Загальний огляд “Інтернет”, Детальна інформація

Загальний огляд “Інтернет”
Тип документу: Реферат
Сторінок: 15
Предмет: Комп`ютерні науки
Автор: Олексій
Розмір: 72.5
Скачувань: 1469
Навіть з нечисленних прикладів видно, що в мережі дійсно представлена безліч різноманітної інформації. Мережа “Інтернет” схожа на величезну світову бібліотеку, котра має тільки одну, але істотну відмінність: для пошуку книги в бібліотеці є каталог, у крайньому випадку можна звернутися до досвідченого бібліотекаря. Повного каталогу «Інтернету» не існує. Але проте пошук в “Інтернеті” можливий, і це, мабуть, є однієї з найбільш важливих його сторін. Для пошуку даних у мережі використовуються спеціальні сервери, інформація на яких підтримується й обновлюється практично автоматично. З появою пошукових серверів, і особливо “AltaVista”, відбулася гуманізація мережі, тобто будь-яка інформація, про яку є хоча б якесь представлення, обов’язково буде знайдена.

Пошукові сервери - це окремі спеціальні комп’ютери, що автоматично переглядають усі ресурси “Інтернету” і індексують їхній зміст.

- індексування - це процес класифікації визначених ресурсів за допомогою виділених об’єктів - індексів. Наприклад, відношення поштової адреси до того чи іншого відділення пошти може бути визначене за допомогою шестизначного числа - поштового індексу. [5]

При індексуванні ресурсів “Інтернету” пошукові сервери переглядають усю мережу. Для всієї знайденої інформації, будь то www-сторінка, стаття Usenet чи просто файл на сервері, визначається набір індексів, по якому потім можна буде одержати посилання на дану інформацію. Для забезпечення повноти пошуку індексами є всі слова, що зустрічаються в даному ресурсі.

Коли на сервер надходить запит у вигляді набору ключових слів, то він просто проводить пошук у своїй базі даних по заданих словах, одержуючи як результат посилання на документи в мережі, в яких містяться дані слова. Після цього результат сортується відповідно до частоти появи того чи іншого слова і повертається користувачу.

З боку усе виглядає дуже просто, але це зовсім не так. Одна з основних проблем тут - швидкодія комп’ютерів, що роблять автоматичний пошук по мережі, індексування результатів, обробка запиту, і, нарешті, швидкодія самого www-сервера.

“Інтернет” не має організаційної структури. Користувачі його послугами підключаються до різних національних чи міжнародних, комерційних чи державних компаній у системах телекомунікацій. Сформувалася складна багатоступінчаста схема виходу користувачів в “Інтернет” через численних посередників (“провайдерів”). Компаній і посередників, що забезпечують вихід у мережу “Інтернет”, багато тисяч. Їм належать лінії зв’язку, але частіше вони їх орендують, визначаючи різні тарифи на послуги. Тому між ними йде тверда конкурентна боротьба за прибутки. Вони досить часто заохочують користувачів мережі наданням тих чи інших пільг. Нерідко окремі канали електрозв’язку в робочі години потерпають від сильних перевантажень і не справляються з надмірно концентрованими в часі потоками інформації. Послуги “Інтернету” забезпечуються інформацією; закладеною в так званих головних комп’ютерах, число яких, по різним оцінкам коливається від 5 до 9,5 млн. Вони знаходяться в різних країнах і регіонах світу, і кількість їх швидко, росте в міру усе більшого прагнення комерційних організацій розмістити свою платну чи безкоштовну інформацію в системі “Інтернету”. До початку 1996 р. приблизно 170 тис. комерційних компаній дали свою інформацію в мережі. Джерелом найрізноманітнішої інформації можуть бути десятки мільйонів власників персональних комп’ютерів, через які в мережі “Інтернет” можлива передача будь-якого повідомлення (типу електронної пошти й ін.). [6]

Обсяги виконуваної “Інтернетом” роботи мають поки сугубо оцінний характер і визначаються за непрямими показників: числом підключених до його мережі комп’ютерів, кількості користувачів нею, чи обсягу обороту комерційних компаній, що беруть участь у його діяльності. Стати абонентом “Інтернету” так само легко, як і відмовитися від його послуг. Тому чисельність користувачів послугами “Інтернету” в 1998 р. за різними оцінками коливалася від 230 до 250 млн. [6].

З огляду на велику завантаженість мережі, викликану комерційною діяльністю, розробляється ще одна міжнародна мережа, яку дехто називає “Інтернет II”.

Система “Інтернет” в цілому є платною. Усі абоненти - колективи чи окремі особи - вносять свою частку в оплату витрат. Однак не обов’язково, що кінцевому користувачеві пришлють квитанцію на оплату міжміської телефонної розмови, навіть якщо він відвідав багато міжнародних місць. Більшість користувачів розраховуються з місцевим комерційним підприємством (оператором) зв’язку з “Інтернетом”, які в багатьох випадках збирають у користувачів лише постійні щомісячні внески. Як правило, підприємство зв’язку дає місцевий телефонний номер, щоб уникнути зайвих витрат. Типовий щомісячний внесок за доступ до системи складає приблизно 20 - 30 доларів США. Як видно, можливості “Інтернету” величезні. [8].

Отже, “Інтернет” – це проста, але в той же час досить складна комп’ютерно-інформаційна система. Вона немає організаційної структури, але для того, щоб користувач зумів потрапити в неї, існує спеціальна складна багатоступінчаста схема входу через численних посередників (“провайдерів”).

Інтернет привабливий щей тим, що керування мережними ресурсами тут абсолютно децентралізовано - на своєму сервері чи сайті кожен може представляти будь-яку інформацію в будь-якому порядку за умови, що вона технічно сумісна з підтримуваними системою і браузерами, технічними протоколами.

Основна функція мережі - надання різного виду послуг для своїх користувачів. В основному, вона передає або надає інформацію різного виду - аудіо-, відео-, текстову тощо.

2. Історія виникнення й розвитку інформаційної системи “Інтернет”

“Світ тісний... Підтвердженням цього повсякденного вираження може служити історія виникнення “Інтернет”. Як це не парадоксально звучить, але виникненню системи “Інтернет” США деякою мірою зобов’язані... Радянському Союзу”. [14]

Після другої світової війни, продемонструвавши один одному й іншому світу наявність ядерної зброї, Радянський Союз і США почали розробку ракетних носіїв для доставки цієї зброї. Суперництво велося прискореними темпами в обстановці найсуворішої таємності. Вже в 1947 році США ввели стосовно Радянського Союзу санкції, що обмежують експорт стратегічних товарів і технологій. Під технологією в цьому випадку розумілася спеціальна інформація, необхідна для розробки, виробництва і використання виробу. Ці обмеження були остаточно сформульовані й оформлені в 1950 році створеним координаційним комітетом з багатобічного стратегічного експортного контролю – “КОКОМ” (COCOM - Coordinating Committee for multilateral strategic export controls). Холодна війна, що почалася, і ізоляція від світових досягнень науки і техніки зажадали від Радянського Союзу абсолютної самостійності. Суперництво двох ведучих держав світу стало захоплювати сферу науки і технологій.

Оскільки всі роботи велися в обстановці найсуворішої таємності, то як грім серед ясного неба 4 жовтня 1957 року пролунало повідомлення про запуск Радянським Союзом першого штучного супутника Землі, що показало наявність у Радянського Союзу ракетоносіїв, а також відставання США. Запуск першого штучного супутника і послужив причиною підписання президентом США Д. Ейзенхауером документа про створення в рамках міністерства оборони Агентства по перспективних наукових проектах – “DARPA” (Defence Advanced Research Project Agency). [14]

Знову створена організація об’єднала найвизначніших учених країни для вирішення ряду стратегічних завдань, що повинні були б забезпечити стратегічну перевагу США. Зокрема, одним з результатів діяльності цього агентства був запуск американського супутника через 18 місяців після радянського. Через кілька років основна діяльність DARPA сконцентрувалася на мережних комп’ютерних і комунікаційних технологіях.

У 1962 році дослідження ARPA з питань військового застосування комп’ютерних технологій очолив доктор Ліклайдер (J.C.R. Licklider), що запропонував для цих цілей використовувати взаємодію наявних державних комп’ютерів. Він сприяв залученню до цих робіт приватного сектора й університетських вчених. У цьому ж році з’явився звіт, виконаний Полем Бараном (Paul Baran) у корпорації RAND за замовленням військово-повітряних сил, “On Distribution Communications”, у якому досліджувалися різні моделі комунікаційних систем і оцінювалася їхня живучість. У звіті пропонувалася децентралізована система керування і зв’язку, що продовжувала б функціонувати при виході з ладу частини системи. Одна з рекомендацій автора стосувалася побудови системи передачі цифрових даних для великого числа користувачів. [14]

Незабаром основним напрямком проведених агентством досліджень стали комп’ютерні мережі. Головна ідея складалася в побудові мережі з рівноправних вузлів, кожний з який повинний був мати власні блоки прийому, обробки і формування повідомлень, що повинно було забезпечити високу живучість мережі навіть при виході з ладу безлічі вузлів. Перші експерименти по об’єднанню вилучених вузлів були проведені вже в 1965 році, коли були з’єднані комп’ютери TX2 Масачусетського технологічного інституту (MIT Lincoln Lab) і Q-32 корпорації SDC (System Development Corporation) у Санта-Моніці. Правда, обміни пакетами між ними в цей час ще не проводилися, обмін здійснювався посимвольно. [14]

У 1967 році на симпозіумі ACM (Association for Computer Machinery) був представлений план створення національної мережі з передачею пакетів. Незабаром після симпозіуму Робертс (Lawrence G. Roberts) опублікував план побудови такої мережі - ARPANET (Advanced Research Projects Agency NETwork), і вже в 1969 році міністерство оборони затвердило ARPANET як ведучу організацію для досліджень в області комп’ютерних мереж. Першим вузлом нової мережі став UCLA - Центр випробовувань мережі, а незабаром до нього приєдналися Станфордський дослідницький інститут (SRI), UCSB - Culler-Fried Interactive Mathematics (університет Санта-Барбари) і університет Юта. На вузлах використовувалися IMP (Interface Message Processor), розроблені корпорацією “Bolt Bаranec & Newman, Inc.” (BBN). Були здійснені перші передачі знаків з одних машин в інші. З’явився перший “RFC” (Request for Comments) – “Host Software” С. Крокера (S. Crocker). У “AT&T Lab” була розроблена операційна система “UNIX”. Цей рік можна вважати роком початку мережної революції. [14]

З 1970 року хости ARPANET почали використовувати для обміну NCP - Network Control Protocol.

На початку 1971 року в мережі було вже 15 вузлів: UCLA, SRI, UCSB, University of Utah, BBN, MIT, RAND, SDC, Harvard Lincoln Lab., Stanford, UIU(C), CWRI, CMU, NASA/A, що об’єднали 23 хости. У цьому ж році Томлінсон (Ray Tomlinson) з BBN запропонував поштову програму для пересилання повідомлень по мережі. В університеті Гаваї під керівництвом Н. Абрахамсона (N. Abrahamson) була розроблена ALONAnet. [14]

У 1972 році на міжнародній конференції по комп’ютерах і зв’язку була продемонстрована взаємодія TIP (Terminal Interface Processor) з 40 машинами мережі. У цьому ж році була створена група INWG (InterNetworking Working Group) під головуванням професора Станфордського університету Вінтона Кірфа (Vinton Cerf) для розробки адресації, необхідної для узгодження різних протоколів. Кірфом разом із групою аспірантів була розроблена група протоколів обміну, що пізніше перетворилися в TCP/IP. “Знав би я, що протокол TCP/IP стане міжнародним промисловим стандартом, використовуваним мільйонами людей”, - відзначав В. Кирф у 1994 році, - “я б вибрав більше, ніж 32 розряди, адресний простір і уважніше віднісся б до високошвидкісних середовищ із тривалою затримкою”. Була опублікована специфікація Telnet (RFC 454). Минулого року з’явилася перша комерційна версія UNIX, написана на мові програмування “СІ”. Успіх UNIX перевершив усі очікування. [15]

Перші міжнародні підключення до ARPANET були здійснені в 1973 році, коли до мережі підключилися машини з Англії (University College of London) і Норвегії (Rogee Radar Establishment). У цьому ж році була запущена супутникова лінія зв’язку з Гавайським університетом. У вересні 1973 року Кірф і Кац (Kahn) представили основні ідеї національної мережі на нараді INWG в Англії й опублікували статті “A Protocol for Packet Network Intercommunications”, у якій були викладені деталі проектування програми керування передачею (Transmission Control Program). У середині 1975 року DARPA прийшло до висновку, що ARPANET досить таки стабільний і керування ним було передано DCA (Defence Communications Agency, нині відоме як DISA - Defence Information Systems Agency). [15].

У 1976 році Майк Ліск (Mike Lesk) з “AT&T Bell Labs” розробив протокол UUCP (Unix-to-Unix Copy), і вже через рік цей протокол став поставлятися разом з ОС UNIX версії 7; версія UUCP Berkeley була реалізована трохи пізніше. Протоколами TCP/IP повсюдно стали користатися для підключення до ARPANET. [16].

Даний відрізок часу характеризувався загальним ростом числа різних мереж. У 1977 році з’явилася “THEORYNET”, розроблена Л. Ландвебером (L. Landweber) з Вінсконсінського університету. У мережі, що поєднувала близько 100 фахівців з обчислювальної техніки, застосовувалася електронна пошта і Telnet. Була опублікована специфікація електронної пошти (RFC 733). Тімшер (Timshare) заснував Tymnet. Відбулася демонстрація взаємодії ARPANET, PRNET (Packet Radio Net), Ethernet і SATNET (Satellite Net-work) на базі протоколів Інтернет.

У 1979 році на базі UUCP була запущена USENET. Мережа PRNET перейшла під егіду DARPA. [16].

ARPANET тепер фактично складалася з двох пересічних мереж. Одна була робочої для дослідників ARPA, інша служила для тестування і розробки.

У січні 1981 року з метою визначення ступеня придатності для міністерства оборони пропонованих різними розроблювачами комп’ютерних систем був створений Центр комп’ютерної безпеки міністерства оборони (DSC - Defence Security Center). Почалася експлуатація BITNET (Because Іt’s Time NETwork) і CSNET.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes