Адвокат в цивільному процесі, Детальна інформація

Рішення про відмову в позовах про присудження, про визнання і встановлення фактів і правовідносин та перетворення правовідносин (знаходження громадянина на утриманні, визнання договору недійсним, розірвання шлюбу, тощо) не потребують примусового виконання, але в частині стягнення судових витрат вони можуть виконуватися в примусовому порядку. В іншій частині рішення про визнання і перетворення правовідносин не потребують примусового виконання внаслідок їх загальної обов'язковості (ст. 14 ЦПК), і виступають підставами для їх реалізації іншими способами, зокрема, реєстрацією компетентними органами держави встановлених судом правовідносин (бюро технічної інвентаризації — видачею свідоцтва про право власності на жилий будинок), чи правового статусу громадянина (органи реєстрації актів громадянського стану — свідоцтва про розірвання шлюбу, про смерть громадянина, тощо).

Підлягають примусовому виконанню й ухвали суду у випадках, передбачених законом, які за змістом характеризуються реалізованістю і вимагають примусового виконання, зокрема, про забезпечення позову (ст. 156 ЦПК); стягнення цивільних процесуальних штрафів (статті 44,48,53,153,164,172, 174 та ін.) як заходів (санкцій) цивільної процесуальної відповідальності до осіб, які не виконали покладених, на них конкретних процесуальних обов'язків в складі цивільних процесуальних правовідносин у справі; про поворот виконання (статті 420-422), а також ухвали апеляційної та касаційної інстанції (п.4 ст.312, п.4 ст.342 ЦПК).

Для примусового виконання рішення, ухвали, постанови суду видається виконавчий лист. Це — письмовий документ встановленої форми і змісту, який видається судом загальної юрисдикції, і зобов'язує боржника, інших юридичних і фізичних осіб точно і своєчасно виконати рішення суду і сприяти державному виконавцю у примусовому їх виконанні.

Відповідно до ст.19 Закону про виконавче провадження, яким встановлені вимоги до змісту виконавчого документа, у виконавчому листі має бути зазначено: назва документа, дата видачі та найменування суду, який його видав; дата і номер рішення, за яким видано виконавчий лист; найменування стягувача і боржника, їх адреси, дата і місце народження боржника та його місце роботи, номери рахунків у банківських установах (для юридичних осіб); резолютивна частина рішення; дата набрання законної сили рішенням; строк пред'явлення виконавчого листа до виконання.

Виконавчий лист повинен бути укладений суддею і скріплений печаткою. Він видається за заявою стягувача або його представника

Заява представника до органу судового виконання може бути зроблена в усній або письмовій формі разом з належно оформленими виконавчими документами.

Виконавчий лист видається не пізніше наступного дня після набрання рішенням, ухвалою, постановою законної сили, а в справах, у яких допущено негайне виконання, — в день його постановлення.

Деякі ухвали суду виступають одночасно підставами виконання і виконавчими документами. Так, відповідно до Інструкції про проведення виконавчих дій виконавчими документами є ухвали судів у випадках, передбачених законом (п. 1.3). Такими є, зокрема, ухвали про забезпечення позову шляхом заборони провадити певні дії, накладати арешт на майно або грошові суми, що належать відповідачеві й знаходяться у нього або в інших осіб тощо (статті 152,156 ЦПК), а також ухвали суду про зміну способу забезпечення позову (ст. 154 ЦПК).

Інструкція визначає, що виконавчими документами є також ухвали судів загальної юрисдикції про затвердження мирових угод (п.1.3) — ухвала суд}- першої інстанції про затвердження мирових угод і закриття провадження у справі (ст. 179 ЦПК). Ними є ухвала суду апеляційної та касаційної інстанції (ст.304, 332 ЦПК) про затвердження мирової угоди, скасування постановленого рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі.

Виконавчий лист реєструється в суді, про що одночасно робиться відмітка в самому листі, і видається стягувачу чи іншій уповноваженій особі під розписку на зворотній стороні судового рішення.

Виконавчий лист може бути пред'явлений до примусового виконання органу державної виконавчої служби протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання, а про стягнення періодичних платежів — протягом усього періоду, на який присуджені платежі (ст.21 Закону).

Стягувач, який пропустив строк для пред'явлення виконавчого листа до виконання, може звернутися із заявою до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання про поновлення пропущеного строку. Така заява розглядається судом у десятиденний строк (ст.23 Закону «Про виконавче провадження») і за наслідками розгляду постановляється відповідна ухвала. У разі пропуску строку давності пред'явлення виконавчого листа до виконання з поважних причин він може бути поновлений, якщо інше не встановлено законодавством. Ухвала суду про відмову поновлення строку може бути оскаржена.

Повноваження представника щодо початку судового виконання реалізуються в межах передбачених законом процесуальних строків. Рішення у судовій справі, у якій стороною є громадянин, може бути пред'явлено до примусового виконання протягом трьох років з часу набрання рішенням чинності, а в усіх інших справах — протягом одного року.

Процесуальні дії представника, що стосуються судового виконання, мають бути спрямовані до того органу судового виконання, у районі діяльності якого перебуває майно або знаходиться постійне місце проживання чи роботи боржника; коли ж боржником виступає юридична особа, то за місцем знаходження його органу чи майна. Вибір альтернативної підсудності належить стягувачу і уповноваженому ним представнику. Виконавчі документи передаються судові, при якому функціонує судовий виконавець. З часу їх прийняття починається виконавче провадження.

У підготовчій частині судового виконання представники осіб, що беруть участь у справі, мають право вступити у процес виконання, заявити відвід судовому виконавцю (стаття 99ЦПК), подати заяву про призначення боржнику офіційного представника, а також про вжиття заходів до забезпечення виконання.

У провадженні по застосуванню органами судового виконання примусових заходів представник відповідача має проконсультувати клієнта щодо переваги добровільного виконання рішення над примусовим, яке тягне додаткові витрати і вилучення майна на покриття боргу та ін.

Процесуальні представники осіб, що беруть участь у справі, мають право: одержувати інформацію про хід примусового виконання шляхом особистого ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження і одержання відомостей від осіб, які виконують рішення, оскаржувати дії судового виконавця, а також брати участь в розгляді скарг суддею; оскаржувати його ухвалу, винесену з питань судового виконання; порушувати перед судом питання про поворот виконання; подавати позови про виключення майна з опису і брати участь в їх розгляді, а також вчинювати інші процесуальні дії по захисту прав осіб в стадії судового виконання.

2.4. Особливості участі адвоката у цивільному процесі

Високі професійні, етичні вимоги, що ставляться до адвоката, та особливості виникнення і розвитку цивільного процесу: диспозитивність, змагальний характер, тощо — обумовлюють специфіку представницької діяльності адвоката в цивільному судочинстві.

На відміну від кримінального судочинства, в якому питання про вступ адвоката в процес не залежить від законності чи обґрунтованості позиції підзахисного, в цивільному процесі прийняття адвокатом доручення клієнта на ведення справи в суді залежить від наявності в ній правової позиції, що на сьогодні загальновизнано в юридичній літературі.

Питання про умови прийняття доручення клієнта на ведення цивільних справ в суді привертало увагу вчених ще за часів дії Судових Статутів 1864 р., і вже тоді викликало чимало суперечок.

Сьогодні до основних елементів правової позиції у справі ряд вчених відносить: законність вимог (заперечень) клієнта; наявність юридичних фактів, що обґрунтовують ці вимоги (заперечення), та можливість підтвердження їх допустимими доказами; а також юридичну перспективу справи.

Іншої точки зору дотримується В.Єлізаров, який, посилаючись на те, що в ході судового розгляду можуть статися зміни в доказах (визнання іншою стороною факту договірних відносин тощо), зазначає, що адвокат вправі прийняти доручення клієнта і в тому разі коли вимоги або заперечення довірителя не можуть бути обґрунтовані допустимими доказами.

Дискусійним в процесуальній літературі є питання про юридичну перспективу справи як елементу правової позиції. Так, якщо В.Купрішин, Д.Ватман та ряд інших вчених визнають юридичну перспективу складовим елементом правової позиції у справі і, відповідно, однією з умов для прийняття

адвокатом доручення клієнта, то іншої думки дотримується В.Татаринцев. який, не відносячи юридичну перспективу справи до елементів правової позиції, стверджує, що представництво адвоката у справі потрібніше більше там, де менше проглядається юридична перспектива.

Однак юридичну перспективу справи не можна повністю ігнорувати, її все ж необхідно враховувати при прийнятті доручення клієнта. При несприятливій перспективі адвокат обов'язково має довести до відома клієнта свої неупереджені думки щодо вірогідності досягнення успіху в ній, зазначивши при цьому слабкі місця в позиції клієнта з тим, щоб останній міг остаточно визначитись і прийняти рішення — чи варто порушувати дану справу в суді. Якщо клієнт все ж визнає за необхідне її порушити, адвокат вправі прийняти його доручення. Аналогічно має діяти він і при відсутності допустимих доказів у справі.

До елементів правової позиції у справі ряд вчених відносять також моральний (етичний) аспект.

Необхідність врахування адвокатом моральної сторони справи випливає з високих етичних принципів (основ) адвокатської професії.

З метою недопущення завдання шкоди інтересам клієнта правом багатьох західноєвропейських країн закріплено правило, відповідно до якого адвокат не може прийняти доручення і самостійно вести справу клієнта в разі невідповідності його рівня кваліфікації та досвіду ступеню її складності. Зокрема, Кодекс правил для адвокатів країн Європейської співдружності (п.З.1.3) передбачає, що адвокат не вправі вести справу, яка завідомо не відповідає рівню його професійної компетенції, без участі в ній іншого адвоката, що володіє необхідною компетенцією.

Аналогічне положення, на мій погляд, доцільно було б закріпити в Кодексі адвокатської етики, над створенням якого працює Спілка адвокатів України. Непоодинокі випадки ведення справ у суді адвокатами, які не мають достатньої компетенції. Так, ТОВ "Липенцев & Со" вело господарську суперечку з "ПП Литвиненко" із приводу постачання комп'ютерного комплексу для офісу. Перше підприємство виступало як позивач і намагалося довести, що приватний підприємець завищив вартість комплексу, не укомплектував ПК обговореними раніше пристроями , зривав графік і терміни гарантійного обслуговування техніки, чим наніс замовникові значний матеріальний збиток. Для представництва законних інтересів компанії "Липенцев & Co" у господарському суді була запрошена адвокат обласної колегії адвокатів Олена Бакланова. За ознайомлення зі справою і здійснення всіх процесуальних дій у суді першої інстанції адвокат зажадала передоплату в розмірі $300 наявними. Компанія-клієнт заплатила ці гроші, однак в офіційному договорі про надання юридичних послуг фігурувала сума в 120 грн., що клієнт перелічив на розрахунковий рахунок адвоката.