Лексема срібло в поетиці О.Стефановича, Детальна інформація

Місяць озеро гладить, голубить,

Місяць з озером срібний взяв шлюб [9, 230].

Усім подібним метафорам з ключовим словом-“обранцем” місяць та супроводжуючою його срібно-білою колористикою притаманний високий експресивний потенціал. Його природу цікаво розкриває Т.Ковалевська: “…відтінкова парадигма білого кольору, – говорить вона, – через асоціативні зв’язки з такими поняттями, як давнина, коштовність, врода” та завдяки експресії фактів вторинного іменування продукують меліоративну спрямованість, яка в свою чергу актуалізує ідентичні диспозиційні семи в структурі і транспонує у контекст своєрідну подвоєну експресію” [4, 22]. Поглиблена, посилена меліоративна експресія у О.Стефановича створюється контекстними чинниками: використанням слів пестити, голубити, що позначають дії, які викликають позитивні емоції, слова шлюб, яке має відтінок особливої урочистості та піднесеності, тому що позначає таїнство, священне єднання двох людей. Звідси перехід у О.Стефановича до мотиву єднання священним шлюбом стихій, – словесного образу, в якому, можна вважати, відчувається відгомін симбіозу язичницької та християнської релігій в поетичній свідомості автора, співіснування елементів різних вірувань, загалом характерне для ментальності українців.

Випадків наголошення словом срібний лише колористичної ознаки в О.Стефановича зовсім небагато. Семантика кольору в базовій лексемі актуалізується в похідних за умови підтримки цієї прикмети іншими словами з колористичною семантикою: вуса золоті, багряне коло, злотний вус, до цієї ж семантичної (колористичної) ознаки тяжіє кров місяця (позначення червоного кольору):

Як блисли вуса золоті

Під кров’ю місяця впідповні…

Ізнов на галяву між хмар

Багряне викотилось коло…

І знову блиска срібне чоло

І злотний вус горить як жар… [9, 121]

Поезія О.Стефановича вражає не лише формальною та семантичною складністю метафоричних утворень на основі слова срібло, але й витонченістю сприйняття внутрішнім зором, завдяки чому стає можливою поява в тексті дивовижного оксиморона. Так поетично ускладнюється назва кольору через органічне поєднання в образі ознак, несумісних на побутовому рівні, внаслідок чого утворюється нова смислова якість і виникають незвичні, несподівані сполуки типу сріблість жовта, які подають реальні ознаки в їхньому русі, динаміці. Взаємодія трьох кольорів – сивого, срібного і жовтого – створює грандіозну картину взаємопереходу кольорів, їх плинності, гнучких переливів на нічному небі:

Встав місяць-ріг. Жене хмарок,–

Закрили сивим сріблість жовту [ …] [9, 225]

У своїх складних, вишуканих метафорах О.Стефанович все одно спирається на мовну практику, розвиваючи й збагачуючи її. Зокрема, срібло усталилося в мовленні в описах снігів, зими, – психологічно його образ асоціюється з холодом, незрушністю, спокоєм, і саме з такою настановою створюється метафора у поета:

Про сонячну вроду

Не мрій –

Дай серцю, природо,

Спокій.

Шарлатную барму

Зміни, –

Хай срібло і мармур –

Зими [9, 196].

У цій строфі О.Стефановича органічно, глибинно взаємодіють і лексичні, і синтаксичні рівні; особливої експресивної виразності набувають віршовий синтаксис, елементи фоностилістики, характерність віршового розміру. Перше протиставлення відразу впадає в око, оскільки воно оформлене через риму подібних за звучанням слів, що відрізняються лише одним приголосним на початку слів та додатковим звуком в кінці другого слова (барму і мармур). Це протиставлення колористичне, адже застаріле шарлат – це пурпур [8, ХІ, 413], а барма – це барва [7, І, 31]: пурпурна барва протиставляється білій, яка є ознакою срібла та мармуру. Винесені в окремий рядок і тим самим акцентовані слова не мрій, спокій, зими, актуалізуючи в значенні слів срібло та мармур семи застиглості, кам’яної незворушності, сприяють оформленню в тексті ще одного протиставлення, більш глибинного: сонячної вроди і холодної краси занімілої взимку природи. У позиції однорідності срібло і мармур взаємно підсилюють ознаки одне одного.

Як зазначалося вище, за сріблом усталилися асоціації із холодом снігів, а за золотом – із сонцем, теплом його проміння: це співвіднесення не випадкове, а глибоко вкорінене у свідомості мовців, оскільки його джерелом є язичницькі міфологічні уявлення наших предків:

Скоро зносиш свою пишноту,

Замість пурпуру вдягнеш мармур,

Вдягнеш срібло замість злота –

Тож цвіти не надармо [9, 59].

Та ж смислова поляризація, що й у розглянутому вище тексті, оформлена тут у дещо інший спосіб: не два синонімічні елементи в єдності (однорідності) протистоять іншим, а кожен з двох синонімів утворює свою антонімічну пару. Треба зважити на те, що у фігурах синонімізації та антонімізації тут виступають конкретні іменники, що у мовній системі неможливе. Та в поезії, ставши образами і набувши тим самим якісно-оцінного значення, вони отримують здатність виражати і спільні поняття, і протилежні вияви якості, властивості, стану предметів. Схему антонімічних відношень між цими метафорично вжитими словами та концептами, позначеними за допомогою сполук, можна подати так:

Пурпур – мармур