних болільників "тиффози" і повинне було виявитися привабливим для людей із спортивним азартом, пофарбованим у цвіти національного прапора, простіше говорячи, як це відбувається в сучасному великому спорті, із помітною домішкою елементів націоналізму.)

ВИ має полегшену будівлю в порівнянні з громіздкими структурами традиційних партій. Вона складається з лідера, що користується повною і безроздільною владою, центрального органа - президентського комітету, клубів і парламентських фракцій у Палаті депутатів і Сенаті. У якості п'ятого компонента сюди добавляється приналежна Берлускони фірма "Фінінвест". який виконує центральну, але неофіційну функцію в діяльності всього цього механізму. Центром прийняття рішень служать об'єднуючі всі зусилля ВИ Координаційний комітет, у який входить п'ять чоловік.

Як не можна кращим союзником на політичній арені для неопопулістськой партії-прямування такого роду не міг не виявитися Національний альянс Дж. Фини. Саме він зміг реформувати колишнє Італійське соціальне прямування, надавши йому необхідні "демократичні" риси з метою входження в коридори верховної влади. Дзеркально протилежні ИКП і ИСД, що завжди знаходилися в опозиції в рамках старої партійної системи, реформувалися приблизно в те саме час. По збігу, закономірному або ні, від них при перетворенні в більш помірну політичну силу відткололись угруповання, усередині яких залишаються політичні діячі, що не захотіли розстатися зі споконвічними ідеалами цих "крайніх" - лівої і правої партій. Ще одним спадкоємцем ИСД. крім Національного альянсу, стало Трибарвне (маються на увазі кольора національного прапора) прямування на чолі з традиціоналістом, прихильником украй правого прямування. П. Раути.

У результаті проведених Фини перетворень НА одержав довіру значної частини італійських виборців, набрав на виборах 1994 р. дуже високий відсоток голосів - 13,5% (у 1996 р. йому вдалося утримати досягнуті позиції і навіть додати ще 2,2% голосів). НА зайняв друге (по числу депутатів у парламенті) місце в трьохпартійній коаліції ВИ-НА-Лига Півночі, провівши 105 депутатів (ВИ одержала 101 депутатське місце, ЛС - 118). Представники НА зайняли в сформованому Берлускони уряді посади міністрів і заммінистрів із великими владними повноваженнями. Регіоналістська партія - прямування Ліга Півночі досягла найвищого для себе результату в історії саме на виборах 1994 р., і її представниця И. Пиветти удостоїлася честі бути обраної головою Палати депутатів італійського парламенту. ЛС завжди виступала за радикальні форми федералізму й одержання великих прав для розвитої італійської Півночі на шкоду відсталим південним провінціям. Її виборці зосереджені головним чином у промислових областях Півночі і Центру країни.

Трьохпартійна коаліція знаходилася при владі менше одного року. Запропоновані нею методи лікування хворої економіки за рахунок зменшення витрат у соціальній сфері не зустріли підтримки в населення. У цілому програма цих мір, цілком так і не здійснених, мало чим відрізнялася від програм неолібералів правого толку в інших країнах Заходу. Подібні міри навряд чи могли зустріти схвалення в більшості італійців, що звикнули до допомог за рахунок соціальної держави. У пережитий країною в 90-е роки напружений переломний момент єдиними значними суспільними структурами, не тільки втратившими , але й зміцнівшими свій потенціал, залишаються італійські профспілки. Незважаючи на свою приналежність до різноманітних політичних напрямків, коли виникає необхідність створення єдиного фронту з метою захисту їхніх інтересів, вони легко знаходять загальну мову і виступають спільно. У період правління правої коаліції, відчувши, що при неоліберальному курсі вщемляються інтереси трудящих, профспілки об'єднали зусилля і вчинили опір політиці правого уряду. (Достатньо пригадати. наприклад, про загальний страйк у жовтні 1994 р., що коли знаходився з офіційним візитом у Росії Берлускони був змушений скоротити програму візиту і через загострення обстановки терміново повернутися в Італію.)

Замінився психологічний настрій італійців, що не дочекалися виконання обіцянок. даних правими силами: посилення ефективності державних структур,покращення экономічного становища, продовження розчищення "авгієвих стаєнь" в італійській політика. Тому, коли після фактично проміжного уряду під представництвом Л. Дини, підвелося питання про новий вибір шляху в рамках переходу, що продовжується, від Перший до Другої республіки, італійські виборці віддали перевагу програмі лівоцентристських сил, що рухають мотором яких є колишні комуністи з партії ДПЛС.

Перемогу цього разу одержала ліва коаліція, що виступала за назвою "Олива". Її очолив Р. Проди - відомий економіст, що зумів показати свій управлінський таланта, будучи главою найбільшого італійського державного концерна. Це залучило до нього симпатії італійських виборців, що прийняли його програму по оздоровленню італійського політичного, економічного і громадського життя в країні. Програма була висунута Проди в його книзі "Керування Італією: Маніфест здійснення перерв", що вийшла у березні 1995 р. Коментарі, приміщені наприкінці цей невеличкий, але ідеї майбутньої лівоцентристської, що сформулювала чітко, коаліції книги, належали представникам трьох різнорідних політичних плинів сучасної Італії: інтереси правих лібералів - И. Монтанелли, католицького центру - падре Б. Сордже, лівих кіл - П. Флорес д'Аркаису.

Таким чином, була відразу ж зроблена заявка на широке представництво в об'єднанні "Олива" різноманітних політичних напрямків. У грудні 1995 р. Проди конкретизував свою програму в 88 тезах. Він виступив проти приклеювання "анахроністської етикетки" "комунізму" усім силам, що не зібралися під стяги правих. Водночас Проди засудив як спроби насильницьких експериментів над історією (у його книзі цитується герой роману Кестлера "Полуденна тьма", що, відгукуючись про Жовтневу революцію в Росії і її поразці, помічає: "Ми хотіли провести фізичний експеримент над історією"), так і політику "ультралібералізма", провідники якої на зразок М. Тетчер "по суті справи обертаються з товариством як із лабораторією для експериментів" (на думку Тетчер, "те, що називається товариством, не існує". існують лише "індивідууми, що знаходяться у владі розрахунку"). Вже після парламентських виборів Проди заявив, що прямування «Олива» не заміняє собою партії, у ньому можуть бути особи з партійним квитком і без нього, припускається подвійна партійна приналежність. Прямування об'єднує в собі найбільші традиції: народно-католицьку, соціал-демократичну, ліберальному, республіканську, воно організовано по автономному принципі і має рухливу, федералістську структуру.

Головною електоральною силою коаліції стали колишні комуністи з ДПЛС, підтримані в парламенті представниками КВ, також підвищившими своє представництво в порівнянні з попередніми виборами. З 1989 р. у ИКП розгорнулася гостра дискусія про необхідність відновлення. Закінчилася вона в 1991 р., коли на місці ИКП виникнула партія-спадкоємиця ДПЛС, що відмовилася від найбільше одіозних комуністичних установок і вікрито європейської соціал-демократії, що заявила про повернення в лоно. Зробити це італійським комуністам було тим більше неважко, оскільки вони завжди були найбільше соціал-демократично орієнтованою партією комуністів у Західної Європі. На відміну від таких партій, як ИСП і ХДП, комуністи виявилися мало порушеними лавиною викриттів у хабарництві. Ставши на виборах 1994 р. перший по числу зібраних голосів опозиційною партією, у 1996 р. ДПЛС домоглася першого місця по тому ж показнику серед переможців даних виборів - лівоцентристів. Цього разу більш вміло використовували переваги і хиби нового виборчого закону саме ліві, об'єднавши свої сили і досягнувши успіху. Так, уперше за весь повоєнний період колишні комуністи прийшли до влади на національному рівні.

Цей факт свідчив про подальший розвиток процесу переходу з одного стана італійської демократії до іншого, від Перший до Другої республіки. Цього разу виборці (по більшій частині за ДПЛС голосували ті, хто завжди віддавав перевагу комуністам, але додалися і нові прихильники з числа симпатизуючих соціал-демократичним ідеям) легітиміровали партію, приходу до влади якої так побоювалася більшість італійців протягом півсторіччя. ДПЛС тісно зв'язала себе в даному випадку з лівими демохристиянами, лідером яких став Р. Проди, що одержав посаду прем'єр-міністра. Він по своїх поглядах відрізняється від більшості італійських християнських демократів тим, що завжди розділяв і відстоював ідеї свого вчителя Джузеппе Досетти, ідеї соціального християнства. У результаті його зусиль коаліційному угрупованню "Олива" вдалася увібрати в себе 13 партій, прямувань і організацій. Головна роль у цій коаліції належить колишнім комуністам і християнським демократам лівого толку.

Про яких-небудь підсумкові результати правління лівої коаліції за участю вперше колишніх комуністів говорити, певне, рано. Проте вже тепер можна констатувати, що завдяки обраному коаліцією в теперішніх умовах курсу знизилася соціальна напруженість у країні. Італії вдалося домогтися зміцнення престижу на міжнародній арені і вона виступає в якості одного з головних ініціаторів розширення процесу європейської інтеграції. Стабілізувалося і навіть помітно зміцнилося, наприклад, у порівнянні з німецькою маркою становище італійської ліри на міжнародних ринках, що саме по собі свідчить про здоровий розвиток італійської економіки в зіставленні з її станом у період правління попередників, що неодноразово проводили девальвацію італійської валюти. Італія має намір виконати вимоги, прийняті державами - членами Європейської спілки в Маастрихте, і в числі перших ввійти в зону загальної європейської валюти "євро". Але, мабуть, одним із головному помітних досягненні лівоцентристів став той факт, що дотепер коаліційному уряду Проди при парламентській підтримці інших політичних сил, насамперед партії "Комуністичне відтворення", удавалося знаходити шлях всередині між суворою необхідністю економії і задоволенням соціальних потреб.

Наскільки тривкої виявиться ця коаліція, сильно залежна від підтримки своїх політичних попутників, покаже найближче майбутнє. Поки ж можна відзначити, що електоральні баталії після майже року перебування коаліції "Олива" у влади не підірвали її впливу в країні. Відбувавшиєся в квітні-травні 1997 р. у багатьох італійських комунах місцеві адміністративні вибори, що проходили в два тури, показали, що розклад політичних сил істотно не змінився. "Лівому центру" вдалося утримати завойовані позиції і зберегти на чолі багатьох значних міст своїх представників. Отримавші більшість голосів кандидати в мерів таких міст, як Турін, Трієст Новара, Анкона, Мантуя, Лукка. Витербо, Гориция й ін., належать до коаліції "Олива (іноді вони виступали в блоці з "Комуністичним відтворенням"). Праві (коаліція "Полюс" і Ліга Півночі) перемогли в Милані, Павіі, Кротоні, Катандзаро, Терні, Гроссето. Вже в першому турі з виборах, що приймали участь у, 102 комун із населенням більш 15 тис чоловік у 60 переміг "лівий центр", у 18 - "правий центр", у 13 - "Ліга", ц 1 1 були ізбрані кандидати з "цивільних списків". Ліві перемогли в першому турі в Беллуно Гооссето, Сиене, Реджо Калабрии, у місті і провінції Рівна.

Оцінюючи результати останніх адміністративних виборів, представник лівих сил, мер м.Рима Ф. Рутелли заявив, що опозиція програла, тому що політика складається лише в тому, щоб говорити "немає". Лідер "Комуністичного відтворення" Ф. Бертинотти відзначив, що без голосів прихильників його партії "лівий центр" не зміг би утримати першості: різні результати в Туріні і Мілані (в останньому з них "Олива" відмовилася від співробітництва з КВ) ясно це підтверджують. Водночас спостерігачі констатували, що участь виборців у виборах у другому турі голосування було досить низьким і склало на 17 час. 11 травня усього лише 33,1% (у порівнянні з першим туром, коли на той же час проголосувало 39,1% виборців, індекс участі зменшився рівно на 6%).

Коментуючи зі своєї нью-йоркської квартири результати цих виборів, політолог Джованни Сартори підкреслив, що не існує зв'язку між результатами локальних виборів і електоральних преваг італійців під час загальнонаціональних виборів. Він вважає також, що між проведенням реформ державних інститутів у країні і минулих локальних виборах немає ніякого логічного взаємозв'язку, а самі результати виборів спроможні впливати лише на психологічно слабких політиків.

Отже, Італія переборола визначений етап переходу від однієї форми демократії до іншої, що не починався дотепер у жодній іншій державі світу. Можна вже підвести проміжні результати цього своєрідного переходу, хоча країна усе ще знаходиться як би в плаванні, відийшов від одного берега і поки що не діставшись до іншого, не знайшовши бажаного твердого грунту під ногами.

У 90-е роки в Італії тричі проходили загальнонаціональні парламентські вибори й італійський виборець чуйно й у дуже різкій формі реагував на спроби перебудувати постарілий будинок сформованого після Другої світової війни демократичної республіканської держави. Головним результатом перших із них, виборів 1992 р., можна вважати крах функционувавшій на протязі майже піввікового періоду старої партійно-політичної системи. З новою, висунутими сучасністю задачами забезпечення ефективної роботи державних структур вона не змогла справитися, утратила довіру виборців і змушена була піти в небуття. У країні усе наполегливіше заговорили про перехід до Другої республіки з більш зробленим державним устроєм.

На виборах у березні 1994 р. італійці користувалися новими правилами, створеними в результаті проведення виборчої реформи 1993 р. Розрахунок традиційних партій на зміцнення свого впливу цілком не виправдався. Мало хто з італійців побажав заплигнути на сходинку поїзда, що пішов у минуле. Потерпілу невдачу партіям нічого не залишалося як збирати сили і чекати часу свого реваншу, використовуючи неминучі "помилки перемігших політичних конкурентів у справі перекладу країни з одних рейок на інші. Традиційні партії і їхні спадкоємці намагалися мінімізировати перемогу нових партій і прямувань правого відтінку, стверджуючи, багато в чому справедливо, що ті не справляться з висунутими життям серйозними проблемами. Варто констатувати, що вибори 1994 р. і прихід до влади правих сил означали безсумнівний крок уперед надалі розвитку процесу переходу від Перший до Другої республіки.

По-перше, був нанесений остаточний удар старій партійній системі, від якого вона так і не змогла оправитися.

По-друге, вибори показали, що артикуляція політичних і соціальних інтересів італійського населення зробилася набагато більш правдоподібною, ніж це було при Першій республіці.

По-третє, праві партії стали такою же визнаною частиною політичного істеблишмента країни, як і традиційні партії, що ввійшли в нього півсторіччя тому в результаті перемоги сил антифашизма. Стало ясно, що ідеали антифашизма стираються, вони вже не займають у житті нових поколінь того місця, що займали в розумах людей, що винесли на своїх плечах ваги війни і важкого повоєнного відновлення. Попросту говорячи, замінилися пріоритети політичної культури італійців, а традиційні партії здебільшого умудрилися цього не зауважити, за що і були жорстоко покарані зникненням із політичної арени.

У той же час, голосуючи за ліві партії, як це трапилося на виборах у квітні 1996 р., рядовой італійський виборець висловив довіру тим, хто в умовах, що змінилися, намагається відстояти принципи соціальної держави, зм'якшити неминучі соціальні витрати при переході на новий етап розвитку постіндустріального інформаційного товариства. Він показав, що швидко розчарувався в неопопулістській демагогії, не захотівши прийняти на себе (до того ж запропонований правими силами) вантаж реформування економічних і інших підвалин із метою проведення структурної перебудови економіки, товариства і державних інститутів. У виборчих превагах італійців у середині 90-х років були присутні всі ці елементи, і вони усвідомлено реагували в такий спосіб на залишившиєся на їхню частку негаразду останнього часу.

Якщо задатися питанням, у чому ж усе-таки полягає своірідність Другої республіки, що створюється нині, у відповіді на нього коштувало б згадати таке. Після краху колишньої політичної еліти і політичних інститутів очолювалися, що нею головних, товариства, самим життям була висунута задача створення на місці попередніх структур нової, менше суперечливої системи політичного керування країною. Прийняті правила виборчої системи сприяли несподіваному для багатьох успіху нових і деяких старих, що не колись доступу, політичних угруповань правого флангу італійської політики. Цей факт продемонстрував, що в італійському товаристві відбулися глибокі перерви. Ідеологічні установки, що діяли раніше, головним чином антифашизм, на основі котрого і була створена після війни республіканська Італія, виявилися вихолощеними і втратившимим вплив. Саме товариство піддалося значним соціальним перервам, і ті сили, що підтримували раніше традиційні партії (наприклад, що займали в превагах виборців три перших місця - ХДП, ИКП, ИСП), слабшали і поступалися місцем новим, що виникнуло і зміцнілим у ході соціально-економічного розвитку останніх десятиліть.

Нездатність правих швидко вирішити стоячі перед країною проблеми і негаразди в самої коаліції, що досить мала штучний характер, правого центру призвели до втрати ними важелів керування і тимчасовому загальмуванню перехідного процесу. Розвити цей процес далі слід уже лівоцентристському об'єднанню, прийшедшому до влади на основі виданого йому виборцями мандата в 1996 р. Однако воно не має необхідну тривкість для того, щоб виявитися на висоті історичних задач і довести до кінця процес реформування структур італійської держави. З усіх помітних здійснень, про які згодом будуть згадувати як про віхи перехідного шляху від Перший до Другої республіки, виділяються: операція чищення самого правлячого політичного класу і що займаються їм структур, почата в 1992 р.; результати всенародного референдуму 1993 р. і прийняття на цій підставі нового закону, що перетворив виборчу систему;

результати перших проведених по новій системі парламентських виборів і повного перегрупування політичних сил із входженням у структури влади цілком іншого прошарку політичної еліти, включаючи що перемінилися і ніколи раніше неофашистів , що припускалося

не до влади колишніх; після деякого затишку середини 90-х років, коли все-таки інерційно відчувалася потужна присутність у прийнятті рішень перемігших на попередніх виборах правих, прямування маятника вліво і перемога лівоцентристського об'єднання, головну частина якого подають ДПЛС, тобто колишні комуністи, жодного разу після 1947 р. не приходили до влади

Таким чином, блокована ситуація 40-80-х років, якими б політологічними теоріями вона ні пояснювалася - "недосконалою двохпартійністю" або "поляризованим плюралізмом" виявилася розблокованою. Але схоже, що в даній ситуації праві-переможці, так само, як і ліві, що уперше виявилися у влади, не занадто добре собі подавали, що вони можуть зробити для закріплення розвитку перехідних тенденцій і становлення тривкою Другої республіки. Звідси невпевнені кроки, невміння перебороти виникаючі на цьому шляху проблеми, відкоти тому. Перехідний період від Перший до Другої республіки в Італії продовжується. Опинившиєся дійсний час лівоцентристи у руля правління намагаються консолідувати сили товариства, щоб перебороти цей затягнувшийся період якнайшвидше і з можливо меншими соціальними витратами. Але виниклі трудності в справі реформування вибудованого попередниками будинку повоєнної держави значно уповільнюють цей процес. Для успішного його закінчення необхідно довести до логічного кінця початі зміни, у тому числі перегляд і втілення в нові форми італійської політичної системи. У цьому зацікавлені всі політичні сили сучасної Італії.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes