Синонімія і антонімія у поезіях Ігоря Муратова, Детальна інформація

Найчисельнішою антонімічною опозицією, як було вже зазначено, є опозиція іменник – прикметник. У поета такі пари позначені високою емоційно-експресивною енергією, яку вони передають усьому текстові: "Щоб міцно у спільну будову Лягли, як надійні цеглини, І подвиг, і діло буденне, І наші гарячі серця" (36). У вірші контрастують іменник подвиг і сполучення діло буденне, бо перший у мові не має одночастиномовного антоніма. За СУМ, “подвиг – важлива своїм значенням дія, вчинок, здійснюваний у важких, небезпечних умовах; героїчний, самовідданий вчинок” [СУМ, 1975, т.6, 736]. Отже, найвища експресивна точка тексту зосереджена в контрастному образі подвиг – діло буденне, який і визначає функціональне навантаження тексту.

Таким чином, міжчастиномовні антоніми, як засіб мовного вираження протилежних явищ, у поетичній мові І.Муратова займають значне місце, бо саме така антонімія дає змогу письменникові при відсутності одночастиномовного антоніма повно і глибоко розкривати суперечливі явища або протилежності, які перебувають у протиборстві і взаємодії. Підсумовуючи, можна зробити і більш загальний висновок, що міжчастиномовна антонімія є одним із мовних виражень суперечності як універсального, всезагального принципу розвитку.

Здійснений аналіз зображувальних функцій різних контрастних опозицій, що властиві поетичній мові І.Муратова, дає право зробити певні узагальнення:

1) найбільш поширеним явищем, за допомогою якого поет досягає яскравого стилістичного забарвлення антонімічних опозицій, є антитеза (нерозгорнута, розгорнута, структурно складна), яка може виступати у поета як засіб реалізації експресивно-переносного значення слів, служити обрамленням цілої тематичної групи антонімів, характеризувати градацію якоїсь якості чи закономірності або градацію назв часових і просторових;

2) в антонімічних текстах поета реалізуються такі види семантичних відношень (значень), як:

а) кон’юнкція (антонімічна єдність), яка знаходить вираження у поета за допомогою сполучника і (й), що підкреслює деякі із значень і об’єднує протилежності в одне ціле (віки й хвилини), і заперечних часток не, ні (ані), що підкреслюють відсутність чітко вираженої ознаки чи дії (ні жити – ні вмерти);

б) охоплення всього класу предметів, розділених на протилежності. Такі конструкції в І.Муратова характеризують здебільшого безмежність часу і простору (ера (безмежність) – мить);

в) суперечність (поєднання протилежних начал), що базується у поета на оцінному характері значень переважно прикметникових антонімів (світлі й скорботні);

г) взаємне перетворення, тотожність протилежностей, що дає змогу з’єднати протилежності в щось єдине. Особливо виділяються у поета прикметникові опозиції (перший – останній);

д) зіставлення, яке досягає у поета особливо високої концентрації в порівняльній конструкції (тоді – як зараз);

е) чергування (послідовність), що у письменника виявляється переважно в дієслівній антонімії й підкреслюється сполучником то (то зрівня – то нагромаджує);

є) диз’юнкція (сильна і послаблена), антонімічний контраст якої в І.Муратова створюють здебільшого повторювані сполучники (або) – або, (чи) – чи (або мир – або смерть);

3) одним із поширених засобів образності в поетичних творах І.Муратова є оксиморон, що зустрічається переважно в поєднанні означуваного й ознаки (беззвучний крик, невічне довголіття);

4) широке використання різночастиномовних антонімів, що дають можливість особливо глибоко розкрити сутність позначеного в його складному протиріччі – одна із стильових ознак І.Муратова. Такі антоніми у поета поділяються на три типи:

а) антонімічні опозиції, які не утворюють одночастиномовну антонімію (зрячі – засліпла);

б) антонімічні опозиції, які утворюють конструкції з іншими антонімічними смислами (подвиг (свята) – діло буденне (будні));

в) антонімічні опозиції, що відповідають одночастиномовній антонімії (безсмертя – смертний, добрі – злість).

Найчисельнішою різночастиномовною опозицією в поетичній мові І.Муратова є опозиція прикметник – іменник.

3.3. Способи включення антонімічних пар у текст

При аналізі стилістичних функцій синонімів у поезіях І.Муратова говорилося, що в поетичному творі має важливе значення не тільки семантика слів, а і способи їх введення в художній текст. Це положення стосується і антонімів. Поетична майстерність І.Муратова виявляється не тільки в нових смислових зв’язках антонімічних слів у тексті, а і в способах їх введення в текст.

Одним із поширених у поета прийомів є уживання антонімів з антонімічними епітетами з метою посилення протиставлення: "Неокупною ціною мирні вижили човни, І туманні низовини Й радість першої стеблини, Й сум осіннього зела" (340). У наведеному тексті антонімічні епітети-означення перший – осінній (оказіональне значення "останній") підкреслюють антитезу радість – сум. Антоніми-означення створюють навколо антитези певний семантичний ореол, який конкретизує її мовне значення, крім того, антонімічні епітети надають симетрії поетичній структурі.

Інший фрагмент демонструє взаємодію вже не однієї, а кількох пар антонімів з парою антонімічних епітетів: "Щоб за любов мої кохані друзі І за ненависть недруги лукаві, Над тілом бездиханним стоячи, По щирості ридали і раділи" (34). Протиставлення друзі – недруги, любов – ненависть зв’язується в тісний вузол антонімічними епітетами-означеннями кохані – лукаві і разом вони підсилюють контраст явища, що відбувається. Наступна антонімічна пара паронімів ридали – раділи вносить концептуальну розрядку в текст і надає йому завершеності.

Другим способом включення антонімів у текст у поезіях І.Муратова є антонімічний паралелізм. Відомо, що паралелізм – “тотожне чи подібне розташування мовних елементів, однакове розташування подібних членів речення в двох чи більше сусідніх реченнях, у межах віршованої строфи, які створюють поетичну фігуру” [СЛТ, 1985, 178].

Візьмімо такий приклад: "Я бачив горе, а співав про щастя, Я чув “рятуйте”, а кричав "ура!" (81). З тексту видно, як одна антонімічна пара горе – щастя підкреслюється другою “рятуйте” – “ура!”, симетричною парою. Такий антонімічний паралелізм підсилює протиставлення, увиразнює суперечність.

Характерним для стилю Муратова є сполучення кількох антонімічних пар, які узгоджуються за смислом і конотацією. Серед них часто зустрічаються іменникові пари, які служать для організації тексту – початок-кінець: "Коли кордони світла й тьми стираються, Пірнає місяць, золотий карась, У плеса туману, щоб сонцю дать дорогу..." (176). Антонімічна пара світло – тьма починає текст, а пара сонце – туман закінчує його. Обидва антонімічні ряди складають градуальні антоніми, лексичні значення яких досить близькі. З поезії видно, що смисл другої антонімічної опозиції доповнює смисл першої, яка, в свою чергу, втілює в собі філософський задум твору: світло й пітьма протилежні, але разом із тим перебувають у залежності (посилюється світло – зникає пітьма).

У поезіях І.Муратова виділяються також симетричні і несиметричні іменникові антонімічні пари, що стоять поруч і підсилюють протиставність явищ, які вони називають: "Щоб сю ніч в нерівному двобої Розпачу й надії, світла й тьми Зірку провідну перед собою Бачили у темряві, як ми" (1980, 173), "І не знаю: де мій спокій? Де шукати рівновагу? У безвітрі, у згасанні Чи в горінні, в круговерті" (147).

Поєднання прислівникових і прикметникових, прислівникових і дієслівних антонімічних пар дає змогу авторові повніше розкрити суперечності людського буття: "Що – завтра? Нині правий берег круто І з лівим, низовим, стає на прю" (1980, 112), "Бараки.Табір. Поле чисте, Не стать на ньому, ані сісти, Бо вздовж і впоперек – дроти" (59). Перший фрагмент демонструє тісну взаємодію часових реалій завтра – нині із координаційними – лівий – правий. Тут відбувається злиття часу і простору. Другий – сполучення антонімів конкретної дії не стать – ані сісти і антонімів, що вказують на причину цієї дії вздовж – впоперек (дроти). Таке інтегрування надає текстові динамічності й експресивності.

Слід відзначити, що І.Муратов надає перевагу сполученню двох дієслівних антонімічних пар, як-от: "Творю, руйную, мучусь і люблю, І не спинюсь, аж поки серцем стихну" (178), "О Нерінго! Ноги могутні твої Твердо стоять на землі..., Тут плачуть, сміються, кохають, Вірять, ненавидять, творять" (104). Нагнітання дієслів, серед них антонімічних, створює враження динаміки, руху, емоційного напруження. Дієслівні антоніми творю – руйную, мучусь – люблю, плачуть – сміються, кохають – ненавидять цементують текст, підкреслюють єдність руху і віддзеркалюють темперамент поета.

Особливість мови І.Муратова – нанизування трьох і більше антонімічних пар з метою підсилення протиставлення. Поет вживає одну пару антонімів, але йому здається, що цього замало для контрасту, і він додає другу, чим створює експресію, а потім вплітає в тканину твору ще одну антонімічну пару, щоб завершити антонімічний акорд, як, наприклад: "Куди ви – у життя чи в потойбічність, В земне буття чи в мороки нірвани, Наївні й мудрі, як думки про вічність, Пустельних жахів свідки-каравани?" (144). Текст пронизують три пари антонімів, серед яких дві пари слів-антонімів (життя – потойбічність, наївні – мудрі) і одна пара антонімічних словосполучень (земне буття – мороки нірвани). Перші дві антонімічні пари між собою синонімічні (життя – земне буття; потойбічність – мороки нірвани), тому вся ця антонімічно-синонімічна конструкція містить у собі високий емоційно-експресивний заряд. І тільки завдяки третій антонімічній парі (наївні – мудрі) виникає розрядка напруги в тексті.

Антонімічні пари, як і синоніми, можуть створювати в поезіях І.Муратова ампліфікаційні ряди. Явище ампліфікації спостерігаємо в наступних поетичних рядках, де поет нагромаджує декілька антонімічних рядів, нанизує їх один на одного, дбаючи про те, щоб висловлювана думка сприймалася в усій повноті контрасту: "Добро і Зло в тривозі важу, Гріхи й розгрішення земне, Братерства міць і силу вражу, І вічне, й те, що геть майне" (323), "Ось почула і до причалу повернула: До них – відомих, не відомих, До друзів і до ледь знайомих, До пустотливих і серйозних, До невразливих і нервозних, Слоноподібних і тендітних – До всіх своїх двадцятилітніх" (89). Із цих текстів видно, що нагнітання кількох пар антонімів підсилює характеристику явища, створює враження великого загалу. Вживання таких лексичних структур, до складу яких входять три і більше антонімічні пари, надає оповіді семантичної напруженості, робить текст місткішим, сприяє створенню ритму поезії.