Походження термінів“Русь”та“ Україна”, Детальна інформація

Походження термінів“Русь”та“ Україна”
Тип документу: Курсова
Сторінок: 10
Предмет: Історія України
Автор: фелікс
Розмір: 0
Скачувань: 1767
Розглянути існуючі концепції походження термінів “Русь” та “Україна” у викладі відомих істориографів минулих століть та сучасних істориків – науковців, а також офіційно прийняту версію сучасних українських істориків.

У даному рефераті досліджено роботи істориків і викладено чотири версії походження термінів “Русь” та “Україна”:

теорія південно-слов’янського походження термінів (автори: М. Максимович, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко),

теорія північно - норманського походження термінів (М. Погодін, І.Крип’якевич, Х.Ловмянський, Л.Мюллер),

територіально - географічна теорія (С.Шелухин, О.Братко-Кутинський, М.Аркас),

теорія об’єднання слов’яно – скандинавських племен (О.Субтельний, П.П.Толочко, Д.Н.Козак та ін. ).

Розділ 1. Довідниковий матеріал.

Спочатку зверемось до довідникового матеріалу. В книзі “Шляхами віків. Довідник з історії України” (вид. у 1993р.) [1] читаємо: ”Останнім часом в істороичній науці дискутуються дві етимології слова “русь”. Одні лінгвісти і історики дотримуються думки про скандинавське походження цього слова, інші – про південноруське, середньодніпровське.

“Повість временних літ” та інші найдавніші літописи вважають русь заморським варязьким (норманським) народом, князі якого були закликані княжити в Новгороді, Білоозері, Ізборську та інших північних містах східних слов’ян.

Звідкіля тільки не виводили русь вчені! З Фінляндії та Пруссії, з Фрісландії і землі балтійських слов’ян, з Литви й острова Ругена, з мордви і навіть із Хозарії. Згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями саме слово русь –фінського походження (ruotsi), вживалося спочатку для позначення скандинавів, що складали потім дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східно-слов’янських землях розбавлялися слов’янами і ставали поліетнічними (різноплеменними).

Термін “Русь” поширюється на всіх дружинників взагалі, в тому числі й слов’янського походження. Назва “русь” розповсюджується насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян. У літописах та інших давніх джерелас Руссю називалась уся територія, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом (варіант – “Руська земля”) іменували і Давньоруську державу.

Про термін “Україна” Вперше вжитий у Київському літописі під 1187р. Щодо Переяславської землі. Однак через два роки це джерело назвало словом “Україна” південну окраїну Галицько – Волинської землі. А Галицько – Волинський XIIIст. називає “Україною” частину північної Волині, що межувала з Польщею. Цей літопис іменує українцями навіть ... поляків, що мешкали поблизу галицького рубежа (“ляхи україняни”).Отож, термін “Україна” тоді не мав етнокультурного змісту, ним позначалися лише південна чи західна окраїни Південно-Західної Русі. І не лише Південно-Західної. Наприклад, у документах Російської держави XVIст. часто-густо трапляються “України” рязанські, мещерські, тульські, литовські й навіть німецькі й татарські! Зрозуміло, що і в цих випадкахйшлося про окраїни Московського царства.

Не випадково, саме слово “українець” як визначкння національної приналежності людини з’явилося в нашій мові набагато пізніше, в XVIII – XIXст. До того всі східні слов’яни називали себе русьими. Поступово у Південно-Західній Русі змінювалося значення слова “Україна”, вона набувала етнічного змісту і протягом XVII- XVIIIст. стало означати національну територію українського народу. Але лише у XIXст. термін “український” замінив раніше вживане офіційне “малоросійський”.

У “Малому словнику історії України” (вид. 1997р.) [2] ви кладена більш сучасна точка зору істориків на проблему походження термінів “Русь” та “Україна”: Питання етногенезу українців залишається дискусійним. Українська історична традиція (М.Грушевський, П. Дорошенко та ін.) виводить витоки українськоо народу з первісного землеробного населення, яке набуло етнічної ідентичності напередодні давньоруської держави. В російській історіографіїї існувала концепція М. Погодіна, за якою українці – це вихідці з Галичини та Волині після татаро-монгольської навали, які заселили землі на яких раніше проживали росіяни, ще емігрували на північ.

Радянська історіографія стверджувала, що українська народність сформувалася в ХІІ-XVст. у наслідок поділу давньоруської держави на росіян, українців та білорусів.

Традиційними територіями розміщення укрїнців були й залишаються такі історично-етнографічні зони , як Наддніпрянщина, Поділля, Слобожанщина, Полісся, Прикарпаття, Волинь, Закарпаття. Значно менше українців у Криму та на Донбасі.

У складі українського народу існують невеликі за кількістю етнографічні групи – гіцули, лемки, бойки, русини – в західних областях, литвини та поліщуки – на Поліссі...

Русь – у давньоруських писемних пам’ятках має чотири значення: етнічне – народ, плем’я тощо; соціальне – суспільний прошарок або стан; географічний – як територія, земля; політичне – держава.

Існує багато концепій походження слова “Русь”: скндинавська (від місцевості зі схожою назвою), наддніпрянська (від назв річок із коренем “рос” у басейні Дніпра), фінська (від слова “ruotsi”, яким фінськи племена називали варварів) та ін. Достеменно відомо, що “Русь” назвали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і київських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов’янських землях розбавлялися слов’янами і рбилися поліетнічними. Термін поширювався спочатку на всіх дружинників взагалі, в тому числі на слов’ян, далі на народ, насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Середній Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян і на їхню державу.

Руси (роси) – назва етносу, відомості про який вперше трапляються у працях арабських та візантійських авторів з середини VI ст. Найпоширенішим є погляд, що руси походили з частини середньодніпровських слов’ян зарубенецької культури та слов’янізованих нащадків сарматів – роксоланів, відомих з IV ст. Під назвою росомонів і складали південно-схидний компонент антського союзу.

Руси займали територію Надросся, Надтясминня та дніпровського лісостепового лівобережжя. Внаслідок експансії аварів і розпаду антського союзу руси разом із полянами та сіверянами в кінці VI - VIІ ст. утворюють на Середній Наддніпрянщині нове ранньодержавне об’єднання, назва якого наймовірніше була Рос. Після хозарської навали в середині VIІІ ст і розгрому основних життєвих центрів Русів вони зливаються з полянами після чого етнонім “поляни” поступово замінюється назвою “Роси “ (“Руси”).”

“Откуда есть пошла Русская земля” – це питання, поставлене ще літописцем Нестором наприкінці ХІ – чи на початку ХІІст. дискусійне і сьогодні, як і 200 років тому. Джерела у переважній більшості містять свідчення і не досить конкетні, і далеко не однозначні. Вібіркове їх використання породило теорії про південне і північне походження еноніма “Русь”, теорію соціального змісту терміна “Русь”, що первісно означав лише знать, а не весь народ, теорію териториального походження, а також теорію об’єднання слов’яно-скандинавських племен в єдину державу – “Русь”.

Розділ 2. Теорія південного-слов’янського походження терміну “Русь”.

В українській істориографії “патріарх української науки”, Михайло Максимович (1804-1873) відстоював теорію південного слов’янського походження терміну “Русь”. Він багато зробив для спростування нормансьької теорії походження східних слов’ян і виниенення давньоруської держави.

У своїх численних працях, зокрема «Откуда идет русская земля», «О происхождении варяго-руссов», Максимович доводить безпідставність цього твердження. В праці «Откуда идет русская земля» він писав, що «русов наших недаремно вважали у нас здавна слов'янами, і що даремно з недавнього часу стали вважати їх скандинавами — це, після нових вчених досліджень, стає для мене істинно позитивно... Таким чином словінська легенда про трьох братів перетворюється для мене вже в думку історичну: спадає з нього казковий покров, в якому ходила і укривалася істина про плем'я тієї Русі, від якої, за переказами Нестора, одержала ім'я земля Руська»'. І далі: «Русов... я визнаю племенем не німецьким, а слов'янським». Ретельно проаналізувавши історичні джерела, М. Максимович довів достовірність багатьох історичних подій часів Київської Русі, зокрема походи Ігоря, княжіння Аскольда і Діра, які вважалися вигадками літописців. ' Як історик М. Максимович найбільше уваги приділив вивченню історії Київської Русі, зокрема міста Києва. У цьому плані Максимович опублікував ряд цінних розвідок, історичних документів, стародавніх легенд. Він довів, що перші згадки про держави «Рос» і «Русь» належать до першої половини IX ст. і свідчать про існування кількох політичних утворень, про те, що в другій половині IX ст. (з часів княжіння Олега) Київська держава, що об'єднувала Київську та Новгородську землі, перетворилася на одну з найбільших — від Карпатських гір до Балтики — держав у Європі. Максимович перший здійснив спробу визначити, коли вперше стало вживатися слово «Україна», вказавши в статті «Откуда идет русская земля», що воно з'явилося 1187 p. і спочатку означало «Київську область», а потім поширилось на всю територію, де оселився український народ.

Видатний український вчений, історик і політичний діяч М.С. Грушевський – учень і послідовник М. Максимовича також підтримує теорію південного походження терміну «Русь». В своїй книзі “Історія України-Руси” він пише: “Ся праця має подати образ історичного розвою житя українського народу або тих етноґрафічно-полїтичних ґруп, з яких формується те що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого „малоруським", „південно-руським", просто „руським" або „русинським". Ріжнородність сих назв не має особливого значіння, бо покриває понятє само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшло ся пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи політичногой культурного упадку було присвоєне великоросийським народом, котрого політичне й культурно жите розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросийські політичні орґанїзації — як вел. кя. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслїдниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсім—наслідком династичних звязків своїх з київською династиєю. Уже в XIV в., коли вага полїтичного житя пересунула ся в сторону великоросийську, а українське політичне жите концентрувало ся в західнїй Україні, в державі Галицько-волинській,—до сеї держави прикладаєть ся імя „Малої Руси". Так Юрий-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris). Частїйше уживаєть ся се імя в грамотах царгородсьвого патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою галицько-волинські єпархії північним, московським землям); може бути, що під впливом сеї церковної термінольоґії ужив сю назву і Юрий-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVII в. українськнй нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: „малороссійскій", „Малороссія" стає" офіціально прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінольогії і в літературнім уживанні в Росії і в західній Европі се означеннє починає випирати старші означення (в німецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. и.). Але серед української суспільности імя се не приймало ся і натомість все в ширше уживаннє входила назва „Україна", „український". Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню пограиича), а в XVI в. спеціалізована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезї суспільно-політичному і національному укладови Польської дердержави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Імя „України" зростаєть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколїнь стає провідиим огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надїй на можливість відродження і розвою. Літературне відродженнє XIX в. прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етноґрафічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути звязки нового українського житя з його старими традиціями, се українське імя уживано також (в останній чверти минулого столїтя) в зложеній формі „Україна-Русь", „українсько-руський": старе традиційне імя звязано з новим терміном національного відродження і руху. Але останніми часами все в ширше уживанне і в українській і в иньших літературах входить просте імя „Україна", „український", витісняючи иньші назви. В дальшім викладі буде уживати ся як сей новий термін так і старий „Русь", „руський", „староруський", і зложений—„українсько-руський", відповідно до часу і понятя про який йде мова, хоч властиве значіннє їх одно—вони означають те що ми мислимо тепер як український народ: його територію і житє в сучаснім і минулім і ті етноґрафічно-полїтичні ґрупи, організації, форми, з яких органїзовало ся сучасне українське жите. Для означення ж усеї суми східно-словянських груп, яку сучасні фільольоги звуть звичайно „руською" (russisch, russ ) буду таки уживате назви „східно-словянський", щоб не допустити якоїсь неясності, якоїсь замітаними з історичним значіинем терміну „Русь", „руський", що й досї в повнів силї задержало ся в західній Україяї: в Галичині, Буковині, Угорській Українї, в значінню полудневої, україяської ґрупи східво-еловянської галузи. Ґрупу північво-західною буду називати білоруською, ґрупу північно-східню називатиму великоросийською.

Наша держава зветь ся в свійських і в чужих джерелах Руською—так зве ЇЇ Повість, Араби IX і Х в., ВізантийцЇ (Константин Порфирородний). Вони знають, що Русь — се загальна назва і заразом центр сїєї держави, головний нарід, нарід-володар; се імя переносить ся й на той елемент, що передовсім ввязував тодї собою сю державну орґанїзацію, — на дружинну верству, так що імя Руси пристає й до Варягів, котрі перебували на службі в сїй державі, і вони з сим іменем ідуть потім далї, хоч перед тим сї назви не мають. Але заразом імя Руси спеціально звязуеть ся з землею Полян, з київською околицею: се Русь, Руська земля, і під сим іменем вона противставляєть ся всім иньшим, як „муж руський" (Киянин) противставляеть ся під сим іменем людям з иньших країв ). Сю спецІалЇзацію руського імени на Київі й Киянах з одного боку і на її державі з другого найприроднїйше можна обяснити тим, що імя Руси, яке-6 не було його походжение, було спеціальним іменем Київщини, Полянської землі тодї, коли вона ставала центром тої ширшої „Руської" держави і Йдучи з КиЇва, як з її племінного центра, ся назва обіймала де далї ширші круги). Уже з того одного виходило б, що й ся державна. орґанізація мусіла вийти з Київа, коли імя руське, що перейшло потім на цїлу сю державу, ішло з Київа.”

Наталія Полонська-Василенко (1884-1973) – видатний український науковнць-історіограф в своїй книзі “Історія України” (том І) також підтримує теорію про південне походження терміну “Русь”: “У VIII ст. чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву «Русь». З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників.

Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато різних гіпотез. Головні з них такі: слово «Русь» —фінського походження (В. Татіщев, 1739.), хозарського — (Еверс, 1814), угорського (Юргевич, 1867), литовського (Костомаров, 1860), єврейського (Барац, 1910), кельтського (Шелухин, 1929). Але головні теорії дві: варязька та українська.

Варязька теорія базується на припущенні, що «руссю» фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у VIII-IX ст. ст. почали походи на узбережжя Західньої Европи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали й засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом — в Англії. У той же час прийшли вони до східньої Европи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну й там заснували державу.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes