Психологічні аспекти лікування, Детальна інформація

— самостійність, незалежність, відповідальність за своє життя.

Психоаналіз і біхевіоризм не визнають людської свободи: людина з'являється як заручник: у першому випадку — вроджених інстинктів, у другому — умов середовища. Гуманістична психологія стверджує, що заручником обставин людина відчуває себе у разі неблагополучного розвитку ЇЇ особистості. Людина, яка нормально розвивається, — завжди є господарем свого життя, у неї завжди є можливість вибирати;

— щирість, тобто відкритість у вираженні почуттів, природність, відсутність штучно-показного у поведінці;

— доброзичливість до інших, терпимість до чужих недоліків. Егоїзм, прагнення до зверхності, відчуженість — це захисні реакції людини, яка відчуває себе нещасливою. Коли людина у злагоді із собою, зі своєю сутністю, у неї немає причин цуратися людей або бути недоброзичливою;

2) умовою прямування до самоактуалізації є досвід міжособистісних стосунків (насамперед, стосунків з близькими, дорогими людьми), які характеризуються такими рисами:

а) безперечне позитивне ставлення. Часто дитина бачить прояви любові до себе з боку своїх родичів (похвалу, ласку) тільки тоді, коли вона слухняна, якщо вона отримує добрі оцінки і таке інше. Тобто виключно за певної умови. Так у людини закладається переконання, що її можна любити, сприймати як особистість, тільки якщо вона відповідає певним вимогам (красива, має високий соціальний статус, ніколи не робить помилок тощо). Таке переконання робить людину невпевненою у собі, залежною від думки оточуючих. Якщо з раннього віку людина відчуває себе любимою і цінною заради неї самої, незважаючи на те що вона може робити щось не так, дурниці і навіть безглузді помилки (адже можна засуджувати вчинок, не принижуючи при цьому людину, що його здійснила), тоді у неї розвивається почуття самоцінності — те, без чого щасливий, гармонійний розвиток є неможливим;

б) щирість або конгруентність у спілкуванні. Щоб людина зробилася щирою, відкритою, вона повинна бачити щирість з боку близьких. Конгруентністю називається суміщення трьох "пластів" комунікації: вербального (тобто словесного), невербального (супровідних інтонацій, міміки, жестів) і того, що людина при цьому відчуває. Неузгодженість цих "пластів" завжди помічається партнером по спілкуванню (особливо, коли спілкуються близькі люди) і сприймається як нещирість, недовіра або навіть ворожість (як сприймається, наприклад, фраза "Я дуже тебе люблю", вимовлена з холодною інтонацією і "кам'яним" виразом обличчя). Результатом неконгруентної комунікації є звичка до недовіри й потайності;

в) емпотія. Вона означає розуміння, співпереживання партнеру по спілкуванню, вміння подивитися на обставини очима співбесідника;

3) неврози, відхилення у поведінці (у тому числі й асоціальна поведінка), спричинені порушенням контакту зі своїм внутрішнім "я" (тобто неможливістю розкрити свій внутрішній потенціал, самоактуалізуватися), втратою відчуття самоцінності.

Відповідно до цього мета гуманістичної терапії полягає в тому, щоб допомогти людині відновити контакт зі своєю сутністю, підвищити самоцінність. Методом, стратегією тут є "терапія, яка розуміє" (інакше: "клієнт — центрована терапія", емпатичне слухання). Якщо психоаналітик ставить запитання своєму хворому і інтерпретує його відповіді, то терапевт віддає ініціативу клієнтові. Клієнт, якщо відчує себе вільним і буде довіряти терапевту, сам прийде до тієї самої теми, яка його хвилює і, розповідаючи про свої почуття й переживання, сам зрозуміє свої проблеми і знайде цілях до їх вирішення. Завдання терапевта зводиться до того, щоб створити атмосферу міжособистісного спілкування, яке задовольняє три згадані вище умови, і водночас заохотити клієнта до вільного висловлення своїх почуттів.

Гештальт-психологія

Основні тези гештальт-психології:

1) психологічній діяльності притаманне прагнення до цілісності, завершеності.

Завдяки психологічній активності будується ціле зображення. Через це навколо себе ми бачимо не суму якостей, а власне цілісні предмети.

Прагнення психічної діяльності до завершеності проявляється також у тому, що незавершена дія, нездійснений намір залишають певну напругу. Ця напруга прагне розрядитися (в реальному або символічному плані). Наслідком напруги є, приміром, ефект незавершеної дії, який полягає в тому, що зміст незавершеної дії запам'ятовується людиною краще, ніж зміст завершеної. Через таку саму закономірність доросла людина може раптом купити собі забавку, котру їй хотілось отримати в дитинстві;

2) відсутність цілісності, завершеності породжує напругу, внутрішні конфлікти, невроз.

Так, наприклад, людина, яка втратила когось із близьких, часто відчуває провину перед померлим, пригніченість або відчай від того, що вже нічого неможливо повернути й виправити. Річ у тім, що у взаємостосунках близьких людей завжди достатньо присутній мотив чогось недоказаного, нез'ясованого, відкладеного "на потім". З точки зору гештальт-теорії всі ці наміри, які раптом втрачають можливість бути реалізованими, відіграють значну (якщо не головну) роль у генезі депресії і відчаю.

Інколи гармонія, стійкість особистості може порушитися через конфлікт протилежних тенденцій в ній самій. Протилежності завжди існують у психічному житті людини: вона може до безтями любити близьку людину й одночасно відчувати роздратування з приводу яких-небудь ЇЇ рис; відчувати радість від того, що закінчилися студентські роки, та Ін. У випадку гармонійного розвитку протилежності доповнюють одна одну, наповнюють емоційне життя контрастними відтінками. Коли ж протилежні тенденції (почуття, наміри) починають конфліктувати в самій людині, вона відчуває провину, безпорадність, стає пасивною, пригніченою, нездатною до прийняття рішень.

Мета гештальт-терапії полягає в тому, щоб допомогти клієнту усвідомити конфлікт, що має місце, або тенденцію і відновити втрачену цілісність, завершеність.

Найчастіше в гештальт-терапії використовуються методи, які запозичені із психодрами (це різновид терапії, де життєві ситуації, які мають особистісний смисл для учасників, моделюються театралізованими методами, "акторами" виступають самі клієнти). Конфлікт виводиться на зовнішній план і свідомість береться під контроль; ситуація незавершеності може бути зіграна символічно.

Діяльний підхід

Діяльний підхід — це сильне теоретичне спрямування, якому властивий великий пояснювальний потенціал.

Практика психотерапії у межах інших психологічних шкіл часто приносить емпіричне підтвердження теоретичним положенням діяльного підходу.

Основні тези діяльного підходу;

1) розвиток психіки здійснюється через діяльність, тобто активну взаємодію з середовищем. Особливості психологічних властивостей і процесів суб'єкта не визначаються безпосередньо генетичними чинниками або впливом середовища. Характер взаємовідносин із довкіллям, те місце, яке суб'єкт займає в системі відносин людського суспільства, нібито відбивають вплив біологічних і довколишніх факторів.

Так, наприклад, доводиться інколи спостерігати суттєві відмінності у характері двох монозиготних близнят, які виросли в одній сім'ї. Чому за абсолютно ідентичних біохімічних і довколишніх умов один може бути комунікабельним і здатним до лідерства, а другий — стриманим І покірливим.

Річ у тім, що в близнюкових парах інколи існує розподіл ролей: "обслуговуючи" свою пару, кожний виконує власні функції в організації активності і спілкуванні зі світом. Таким чином, відмінності у характері практичної активності продовжують відмінності психічних властивостей.

Психіка не тільки формується у діяльності, але й проявляється через неї. Через це вивчення процесів та результатів діяльності (творів мистецтва, стратегічних рішень завдань, вчинків та життєвого шляху в цілому) є суттєвим джерелом інформації щодо психології;

2) усі психічні функції людини, яка має свідомість (так звані вищі психічні функції), носять опосередкований характер. Подібно до того як вплив людини на матеріальний світ опосередковується знаряддям праці, використання людиною власних психологічних функцій (пам'яті, мислення, сприйняття тощо) опосередковується поняттями, значеннями, логічними операціями, що засвоїлися людиною із культури.

Механізм такого засвоєння в онтогенезі Інтерпретації — формуванні внутрішніх структур людської психіки через засвоєння структур зовнішньої соціальної діяльності.