Основні напрямки розвитку інвестиційної політики України, Детальна інформація

Одне з найважливіших завдань на найближчі роки полягає в тому, щоб кардинально змінити економічну ситуацію за рахунок відродження промислового виробництва. У промисловій політиці України час перейти до стимулювання інвестиційного процесу та структурної перебудови галузі. Необхідно розірвати замкнуте коло, що утворилося: недоінвестування економіки провокує додаткове падіння виробництва, а це, у свою чергу, веде до скорочення інвестиційних ресурсів держави та власних джерел інвестування суб’єктів господарювання. Виступаючи на Першому Українському Фінансовому форумі, голова правління КБ “Приватбанк” Дубілет А.В. зазначив. Що інвестиційна вмістимість нашої економіки складає 100 млрд. грн.. При цьому інвестиційний потенціал внутрішніх українських інвесторів складає близько 30 млрд. грн.. Підприємства народного господарства України отримали в 1996 році близько 3 – 4 млрд. грн. чистого прибутку, сумарний капітал банківської системи також складає 3 – 4 млрд. грн., а на руках у населення знаходилось близько 10 млрд. доларів. Таким чином, з метою забезпечення потреб нашої держави в інвестиціях на етапі реформування економіки слід більше приділяти уваги їх залученню, зокрема джерелом фінансування внутрішньої інвестиційної діяльності. Згідно зі ст. 10 “Закону України про інвестиційну діяльність” від 18.09.91 року інвестиційна діяльність маже здійснюватись за рахунок:

власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);

позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);

залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);

бюджетних інвестиційних асигнувань;

безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян.

Найважливішим, головним джерелом капітальних вкладень у будь-якій постіндустріальній країні є амортизаційні відрахування. Цілком закономірно, згідно з теорією відтворення, що буде зростання частки цих відрахувань у валових капіталовкладеннях у міру нагромадження основного капіталу у 1994 році спостерігався найбільший спад інвестицій (на третину) при скорочені амортизаційних відрахувань до мізерної величини. Лише у 1996 – 1997 роках тенденція зростання частки амортизаційного джерела капіталоутворення була відновлена. З метою активізації інвестиційної діяльності підприємств уряд тривалий час займався вдосконаленням системи амортизації. А в середині 1997 року дозволяє підприємствам тільки щорічну індексацію основного капіталу відповідно до індексу інфляції за минулий рік є коефіцієнтом 0,9. При цьому забезпечений у результаті індексації додатковий обсяг амортизаційних відрахувань вважається “капітальним доходом” і як такий оподатковується. Норми амортизаційних відрахувань для більшості видів засобів праці збільшено в 2 – 5 разів, а відрахування проводяться від залишкової вартості. Це означає, що для більшості засобів праці здійснено перехід від звичайного рівномірного нарахування амортизації до прискореного за методом зменшуваного залишку. Позитивним моментом нової системи амортизації є те, що підприємствам дозволено самостійно приймати рішення про прискорену амортизацію вартості машин та устаткування, закуплених після 1 липня 1997 року. Відповідно до запропонованих норм повна амортизація цих засобів праці відбувається протягом 7 років.

Про вагомість амортизаційних відрахувань як джерела інвестицій свідчить аналіз фактичних даних Державного комітету статистики. Обсяг валових капіталовкладень у 1996 році у фактичних цінах становив 10,4 млрд. грн., а обсяг амортизаційних відрахувань – 7,5 млрд. грн., в 1997 році – відповідно, 10,2 і 13,3 млрд. грн.. Порівняння усіх показників приводить до висновку, по-перше, про те, що амортизаційна складова валових капіталовкладень є дійсно головною, а в 1997 році – єдиною, і по-друге, про використання значної частини амортизаційних відрахувань понад 3 млрд. грн., або 23%, - не за їх економічним призначенням. Баланс основного капіталу за 1996 рік є таким (млрд. грн. ): на початок року – 758,8, введено – 9,8, вибуло 7,2, приріст – 2,6, на кінець року – 761,4. Було досягнуто незначне розширене відтворення основного капіталу поряд зі зменшенням його у виробничій сфері економіки України. За 1997 рік уже весь основний капітал зменшився на 3 млрд. грн. – з 811 млрд. грн. на початок до 808 млрд. грн. на кінець року, тобто не було забезпечено навіть простого відтворення, а відбулося його проїдання. Згідно з теорією відтворення, амортизаційний фонд за своєю економічною суттю – фонд заміщення. І тому економічно шкідливим є його використання на споживання, що нині, на жаль, має місце в Україні. Також можливим і доцільним є використання амортизаційного фонду одних підприємств іншими, та тільки на засадах комерційного кредиту. Нині ж уряд просто вилучає у державних підприємств частину амортизаційних відрахувань до державного бюджету і до централізованого позабюджетного фонду. За таких умов було б доцільним законодавче закріплення використання амортизаційного фонду тільки за його призначенням. Взагалі, за рахунок лише одного джерела, амортизаційного фонду – сьогодні, після введення нової системи амортизації, існує можливість істотного збільшення інвестицій.

Другим важливим джерелом інвестицій є прибуток підприємств. Однак сьогодні прибуток як джерело капітальних вкладень в Україні практично не використовується. Використовується він у масштабах усієї національної економіки на поповнення оборотного капіталу та на інші цілі, а не на нагромадження основного капіталу. Інвестиційна активність визначається реальною прибутковістю економіки. А українська економіка нині є низько прибутковою. Більше того, її прибутковість падає, а натомість зростає збитковість. Так, у 1995 році прибуток становив 18,8 млрд. грн., у 1996 році – 14,4 млрд. грн., у 1997 році – 11,8 млрд. грн.. Сума збитків становила, відповідно, 1 млрд. грн., 4,9млрд. грн. і 5 млрд. грн..

Не вся продукція реалізовується, а в реалізованій продукції висока частка натурального обміну. Так, у 1997 році було реалізовано 90% промислової продукції, в тому числі за бартером – 42%. Крім вимушеності натурального обміну внаслідок масових неплатежів, спричинених відсутністю належної фінансової дисципліни, майнової відповідальності за борги, він є ще й одним із способів уникнення оподаткування.

Прибуток сьогодні є джерелом самофінансування інвестицій лише на окремих, високорентабельних підприємствах. За нинішніх умов неефективної податкової системи, масової збитковості виробництва і масових неплатежів прибуток, як джерело капіталовкладень у країні, в цілому є набагато меншим порівняно з амортизаційним фондом. У міру підвищення рентабельності виробництва за рахунок зниження витрат роль прибутку як інвестиційного джерела зростатиме.

Державний і місцевий бюджет можуть бути джерелом фінансування інвестицій лише в соціальну інфраструктуру. Разом з тим, бюджетно-податкова система Україні дуже недосконала. Державний і місцевий бюджет є непрозорим й нереалістичними. Вони розробляються й приймаються формально і досі ніколи не виконувалися. Економічно здорова інвестиційна система базується на акумуляції заощаджень населення через банки, кредитний і фондовий ринок.

Банківська система України в даний час перебуває ще на початковій стадії свого становлення. Досі навіть не прийнято закон про Національний банк. Комерційних банків є вже чимало (понад 200), проте вони ще не справляють належного позитивного впливу на економічну ситуацію в країні. Їхній статусний фонд дуже малий, і вони не користуються належною довірою. Ринок інвестиційних (довгострокових) кредитів дуже обмежений. Процент за кредит – надто високий. Зростають масштаби поза банківського грошового обігу.

З метою перетворення довгострокових кредитів на реальне та ефективне джерело інвестицій слід:

припинити надання кредитів неефективним підприємствам;

упорядкувати систему взаєморозрахунків, зокрема шляхом застосованих векселів та інших цінних паперів;

активізувати практику визначення банкрутства підприємств і вжиття ефективних заходів щодо їх подальшого функціонування;

забезпечити розвиток комерційного кредиту з введенням вексельного обігу;

розробити механізм пільгового довгострокового кредитування для платоспроможних підприємств, що працюють на ринковий попит.

Іпотечне кредитування – одне із розв’язань ряду важливих економічних та соціальних проблем (акумуляція тимчасово вільних коштів громадян і підприємств, зниження рівня інфляції тощо). Джерелами іпотеки можуть бути як нагромаджені заощадження населення, так і емісія цінних паперів на суму кредитів. Організаційна структура фондового ринку вже склалася: функціонують Українська фондова біржа і сотні позабіржових організацій. Більше того, її можливості перевищують той невеликий обсяг операцій, який фактично є на цьому ринку. Практично відсутній вторинний ринок акцій.

Нині в Україні валютний ринок як надійний відвертає грошовий капітал від ринку кредиту та фондового ринку. Важливим джерелом інвестиційних ресурсів може стати залучення тіньового капіталу. Його легалізація (зрозуміло, за винятком його кримінальної частини) шляхом створення сприятливого клімату для інвесторів розв’язала б чимало фінансових проблем і дала приплив додаткових інвестицій. Слід якомога ширше використовувати лізинг. Прийнятий нещодавно закон про лізинг має сприяти розвиткові цієї форми інвестування, насамперед – у сільському господарстві. Україна, як відомо, успадкувала від колишнього Радянського Союзу неефективну мілітаризовану і структурно деформовану економіку, що певною мірою і спричинило нинішню економічну й соціальну ситуацію. Тому одним із першочергових завдань реформування економіки з самого початку проголошено її структурну перебудову.

Статистичні дані свідчать про те, що нібито досягнуто певних позитивних зрушень у галузевій структурі капіталовкладень а саме – підвищилися їх частка у сферу послуг. Проте досягнуто це не за рахунок збільшення капітальних вкладень у цю сферу, а в результаті зменшення їх у виробничу сферу, зокрема у сільське господарство. Що ж до галузевої структури промисловості то тут вагомих позитивних зрушень не відбулося, бо продовжується радянська практика. Держава подає пріоритет важкій промисловості, виробництву проміжної продукції, а не кінцевої продукції.

Найбільше капітальних вкладень поглинає вугільна промисловість, хоч вони не дають тут належної віддачі. Повільно відбувається конверсія воєнно-промислового комплексу. Належна конверсійна політика полягає, по-перше, в переорієнтації частини воєнних виробництв на випуск цивільної продукції споживчого та інвестиційного призначення (зокрема, сучасних ресурсозберігаючих технологічних комплексів для с/г і харчової промисловості, а також різноманітної побутової техніки) і, по-друге, у підтримці в межах міжнародних правових норм експорту військової техніки як додаткового джерела фінансування самої конверсії. Економічні вигоди конверсії воєнно-промислового комплексу переконливо доведені світовим досвідом.

На початкових стадіях ринкової трансформації головним атрибутом економічного зростання має бути внутрішній інвестиційний процес. Для цього варто запроваджувати стимулюючі заходи для забезпечення внутрішнього інвестування – підвищення питомої ваги внутрішніх заощаджень у ВВП, активізацію інвестування в основний капітал і т.д.. З досвіду постсоціалістичних європейських країн видно, що іноземні інвестиції найактивніше надходять не туди, де бракує капіталу, а в місця де вже інтенсивно здійснюються їхнє протягування до внутрішніх. З допомогою іноземних інвестицій імовірне піднесення ряду видів виробництва або окремих галузей, проте аж ніяк не економіки взагалі.

Сьогодні економічний стан України характеризується обмеженістю внутрішніх фінансових ресурсів, а інвестиційна політика – інтересам до іноземних інвестицій. Проте це все тимчасове і змінне на користь внутрішнім інвесторам, які потребують значної підтримки з боку держави.

4. Інвестиції і перспективи їх використання.

Відкритість економіки – це об’єктивна перспектива. Сьогодні не внутрішнє економічне життя тієї чи іншої країни, а її гармонійний взаємозв’язок з світовим регулятором визначає піднесення або спад власної економіки. Зрозуміло, що іноземні інвестиції, зокрема для України, є ключовими факторами її розвитку, а інвестування за кордон сприяє їх органічній інтеграції у світове господарство.

Слід зазначити, що цілі інвесторів, які з’являються на ринку України, приходять у суперечність з внутрішньою економічною програмою розвитку. Так у структурі народного господарства їх, насамперед, цікавлять сировина, метал, вугілля, продукти хімічної промисловості тощо. Інтерес іноземних інвесторів викликають підприємства, що мають певні технологічні переваги і перспективу розвитку, інакше кажучи, увагу іноземців привертає саме можливість дешевого доступу до українського ринку сировини, науково-технологічної бази і кваліфікованої робочої сили. Україна розглядає залучення іноземних інвестицій у комплексі структурних змін і економічного зростання. Офіційно визначеними приоритетними завданнями іноземних інвестицій є:

структурна реформа економіки;

технологічне оновлення виробництва;