Віктор Ющенко - українська надія чи міф?, Детальна інформація

Реферат на тему:

Віктор Ющенко –

українська надія чи міф?

Представник молодшої генерації українських політиків, Віктор Андрійович Ющенко для багатьох залишається людиною-загадкою, всуціль створеною з суперечностей. Єгор Соболєв у “Зеркале недели” так охарактеризував Ющенка: ”Він є яскравим прикладом “американської мрії”, створеної в Україні. Хлопець із сумського села, що закінчив тернопільський вуз, але став першим у банку, валютні резерви якого становлять більш аніж мільярд доларів, а гривневі – невичерпні. Людина, що носить дешеві костюми і ще більш дешеві краватки, але добре знайома з багатьма першими особами фінансового світу планети. Художник-аматор, над картинами якого сміються журналісти, але підписи якого вартують сотні тисяч найбільш великим місцевим банкам”.

Протягом останніх кількох років преса витворила своєрідного кумира з Віктора Ющенка. На нього сподіваються. Його слова очікують. Він став своєрідною “українською маркою” перед світовим співтовариством, і коли нам говорять: ”Українська криза зайшла настільки далеко, що ми не бачимо перспектив розвитку вашої держави”, майже незмінним аргументом у вустах наших співвітчизників було — “А зате у нас ще є Ющенко”. Часто ставлення до Ющенка було перебільшеним. Він робив помилки, але ці помилки або не помічали, або з легкістю пробачали. Ющенко – чи не єдина особа в українському політичному істеблішменті, який опинився фактично поза критикою. Кілька минулорічних скандалів довкола його імені, що вихлюпнулися на сторінки періодичних видань, не досягли своєї мети. Його опоненти поступово змирилися з поразкою, отриманою у двобої…

22 грудня 1999 року, у останній найкоротший день десятиліття, 296 народних депутатів вирішили довірити уряд саме Вікторові Ющенку. За нього голосували навіть представники лівих сил – голосували, знаючи, що він є правим за переконаннями і основним його завданням мають стати реформи в економіці та політичному житті України. Ті реформи, проти яких відверто виступають ліві і яких побоюються олігархічні кола… Ті реформи, які так потрібні Україні…

Віктор Андрійович Ющенко народився 23 лютого 1954 року у селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської області. Його батько був фронтовиком, пройшов крізь німецькі концтабори, мав поранення. Після війни Андрій Андрійович Ющенко викладав у сільській школі англійську мову. Мати, Варвара Тимофіївна, також викладала у школі – фізику і математику. Нині Варварі Тимофіївні 82 роки. Андрій Андрійович помер у 1992 році. Крім Віктора, у сім'ї ріс старший брат, Петро, який нині живе і працює у Харкові.

Однак формування світогляду Віктора Ющенка відбулося не на рідній Сумщині, а на Тернопільщині. У 1970 році він поступив у Тернопільський фінансово-економічний інститут, на спеціальність “Бухгалтерський облік у сільському господарстві”. Як згадує мати Віктора, “коли закінчував школу і потрібно було з вибором визначитися, батько рішуче сказав: ”Інженерів у нас вистачає, підеш на економічний!”… Віктор запротестував: ”Я молодий, здоровий, і що – обліковцем буду, штани протирати?” Але батько на своєму настояв: ”Коли не у нас в колгоспі будеш працювати, то де-небудь в районі чи в обласному центрі – все до нас поближче”.

Однокурсниця (і одногрупниця по групі “БС-1”) Віктора Ющенка Марія Кулаєць розповідала, що Віктор виявився єдиним східняком у їхній групі. Йому було далеко їздити на рідну Сумщину, і тому він часто залишався на свята у однокурсників у західноукраїнських селах. Згодом Віктор Андрійович зізнався, що саме Тернопільщина дала йому змогу по-справжньому відчути себе українцем. Саме у студентські часи він захопився альпінізмом (навіть підпрацьовував інструктором туристичного табору “Тернопіль-Карпати” у Рахові), малюванням та фотографією.

Після закінчення вузу Віктор працював заступником головного бухгалтера колгоспу у селі Яровому Косівського району Івано-Франківської області. Звідси Віктора Ющенка у жовтні 1975 року призвали в армію. Через рік, у листопаді 1976 року, після демобілізації з армії, Ющенко повертається на рідну Сумщину і влаштовується на посаду економіста відділу Держбанку СРСР у селищі міського типу Ульянівка Білопольського району Сумської області. Поступово з економіста селищного типу Ющенко перетворився на економіста районного масштабу, а згодом вийшов на обласний рівень. У липні 1985 року його призначають заступником начальника управління кредитування і фінансування колгоспів, агропромислових об'єднань і міжгосподарських підприємств Сумської області. У 1986 році Ющенко переїхав на роботу до Києва – заступником начальника управління кредитування сільського господарства агропромислового комплексу в Українській республіканській конторі Держбанку СРСР. Далі – робота в Агропромбанку СРСР.

Наприкінці 70-х Віктор Ющенко одружився. У 1981 році у нього народилася донька Віталіна, у 1985 році – син Андрій. У 1999 році друга дружина, Катерина Чумаченко (до речі, громадянка США), народила Вікторові Ющенку доньку Софію. Старша донька вже заміжня. У лютому 2000 року Віктор Ющенко став дідусем. А з репортажів про поїздку Віктора Ющенка до Болгарії у липні 2000 року було чітко видно, що Катерина Чумаченко невдовзі ощасливить Віктора Андрійовича четвертою дитиною.

Як економіст і політик, Віктор Ющенко формувався під виразним впливом Вадима Гетьмана – другого за рахунком голови Національного банку України. У 1987 році Вадим Гетьман очолив Агропромбанк, і саме тоді запросив на роботу нову команду економістів. Із тих, хто був покликаний Гетьманом до роботи у його банківській структурі, варто назвати таких нині відомих економістів, як Олег Андронов, Олександр Кіреєв, Юрій Лях та Ігор Мітюков. Одним із таких фахівців виявився і Віктор Ющенко, який у “гетьманському” банку очолив планово-економічне управління. У грудні 1989 року Ющенка призначають заступником голови правління банку. Наступного року українське відділення Агропромбанку СРСР було перетворено на акціонерний комерційний агропромисловий банк “Україна”. Ющенко і надалі зберіг за собою посаду заступника голови правління банку.

У квітні 1992 року Вадим Гетьман робить пропозицію Вікторові Ющенку стати першим його заступником. Ющенко погоджується. Фактично у цей час Вадим Гетьман очолює Національний банк України, і Вікторові Ющенку доводиться керувати справами банку “Україна”. На початку 90-х років Вадим Гетьман починає формувати своєрідне фінансове угруповання – один із перших вітчизняний “кланів”, які мали вступити в боротьбу за контроль над певними сферами економіки. Розподіл сфер впливу в економіці був неминучим. Вадим Гетьман запропонував механізми цивілізованої гри при розподілі економічного “пирога” між різноманітними фінансовими угрупованнями. Будучи внутрішньо чесною і порядною людиною, відстоюючи насамперед українські інтереси, Гетьман виявився романтиком і поплатився не лише становищем у суспільстві, а й головою…

У січні 1993 року Вадим Гетьман подав у відставку з посади голови Національного банку України і зосередився на парламентській діяльності. На свій пост він запропонував саме Віктора Ющенка. Для багатьох це було несподіванкою: Ющенко був маловідомою фігурою в українському істеблішменті, до того ж у нас за роки радянської влади звикли до геронтократії, а Ющенкові у той час було лише 39 років…

Ющенко повівся досить дивно. Отримавши довіру парламенту, він зосередився на вивченні макроекономіки і навіть взяв тривалу відпустку – “за станом здоров'я”. Досі залишається загадкою: чи дійсно мала місце серйозна хвороба Віктора Андрійовича, чи він просто мусів усамітнитися, аби вповні вникнути в курс справ діяльності Національного банку України. Але вже за кілька місяців народні депутати, що забули, як виглядає Віктор Ющенко, почали ремствувати: або нехай керує Національним банком, або нехай іде з посади…

Віктор Ющенко з'явився з тіні й енергійно почав проводити роботу з реформування української фінансової системи.

Насамперед він створив потужну команду фахівців-економістів, які стали на чолі Національного банку України. Першим заступником Ющенка став Володимир Стельмах – приятель і ровесник Вадима Гетьмана, людина, що пропрацювала в фінансовій сфері майже три десятиліття, виходець із тієї потужної когорти економістів, яку в брежнєвські часи почав формувати довкола Зовнішторгбанку СРСР легендарний міністр Тяжельніков. Виходець із Сумщини Володимир Стельмах був тією ланкою, яка у довгому ланцюгу людських взаємовідносин поєднала у професійному плані Віктора Ющенка з Вадимом Гетьманом. Другим заступником став Олександр Кїреєв – молодший колега Ющенка з часів Агропромбанку та банку “Україна”. Протягом семирічного перебування Віктора Ющенка на посаді голови Нацбанку України ці люди постійно перебували поруч із ним. Фактично, це була гвардія Вадима Гетьмана. Гетьман стояв дещо осторонь офіційної політики Нацбанку, але міг суттєво впливати своїми порадами на його діяльність.

У той час, коли Ющенко став головою Національного банку, в Україні відмічалася шалена криза. Грошові станки постійно штампували нові купюри. Девальвація карбованця сягала катастрофічних меж. Рівень заробітної плати населення був одним із найнижчих у світі (станом на 1993 рік середня заробітна плата в Україні становила близько $8 США). Ющенко запропонував Президентові Л.Кравчуку запровадити політику монетаризму в фінансовій сфері, що могло би суттєво вплинути на інфляційні процеси. Кравчук відмовився…

Однак курс на монетаристську політику підтримав спадкоємець Кравчука – Леонід Кучма. За часів нового Президента Віктор Ющенко зберіг свою посаду. Він не творив власний політичний імідж – він стояв у стороні і спокійно спостерігав за тим, як журналісти і політологи самі творять його політичний імідж. Він не втручався в політичні справи – але політика крутилася довкола нього. Він волів залишатися людиною-загадкою. Лише одного разу Віктор Ющенко висловив свої політичні симпатії і написав заяву до щойно створеної Народно-демократичної партії. У 1996 році він став членом Політради Народно-демократичної партії. Але вже через рік він призупинив своє членство в НДП, вважаючи, що керівник Нацбанку не має права займатися політикою. Хоча на виборах 1998 року Народно-демократична партія активно використовувала “фактор Ющенка”, заявляючи, що “Ющенко – за НДП”. У багатьох регіонах подібні заяви спрацьовували позитивно.

Протягом 1994 – 1995 рр. ситуація у фінансовій сфері почала стабілізуватися. Завдяки монетаристській політиці Нацбанку, підкріпленій діями окремих політиків в уряді (В.Пинзеник, І.Мітюков, С.Тигипко), Україна дозріла до того, аби ввести свою власну національну валюту. У вересні 1996 року Ющенко “благословив” введення гривні в Україні. Протягом двох років гривня була досить стабільною грошовою одиницею. Ющенко повернув українцям віру в можливість стабільної економіки.

Коли у 1997 році закінчився термін повноважень Віктора Ющенка як Голови Нацбанку, Президенту підготували чотири досьє на людей, які би могли очолювати Національний банк наступні чотири роки. Перше досьє належало самому Ющенкові. Інші три – віце-прем'єру Сергієві Тигипку; голові Комісії Верховної Ради з питань фінансів і банківської діяльності Вікторові Суслову та голові правління Укрексімбанку Олександрові Сорокіну. Віктор Ющенко, перебуваючи з візитом у Японії, дізнався, що вибір Президента знову впав саме на нього. На користь Віктора Ющенка спрацювали підтримка міжнародних фінансових кіл та позитивний імідж всередині України. На перешкоді не стало навіть те, що Ющенко незадовго перед повторним висуненням на посаду посварився з Павлом Лазаренком – конфлікт полягав у діаметрально протилежних підходах до питань облігацій внутрішньої позики та векселів. Згодом час покаже правоту Ющенка: саме ОВДП стали однією з основних причин обвалу гривні у серпні 1998 року. Неконтрольований прихід нерезидентів на внутрішній ринок державних позик у 1996 році згодом обернувся для Нацбанку втратою третини валютних резервів.

Зрештою, навіть Павло Лазаренко мусів визнати Віктора Ющенка “фахівцем на своєму місці” і заявити, що “його призначення буде однозначно підтримане урядом, не зважаючи на наявність робочих питань, які, не виключено, виникатимуть і в майбутньому”.

У жовтні 1997 року Віктор Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради законопроект “Про Національний банк України”. Згідно з законопроектом НБУ максимально унезалежнився від гілок влади, а також наділявся певними привілеями. Після першого читання законопроект було відправлено на доопрацювання і про нього забули…

Не всі дії Ющенка на посту голови Нацбанку у цей час можна вважати безпомилковими. Скажімо, під тиском голови НБУ для обслуговування внутрішніх позик, курс гривні штучно укріплювали протягом всього 1997 року, що болісно відбилося на експорті і призвело до дисбалансу товаропотоків на користь імпорту. Встановлений Ющенком 17-відсотковий норматив резервування не лише не зміг забезпечити стабільність курсу гривні, а й суттєво скоротив прибутковість банківського бізнесу. Але таких помилок було не так і багато. Низький “коефіцієнт помильності” сприяв тому, що для багатьох Віктор Ющенко перетворився на “непомильного” економіста. Він навчив державу не друкувати гроші надаремне і зупинив гуперінфляцію. Він побудував валютний ринок, що обслуговує зовнішню торгівлю. За його благословенням у державі виникло кілька десятків перспективних банків. Завдяки його діяльності Україна не мала жодної банківської кризи. Єгор Соболєв у “Зеркале недели” іронічно зауважує: ”Можливо, в лондонському Сіті немало людей заткнуть за пояс Ющенка за рівнем банківського професіоналізму, але для Києва, де навіть немає фінансового центру, він свої гроші відпрацьовує”.

У квітні 1998 року сталася трагедія: невідомий вбивця застрелив Вадима Гетьмана. Загибель Гетьмана викликала чимало чуток і версій. Однак зрозумілим було те, що Гетьман та його команда (до якої належав і Ющенко) створили потужний економічний “клан”, і комусь цей “клан” заважав. Гетьман і Ющенко отримали контроль не лише над фінансовою системою України, а і (до деякої міри) над транзитними фінансовими потоками. У них в запасі була довіра народу та позитивний імідж реформаторів. Із таким стартовим капіталом можна було думати і про штурм найвищих піків влади в Україні. Про Ющенка все частіше починають говорити як про майбутнього президента України.

Після загибелі Вадима Гетьмана Віктор Ющенко опинився у певній розгубленості. Потрібно було діяти самотужки, збирати уламки команди, готуватися до атак ворогів і суперників. Одним із найнебезпечніших ударів міг бути удар з боку оточення Президента, адже Леонід Кучма досить ревниво ставиться до ймовірних конкурентів.

Другим шоковим моментом для Віктора Ющенка стала загибель у автомобільній катастрофі голови Ощадного банку України Олександра Веселовського – ще одного представника команди, створеної свого часу Гетьманом.

Третім потрясінням для Національного банку і Віктора Ющенка стала криза українського фінансової системи у серпні-вересні 1998 року. На перших порах Ющенко розгубився. Він почав діяти нервово, непослідовно, навіть істерично, намагаючися спочатку направити гривню вслід за російським рублем, а потім зупинившись і визнавши помилковість такого рішення

Світ заговорив про фінансовий крах в Україні. “Financial Times” у вересні 1998 року писали про загрозу фінансового краху, що зберігався в Україні. Щоправда, при цьому наголошувалося, що відповідальність за цей крах мають нести не лише уряд та Нацбанк, але й Міжнародний валютний фонд. Світовий банк вустами одного зі своїх керівників, П.Сігельбаума, заявив, що в Україні криза затягнеться, оскільки вихід є лише один – реформи, а український уряд їх не проводить. Віктор Ющенко заговорив про необхідність глибинного реформування української економіки. Але це – на перспективу. Наразі ж долар було загнано у вузький гривневий коридор – нехай штучний, але все-таки настільки потрібний на той час. Цей надзвичайний захід не сприяв популярності української валюти на Заході, але мав чудовий психологічний ефект: на фоні російської кризи девальвація гривні в Україні виглядала невинною забавкою фінансистів.

Ющенко у дні кризи мобілізував усі сили Нацбанку. Практично було перейдено на ненормований робочий день. Майже всі працівники Нацбанку працювали у посиленому режимі, в умовах, близьких до бойових, до 2 години ночі. У жовтні місяці можна було з впевненістю сказати: удар кризи Україна витримала. Нехай із втратами, але витримала.