Лексема срібло в поетиці О.Стефановича, Детальна інформація

Злото – срібло

Червоний колір – білий колір

Сонячне сяйво – сніг

Тепло – холод.

Підсвідоме об’єднання автором пурпуру й золота в одному ряді цілком закономірне: адже, за словами Т.Зуєвої, “золотий колір відокремився від поняття про червоний. Спільне для них – ідея народження; для червоного – тварин і людини, для золотого (сонцеподібного) – землі” [2, 28]. Безпосередньо білий колір контрастує лише з чорним і аж ніяк не з червоним, та коли зважити, щo саме вони символізують у народному світогляді (червоний – життя, а білий – смерть), стає зрозумілим їх протиставлення у цьому вірші.

В О.Стефановича особливо підсилюється сема холоду, потенційно присутня в значенні слова срібло, його синонімом лід:

Вже місяць холодний такий,

Мов цілий – із срібла і льоду [9, 31].

Поет будує синкретичну індивідуальну метафору, до складу якої входить слово срібний, і при змалюванні конкретних реалій, передаючи в одному словосполученні і блиск та сяйво срібла на склі, і химерність рослинних візерунків у людській уяві:

Ким це намальовано

На вікнах срібний сад [9, 32].

Зорові метафори, поєднуючи барви срібла і блакиті, передають природну, прозору гармонію кольорів і транспонують у текст експресію піднесеності, святковості, урочистості. Мотив єдності високої блакиті й срібла розвивається в тексті, стаючи його нервом:

Як окрилено окріпла

Ярость вітру весняна,

Коли вибухами срібла

Захлинулась вишина! [9, 172]

Конотативна сема свіжості у смисловій структурі слова срібний ускладнюється у вирішенні нового поетичного завдання, що полягає в об’єднанні стихій космосу – небесного (вишини) й земного (ріки) – та подачі авторської візії його безмежжя:

О, любо тобі [сонце – Л.Д.]

Любить їх по купелі в хвилях, –

Із срібних обіймів

У злотні обійми приймать [9, 49].

Ключове слово срібло та похідні від нього, визначаючи одну з найважливіших стильових парадигм О.Стефановича, втягують у своє смислове поле й оказіональні утворення. Вислів (як) срібно скрізь надає базовій ознаці екстенсивного розвитку: поет ніби дистанціюється від образної назви предмета – срібного снігу, місяця, зимових візерунків на замерзлій шибці, ріки – і прикладає цю властивість до всього світу. Іменник срібло та слова цього семантично-образного поля автор уживає для вираження не лише зорових, але й звукових властивостей. При цьому він відштовхується від узвичаєного в мовленні переносного значення, що втілює “мелодійність, дзвінкість, чистоту (звуку, голосу, сміху і т.ін.)” [8, ІХ, 619]. Невипадковою є ця асоціація у вірші “Музuки”, де срібло стає втіленням самої музики:

Скрипка співом, срібним співом залилась […]

Співи сріблом ллють на вулицю з горба […] [9, 231]

Просто в душу срібний спів мені пливе! […]

Скрипка сріблом ллє […] [9, 232]

Та автор не зупиняється на рівні загальновживаного, а поетично перетворює усталені мовні моделі, вдаючись, зокрема, до персоніфікації срібного співу:

Ой зрадів, забився срібний мені птах,

Ой, мигтить мені, мигтить мені в очах! [9, 232]

Радісні емоції, які пов’язувалися із зоровим сприйняттям, із святковим сяйвом, блиском срібла, переносяться і на звучання. Конотація радості, відчуття чогось приємного, світлого у слові срібний настільки стійка, настільки вросла в семантику слова, що українські лексикографи, на відміну від російських, подають її навіть як окремий лексико-семантичний варіант із позначкою перен. із посиланням на О.Гончара – срібні сни [8, 621].