Соціально-економічні та культурно-історичні коріння класичної німецької філософії, Детальна інформація

Центральне місце в динамічному процесі приписується світла, що характеризується метафізично як "сходження абсолютної ідентичності в реальність".

Динамічний характер магнітних, електричних і хімічних явищ обґрунтований тим, що вони суть модуси "прихильності", що існують у кожній крапці універсума і є результатом релятивної ідентичності між притягальною і відразливою силами.

Динамічний процес настає тому, що тіла з різною "прихильністю" прагнуть до вирівнювання розходжень між собою.

Усі тіла потенційно є магнітом - їхній можна визначити "метаморфозами магніту".

У "Викладі моєї системи філософії системи філософії Викладі моєї системи філософії " переважає конструкція, що нагадує природничо-науковий виклад, але мова йде про конструкцію "динамічної", що працює зі схемою протилежних сил, завжди врівноважених лише тимчасово, а потім - на вищому рівні – які виділяються знову.

Таким чином, Шеллінг створив діалектичний варіант природничо-наукового пояснення природи.

У цій інтерпретації розвитку від нижчого до вищого він, однак, не розумів "вище" чи більш складне як результат попереднього внутрішнього процесу.

Шеллінг прямо вказує, що його перерахування потенцій треба розуміти не як хронологічну історію природи, але як її "розум", тобто загальну структуру.

4.Г. Гегель – представник Об’єктивного ідеалізму класичної німецької філософії. “Феноменологія Духу” Г. Гегеля і його діалектика.

ІНТЕЛЕКТ ГЕҐЕЛЯ. Те, що філософія Геґеля привабила цілі юрби учнів, сталось не через особисту привабливість її творця. Геґель був непривітної, холодної та флегматичної вдачі; вже замолоду мав риси старого. До Геґеля не притягували також його лекції: він був напрочуд поганим оратором. Його твори також не були особливо привабливими: їх стиль та термінологія поєднували неясність із педантизмом. Натомість приваблював сам зміст доктрини:

. грандіозне починання, що полягало у включенні всіх філософських проблем у систему та їх розв'язку згідно одного принципу.

Ще ніколи філософ не віддалявся від емпіричної наукової праці далі, ніж це зробив Геґель. Однак він був неабияким ерудитом, особливо в царині історії. Але свої знання застосовував тільки тоді і в такій формі, яка була потрібна для його спекуляцій. Це був чистої води спекулятивний розум. Йому була притаманна виняткова здібність до систематизації ідей. З цією здібністю поєднувалась незвичайна абстрактність мислення. В цьому відношенні він перевершив усіх філософів, що діяли перед ним. Реальний світ не мав влади над розумом і не міг відірвати його від маніпулювання абстрактними ідеями. Проте він вважав себе тверезим та строгим мислителем і плодам своїх спекуляцій надавав тверезого, схематичного вигляду.

У той час було багато мислителів, споріднених із Гегелем: прагнення створити універсальну систему, спекулятивний абсолютизм — усе це споріднювало його з рештою німецьких ідеалістів. Однак було й таке, що відрізняло його від них, які, так само як і Шеллінг, були захоплені духом романтизму. Пристрасть Геґеля до жорсткої та регулярної структури мислення, а також до схем, була протилежністю романтизму. Різниця вдач Геґеля та Шеллінґа була такою великою, що немає нічого дивного в тому, що їх співпраця з часом перетворилась на гострий антагонізм.

Спрямованість філософії Геґеля — на відміну від природничої орієнтації Шеллінґа — була гуманістична, особливо історична. Найбільшими знаннями він володів у царині історії. У філософії та історії філософії проявив себе найповніше.

ТВОРИ. Першим великим твором енського періоду, в якому в чистому вигляді викладено основну доктрину Геґеля, була «Феноменологія духа» («Pha-nomenologie des Geistes») — 1807. Наступний великий твір з'явився в баварському періоді; це була тритомна «Наука логіки» («Wissenschaft der Logik», 1812— 1816) . Повний виклад своєї системи він дав в «Енциклопедії філософських наук» («Encyclopadie der philosophischen Wissenschaften im Umrisse», 1817) , пізніше ще вдвічі збільшеній у 1827 та 1831 pp. Всі філософські дисципліни Геґель опрацював у берлінських лекціях; рукописи цих лекцій були видані вже після його смерті; серед інших це були «Філософія релігії», «Філософія історії» та ін.

ПОПЕРЕДНИКИ. Геґель був останнім з великих німецьких ідеалістів. На нього безпосередній вплив мав Шеллінг, але найважливіші чинники його філософії — сама ідеалістична позиція та діалектичний метод — були лише розвитком ідей ініціатора руху, Ґотліба Фіхте. Деякі моменти його доктрини були підготовані менш відомими мислителями попереднього покоління. Напр., доктрину тотожності мислення та буття запропонував Барділі, переконання про суперечливий характер дійсності — Фрідріх Шлеґель, естетичні погляди — Фрідріх Шіллер.

ПОГЛЯДИ. 1. Еволюційний ідеалізм. Геґель приєднався до ідеалістичної j позиції Фіхте і вважав подоланим буденне переконання, що речі існують \ незалежно від мислення. Дуалізм думки та речі є хибним. Тільки мислення є j первинним, а речі є його витворами.

Тому саме в мисленні слід шукати первісну природу буття. Слід прийняти також і те, що буття, як мислення, має логічну природу. Складником буття є те ж саме, що і складник логічного мислення: поняття. І загальність, що становить сутність поняття, також становить сутність буття, тоді як усе те, що одиничне, є лише його вторинним проявом. Вірний цьому універсалістському погляду, Геґель у кожній сфері явищ наголошував на загальних властивостях як на сутнісних і нехтував одиничні властивості.

По-друге, наголошував на цілісності буття: тільки в цілісності воно є абсолютом. Тільки тоді, коли буття береться в цілісності, до нього стосується твердження, що воно є раціональним та логічним. Окремі випадки, які емпіристи вважають буттям, не тільки не є раціональними, вони не є також буттям. Раціональними вони стають тільки у зв'язку з цілісністю буття. і Аналогічно Геґель розумів істину: нею може бути лише твердження про цілісність буття. Таким чином, він використовував поняття буття та істини інакше, ніж переважна більшість людей, тому немає нічого дивного в тому, що його тези були для загалу одним великим парадоксом.

По-третє, Геґель вважав, що буття в своїй сутності повинно бути мінливим, бо інакше воно не могло б породити такого різноманіття форм, які притаманні йому. Всупереч думці, що все, що абсолютне, повинно бути незмінним, якої дотримувалась традиція елеатів та Платона, Геґель став на бік Геракліта й Арістотеля. Він вважав, що в природі буття закладений невпинний розвиток, тобто розвиваючись буття породжує щораз нові форми. Таким чином, із переконанням про логічну природу буття він поєднав переконання про його еволюційну природу.

Оскільки буття має логічну природу, то його розвиток підлягає логічним законам. Кожен його стан логічно випливає з попереднього стану, а те, що логічно випливає, є необхідним, тому вся дійсність в усіх своїх станах та проявах є необхідною. Далі, те, що є необхідним, згідне з розумом. Отже, вся дійсність, яка була для Геґеля логічною та необхідною, була також і розумною. В протилежність до іншої форми ідеалізму, яку представляв Шеллінґ і яка прямувала до пізнання шляхом інтуїції, ідеалізм Геґеля був радикально раціоналістичним.

2. Діалектичний метод. Вихідним законом логіки Геґель вважав діалектичний закон, який говорить, що кожному істинному твердженню відповідає не менш істинне заперечення, кожній тезі відповідає антитеза, з яких потім виникає синтеза. Бо яке б судження ми не застосували до цілісності буття, одразу виявляється, що воно до нього не підходить і вимагає заперечення. Якщо ми скажемо, що абсолют є чистим буттям (з цього, на перший погляд, безсумнівного твердження Геґель і починає) , то не припишемо йому жодного предиката, тобто, по суті, скажемо, що воно є нічим. Це означає, що твердження про те, що абсолют є буттям, веде до антитези, тобто що воно є нічим. Це ж саме стосується й усіх інших тверджень. Бо істинами вони 6 могли бути тільки тоді, коли б стверджували щось про цілісність буття (це засновок Геґеля, його концепція істини) , але жодне ствердження не охоплює цілісності буття.

Отже, жодне твердження не є цілковито істинним. Істина та хиба об'єднуються, вони не є категоричними протилежностями. Істина міститься як у твердженні, так і в його запереченні, а отже, в твердженні, яке йому суперечить. Мислення не повинне, і навіть не може, уникати суперечностей, не може без них обійтись, вони ведуть через діалектичний процес мислення до повної істини.

Переконаний у тотожності мислення та буття, Геґель перетворив закон діалектики у всезагальний закон буття. Процес переходу від тези до антитези становив для нього основу не тільки міркування, але й реального розвитку. За кожною формою буття йде її заперечення, тому, всупереч загальноприйнятій

думці, протиріччя не тільки не є елімінованим з дійсності, але становить її глибинну природу. Романтики дошукувались діяльності суперечних сил у людській душі, натомість Геґель розповсюдив їх погляд на всю дійсність. Зрештою, дійсність переходить не тільки від тези до антитези, але й до синтези, містить не тільки суперечності, але й їх узгодження.

Це невпинне перетворення буття згідно необхідного закону і є його природою. Адже в кожному розквіті криються зародки розкладу. Зате при розкладі зберігається те, що є істотним, подібно як у в'янучій рослині зберігається насіння. Із суперечностей утворюється синтеза, яка в свою чергу стає тезою, а тоді до неї приєднується антитеза — і в такому триритмі розвивається світ. Зрештою, тріадичний характер розвитку був лише зовнішньою схемою гегелівського погляду на світ, але Геґель та його учні наголошували на ньому, і це викликало у поверхових читачів враження, що вона й становить сутність гегельянства.

Натомість справжньою сутністю гегельянства було переконання, що кожна форма буття є необхідною ланкою розвитку. Починання Геґеля справді було величезним, адже він прагнув із природи буття та його розвитку вивести згідно одного принципу усі його форми. В цій системі, де мислення не відокремлювалось від буття, було зіставлено форми логіки, природи та культури, держави, суспільства, права, релігії, мистецтва, науки. Це була найбільш універсальна філософія, яка будь-коли задумувалася, повна необмеженої довіри до сили людського розуму.

В "Феноменологии духа" (1807) , по словам Маркса, содержатся

истинный исток и тайна гегелевской философии. Рассмотрим

подробнее это произведение. В нём даётся происхождение