Соціально-економічні та культурно-історичні коріння класичної німецької філософії, Детальна інформація

«System der Sittenlehre» (1798) . Популярний виклад системи: «Bestimmung des Menschen» (1800) . Політична програма: «Der geschlossene Handelsstaat» (1800) .

ПОГЛЯДИ. 1. Метафізична програма та дедуктивний метод. Уже самим розумінням завдань філософії Фіхте відрізнявся від правовірних кантіанців:

критику пізнання він вважав тільки підготовчим завданням, фундаментом науки про буття. Від філософії вимагав, щоб вона, на відміну від спеціальних наук, представила знання у вигляді системи. У свою чергу, система вимагає однорідності, тобто вона повинна спиратись на один принцип. Тому програма Фіхте була метафізичною, систематичною та моністичною.

Метод філософії Фіхте також розумів не по-кантівськи. Він шукав такий метод, який би дозволив знаходити необхідні істини та визначати не тільки як є, але як повинно бути. Це міг здійснити тільки дедуктивний метод. Тому в своїй методології Фіхте повернувся до раціоналістичної традиції, яка була перервана Кантом. Цей метод не тільки утворив прірву між філософією та досвідом і визначив характер його філософії, але й перевів філософію з того шляху, на який її намагався спрямувати Кант, на шлях спекуляції.

2. Епістемологічна вихідна позиція та ідеалістичним розв'язок. Хоча Фіхте і відновив докантівську спекулятивну метафізику, все-таки в принциповому моменті виявляється, що він уже належить до післякантівської епохи, бо перший засновок для своєї дедуктивної системи метафізики шукає в теорії пізнання.

Як і Кант, основним питанням філософії Фіхте вважав відношення мислення та буття. Він бачив лише два способи розуміння цього відношення: реалістичний та ідеалістичний. Реалізм вважає буття первинним і з нього виводить мислення; ідеалізм, навпаки, вважає первинним мислення. З цих двох позицій

Фіхте вибрав ідеалізм. Він надавав першість мисленню: з бездушного буття неможливо вивести свідоме мислення, міркував він, тому слід спробувати піти в протилежному напрямку. Реалізм користується поняттям незалежного від мислення буття, тоді як критика пізнання відкидає це поняття, бо незалежне буття не тільки неможливо пізнати, його неможливо навіть послідовно мислити. Отже, критика веде до ідеалізму: вона виявляє, що речі є уявленнями, а уявлення, в свою чергу, закладають існування Я, яке уявляє.

3. Філософія свободи. Те, що Я стало основою філософії Фіхте, мало ще одну причину. Вона полягає в тому, що його філософія виникла з морального ставлення до світу, яка була започаткована ще Кантом. На першому плані його мислення були не теоретичні, а практичні питання. Його цікавив реальний світ не сам по собі, а як поле діяльності. Основою буття для Фіхте були не речі, а Я, яке здійснює вчинки.

Для цього філософа, який дивився на світ із позиції етики, справою особливої ваги була свобода. Її існування не потребувало для нього жодних доказів, а навпаки, вона сама була доказом на користь ідеалізму. Фіхте твердив: якщо з логічної точки зору реалізм та ідеалізм могли би врешті-решт здаватись однаково прийнятними, то свобода вирішує на користь саме ідеалізму. Хто не прагне до свободи, хто почуває себе пасивною істотою, той як філософ буде реалістом. Але хто відчуває себе вільним, для того Я не може бути залежним від матеріальних речей, а тому він може бути лише ідеалістом. Власне таким філософом і був Фіхте.

4. Філософія дії. Етична позиція Фіхте виявлялась ще й іншим способом. Маючи завжди на думці дії та їх результати, він уявляв собі, що всюди, де існує дійсність, перед цим мала бути дія, що її створила. Отже, першою формою буття був не реальний світ, а дія, витвором якої і є цей світ. Це була напевне найбільш парадоксальна доктрина Фіхте, найбільше віддалена від звичайного способу мислення: адже в повсякденному мисленні діяльність передбачає субстанцію, тобто повсякденне мислення здатне зрозуміти діяльність тільки як таку, що здійснюється субстанцією. Фіхте відкинув цей спосіб мислення: субстанція є плодом діяльності, отже діяльність первинніша від субстанції. Таким чином, не субстанція, а діяльність є первинною, метафізичною основою світу, а завданням філософії є пошук не первісних фактів, а первісних актів. Фіхте був першим філософом, який прийшов до цієї активістської концепції світу.

5. Філософія ідеалу. Оскільки субстанція передбачає дію, що її створила, то, у свою чергу, дія передбачає ціль та ідеал, який керує цією дією. Тому первинну основу світу Фіхте вбачав у його ідеальній цілі. Реальний світ виник як результат прагнення до ідеалу, тому чинником, що визначає природу світу, є ідеал, тобто не те, що існує, а те, що повинно існувати. Не ідеали виникають з дійсності, а дійсність з ідеалу. Дійсність можна зрозуміти тільки пізнавши ідеал, з якого вона виникла; тільки завдяки ідеалу можна зрозуміти, чому дійсність є саме такою, а не іншою.

Завдяки цьому зрозуміло, чому філософія Фіхте не могла мати емпіричного характеру: пізнати ідеал із досвіду неможливо. Умовою істинної філософії була,

за Фіхте, байдужість до емпіричного світу: філософ повинен порвати з повсякденним, реалістичним способом мислення і почати мислити в іншій площині, тобто починати від ідеалу і через нього пізнавати реальні відношення.

6. Філософія Я. Все вело до того, щоб метафізичною основою визнати Я. Діючий елемент світу ми знаємо безпосередньо — це наше Я. Отже, воно^є первинним елементом, абсолютним і творчим початком буття. Тут Фіхте пішов услід за Кантом, але просунувся значно дальше. Згідно Канта, Я є причиною єдності предметів, тоді як, згідно Фіхте, Я само творить предмети. За Кантом, Я витворює тільки форму предметів, згідно Фіхте — також і їх зміст. За Кантом, витвором Я є явища, згідно Фіхте — самі речі. Фіхте вважав, що Я не тільки — як це звичайно вважається — пізнає щось, що вже існує без нього, а творить, покладає дійсність.

Парадоксальність цієї точки зору дещо зменшиться, якщо звернути увагу на те, що для ідеаліста Фіхте дійсність складається не із "речей у собі" (адже, згідно Фіхте, таких просто немає) , а з речей уявлених, тобто для нього дійсність мала ту ж саму природу, що й мислення та Я. Речі здаються незалежними від Я, але це лише ілюзія (яку почав розвіювати ще Кант) . Власні витвори Я відриваються від нього і протиставляються йому як об'єкт суб'єкту. Протиставлення суб'єкту й об'єкту є першим актом Я. Суб'єкт та об'єкт мають спільне походження: об'єкт, так само як і суб'єкт, походить із Я.

Але протиставлення об'єкту та суб'єкту є неминучим, бо неможливо зрозуміти суб'єкт без об'єкту, так само як об'єкт без суб'єкту. Наслідком цієї двоїстості є ілюзія, що світ є двоїстим, що буття та мислення мають різну природу. Саме мислення не здатне перебороти цю ілюзію — це робить воля, акти якої дозволяють нам усвідомити первинність Я.

Увесь різнорідний зміст, який проходить перед свідомістю, є витвором Я. Для Канта "речі в собі", незалежні від свідомості Я, були непізнаваними, для Фіхте вони взагалі не існували. Він був переконаний у тому, що усунув це оманливе поняття. Але насправді він зберіг його, тільки у зміненому вигляді:

в його системі Я перейняло усі властивості й функції кантівських "речей у собі". Я—це фіхтеанська "річ у собі". Метафізика, яку було усунуто зі сфери предметів, повернулась з іншого боку — з боку суб'єкту. Докантівська метафізика космосу перетворилась у метафізику Я.

7. Практична філософія. Дія вільного Я, що складала основу теоретичної філософії Фіхте, тим більше повинна була утворювати основу його практичної філософії. Стати вільною — це моральний імператив людини. Для Канта свобода була умовою здійснення морального закону, для Фіхте вона була ще й змістом цього закону.

Всупереч Канту, навіть всупереч усім тодішнім етикам, для Фіхте будь-яка дія була доброю. Дія є доброю, бо це дія. Поганою є не та чи інша дія, а відсутність дії, нездатність до діяльності, пасивність. Ця теза втрачає свою парадоксальність, якщо взяти до уваги, що не все, що звичайно називається дією, було нею і в розумінні Фіхте: для нього ознакою "дії" була її свобода. Діяльність, детермінована обставинами та зовнішніми спонуками, є пасивною та залежною, позбавленою свободи. Така діяльність не була для Фіхте справою Я і не була дією. Тільки коли Я само приймає рішення, щоб сповнити своє призначення, тоді і тільки тоді воно здійснює дію.

Фіхте прагнув бути філософом свободи та активності у всіх сферах проповідував, відтак, їх метафізичне значення та моральну цінність. Вони також підставою його історіософії. Історію людства він розглядав як поступову реалізацію свободи. У вільних діях він вбачав прояв Божого духа; повно Божественної натури не вичерпалась у створенні природи, а проявляється далі в історії, і те, що в людях є творчого та геніального, є проявом абсолют)

Свою практичну філософію Фіхте доповнив конкретною політичною програмою "замкненої держави", яка повинна була стати "зразком майбутньої політики". Ця програма вийшла досить несподіваною, бо абстрактний ідеаліст яким був Фіхте, заснував її виключно на економічних міркуваннях. Ц< філософ Я у своїй програмі всю владу віддав державі; цей проповідник дії свободи хотів зробити людське життя пасивним і регламентованим у найменших дрібницях. Він виходив із припущення, що найважливіша річ — і забезпечення людям власності та праці, а це може зробити тільки держава тільки вона може регулювати промисловість та торгівлю й утримувати в ні рівновагу. Але для цього держава повинна бути замкненою: будь-які відносні із закордоном унеможливлювали б регулювання життя і могли б зруйнувати в ньому рівновагу, тому такі відносини повинні бути скасовані. Закрита відрізана від решти світу держава має ще й інші доброчинні переваги. Що правда, життя в такій державі втрачає частку своєї приємності, зате захищає від чужих впливів, зміцнює характер народу та забезпечує йому хороше майбутнє. Не тільки завдяки своїм абстрактним моральним гаслам, що кожна дія є доброю, але й завдяки цій конкретній політичній програмі Фіхте став взірцем для своїх співвітчизників: його програму взяв на озброєння націонал-соціалізм — відомо, з яким наслідком.

РОЗВИТОК. Фіхте порівняно рано задумав свою доктрину, але поті неодноразово її переробляв. Свій твір –“Wissenschafrslehre” він редагував від 17S до 1813 року не менше шести разів. У цьому його неперервному розвитку можна виділити дві фази: енську та берлінську. Межу між ними утворює 18С рік. Основна відмінність полягала в наступному: в початковій доктрині (яка була викладена вище) Я було найвищою сутністю, тоді як у другій — божество було поставлене вище від Я. Разом із цим переходом до теїзму у Фіхте відбувся перехід від раціоналізму до містицизму, від етики автономної д релігійної, з цим збігся також і перехід від гуманізму до націоналізму.

ЗНАЧЕННЯ. Філософія Фіхте була протилежністю натуралізму, бо приписувала буттю такі властивості, що є просто протилежними тим, які насправді існують у природі. Він вважав, що справжнє буття є подібним не до природі а до ідеалу, не до матерії, а до свідомого, вільного, особистісного Я. Філософі Фіхте не належала до таких, що розвивають натуральний та повсякденний погляд на речі, — вона належить до таких, що утворюють відмінний від природного погляд; здоровий повсякденний розсудок ніколи б не вимислив такої філософії і напевне ніколи б із нею не погодився. Ця філософія перевернула природний порядок: у ній ідеал мав першість перед дійсністю, дія над субстанцією, суб'єкт над об'єктом, Я над зовнішнім світом, свобода над необхідністю, воля над розумом. Після стількох систем, які виводили Я з матерії, а ідеал з дійсності, тут ідеал і Я були визнані первинними й абсолютними елементами буття. В цьому повороті та визнанні першості Я, ідеалу, дії, волі, свободи, в розумінні їх як основи буття полягає сутність фіхтеанства.

Звичайно, філософія Фіхте не була теорією явищ; було б абсурдом, якщо б вона захотіла замінити собою емпіричну науку. Зате вона є зрозумілою як метафізична гіпотеза про природу буття. Це була метафізика в післякантівському дусі. Кантівський критицизм стримував філософів від вибору шляху метафізики, а тих, котрі все ж пішли цим шляхом, він звільняв від обов'язку рахуватись з картиною світу, що нав'язується явищами.

Фіхте, хоча його до філософії привело захоплення Кантом, прийшов до таких результатів, які були діаметрально протилежні кантівським. Філософія Канта була критикою, філософія Фіхте — метафізичною системою. Метод Канта був трансцендентальним, метод Фіхте — дедуктивним. Кант користувався епістемологічними поняттями, Фіхте перетворив їх у метафізичні; людський інтелект він потрактував як модель концепції світу. Для Канта інтелект утворював тільки форми, для Фіхте — увесь зміст свідомості. Для Канта "речі в собі" були непізнаваними, тоді як для Фіхте вони не існували взагалі;

насправді ж "річчю в собі" стало для нього Я.

Фіхте мав вплив тільки на своїй батьківщині, але для неї він був революційним мислителем, який повернув філософію від критицизму до ідеалістичної метафізики. Шеллінг та Гегель пішли шляхом, який він проклав. Вплив мала переважно його філософія першої фази, бо основні праці другої фази залишались у рукописах, а тому не були доступні.

Фіхте мав також і політичний вплив. Він сприяв пробудженню німецького націоналізму. А вже через сто років націонал-соціалізм на практиці застосував його ідею "замкненої держави" і вбачав у Фіхте одного з своїх ідейних предтеч.

РОЗВИТОК ТА ТВОРИ. Особливості інтелекту Шеллінґа пояснюють, чому він не вмів опрацювати обіцяну систему і залишився при обіцянках та начерках. Жвавість і змінність інтелекту, схильність потрапляти під чужі впливи, захоплюватись щораз новими ідеями привели до того, що його думка пройшла через ряд фаз, і чи не кожен новий твір відкривав нову позицію. В цьому відношенні Шеллінг був унікальним мислителем в історії філософії.