Воля народу, її трансформацiя у державну волю, Детальна інформація

тельная статья). Конституция буржуазних грсударств.- М.: Юрид.лит.- 1982.- С. 78 - 79). Всi референдуми, що iнiцiювались Ш.де Голлем.а потiм Ж.Помпiду.його наступниками, проводились з грубим порушенням основного закону, мали антипарламентський характер i служили iнструментом проведення президентських рiшень <через голову> загальнонацiонального представницького органу, не рахуючись з його думкою i обмежуючи його законодавчий простiр.

Щоб усунути можливiсть використання всеукраїнсi^ого референдуму в антидемократичних, антипарламентсi-ких цiлях необхiдно переглянути дiюче конституцiйне рiше.iня вiдносно суб'єктiв призначення всеукраїнського референдуму.Як засвiдчив здiйснений аналiз, на моє переконання, суб'єктом призначення всеукраїнського референдуму необхiдно конституювати лише один орган - загальнодержавний представницький орган українського народу Верховну Раду. Реалiзацiя цiєї пропозицiї вимагає вiдпо

вiдних змiн ст.72; п.2 ст.85; п.б ст. 106; ст. 156 Конституцiї України.

Осмислюючи проблеми i перспективи становлення i

розвитку парламентських iнститутiв України i реформу-

вання в такому контекстi Конституцiї,надзвичайно важливо звернути увагу на те, що проаналiзованi нами механiзми обмеження поля законодавчої дiяльностi Верховної Ради (як доктрина закритого перелiку.так i гарантована Конституцiєю можливiсть вирiшення питань, котрi належать до законодавчої прерогативи Верховної Ради, обминаючи цей орган, шляхом проведення антипарламентського референдуму <через голову> Верховної Ради Президентом), народились i не на нашому грунтi, i не в новiтнiй час.

Вони є запозиченням з авторитарної Конституцiї

Францiї 1958 р., iдеологом i архiтектором якої був президент Ш.де Голль.

Вищенаведенi <новацiї>,якi вперше в свiтовiй Консгитуцiйнiй правотворчосгi були впровадженi Кокстiпуцiєю П'ятої Республiки, протягом чотирьох десятилiть виступа

ють об'єктом постiйної i всебiчної критики вiдомих доСлiд50 ' В1ч
никiв конституцiоналiзму багатьох країн свiту. Вони грунтовно i наполегливо заперечують французькi <нововведення>, оскiльки останнi мають реакцiйну спрямованiсть: обмеження класичних i традицiйних парламентських привiлеїв i зниження ролi загальнодержавного представницького органу народу в системi державного механiзму на користь президента i уряду. Чому ж авторитарнi, антидемократичнi риси Конституцiї Францiї майже через сорок рокiв одержали втiлення в конституцiйнiй правотворчостi на теренах колишнього Радянського Союзу ( Конституцiї Казахстану 1995 р., України 1996 р.)?

\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\\

КРIМ звуження обсягу суспiль-

них вiдносин, що виступають об'єктом законодавчого регулювання Верховної Ради, Конституцiя передбачає iншi iн-

струменти, використання яких, по сутi, перекреслює характеристику Верховної Ради <єдиним органом законодавчої влади в Українi>. I тут ми пiдходимо до складної й гострої проблеми стосовно суб'єктiв остаточного вирiшення долi прийнятого Верховною Радою закону. Здавалось би, таке питання i не повинно виникати, оскiльки за принципом розподiлу влад законодавча функцiя - функцiя загальнодержавного представницького органу українського народу.

Виходячи з цього, Верховна Рада повинна бути самостiйною i не залежати вiд iнших суб'єктiв у здiйсненнi повноважень з реалiзацiї цiєї функцiї, включаючи право на прийняття законiв. Але насправдi це далеко не так. Верховна Рада не самостiйна щодо прийняття законiв. Бiльше того,остаточно долю прийнятого нею закону можуть конституцiйне вирiшувати iншi органи.

Згiдно зi ст. 94 Конституцiї,закон прийнятий парламентом,пiдписує голова Верховної Ради i невiдкладно направляє його Президентовi України.який протягом п'ятнадцяти днiв пiсля отримання закону пiдписує його, беручи до виконання, та офiцiйно оприлюднює.У разi незгоди Президент використовує право вiдкладального вето. Вiн повертає закон зi своїми вмотивованими i сформульованими пропозицiями до Верховної Ради для повторного розгляду.

На вiдмiну вiд попередньої Конспггуцiї,коли вето гла-

ви держави долалося бiльшiстю вiд фактичної кiлькостi народних депутатiв України, повноваження яких визнанi i не припиненi достроково у встановленому законом порядку (ст. 104), дiючий Основний Закон встановлює значно

Вiче/ 9 (66) 1997

вищий кворум. А саме: iгiд час повторного розгляду на сесiї закон повинен бути прийнятий Верховною Радою не менше як двома третинами вiд її конституцiйного складу. Лише в такому випадку Президент зобов'язаний пiдписа

ти закон i оприлюднити його протягом десяти днiв (ст. 94). В iншому разi закон не має юридичної сили. Тобто прийнятий загальнодержавним представницьким органом українського народу закон повнiстю залежить вiд одноосiбного органу - глави держави,тому що саме вiн остаточно вирiшує долю закону,а це i є здiйснення законодавчої дiяльностi. Таким чином глава держави пiдвищується над <єдиним органом законодавчої влади в Українi> - парламентом у сферi належної парламенту законодавчої функцiї. Це фактично перетворює парламент iз законодавчого органу лише в законообговорюючий, оскiльки формалiзованi результати його дiяльностi (закони) зводяться нанiвець,

Наведене теоретичне спiввiдношення - не абстракцiя.

Воно екстраполюється в практику суспiльних вiдносин, що пiдтверджує драма законодавчої дiяльностi.

Емпiрична характеристика практики реалiзацiї главою держави права накладення вето на прийнятi парламентом закони має такий вигляд. За минулий перiод роботи Верховної Ради України тринадцятого скликання (з 1994 р. по липень 1997 р.) Президент України не пiдписав i повернув на повторний розгляд у парламент 52 закони. Аналiз пи

тання, що нас iнтересує пiд кутом зору сесiйного пiдходу, виявляє: на першiй сесiї Президент вотував 1 закон; на другiй - 3; на третiй - 6; на четвертiй - 4; на п'ятiй 9; на шостiй - 15; на сьомiй - 27. При цьому слiд звернути увагу на те, що глава держави використовував право

накладання вето майже на всi значнi закони: <Про Рахункову палату Верховної Ради України>,<Про мiсцеве самоврядування>, <Про мiсцевi державнi адмiнiстрацiї>, <Про Кабiнет Мiнiстрiв України> та iншi.

Матерiали практики реалiзацiї конституцiйного права Президента України на вiдкладальне вето дають усi пiдстави для висновку: протягом 1994 - 1997 рр. сформувалась i утвердилась тенденцiя до зростання кiлькостi законiв, прийнятих Верховною Радою, котрi не пiдписуються главою держави i повертаються до парламенту на повторний розгляд.

Осмислення цiєї проблеми з точки зору її зв'язку з конституцiйним регулюванням процедури подолання вiдкладального вето Президента доволi рельєфно виявляє спiв-

52 вiче/ 9 (66) 1997