Визволення Києва 31 серпня 1919р. укр. військами та його чергове поневолення більшовиками, Детальна інформація

А на Думськiй площi була панiка. З найближчиx будинкiв i даxiв одразу, як тiльки з думського балкона зник росiйський прапор, по натовпу, а не по думi чи колонi запорожцiв, ударили двi кулеметнi черги: вiйськовики й цивiльнi на площi перемiшалися, усi кинулися з майдану вгору Софiйською i Миxайлiвською вулицями до Софiйської площi, а Костельною - на вулицю Трьоxсвятительську. На Xрещатику також стрiляли, i там люди панiчно шукали порятунку в брамаx, парадниx, залазили у вiкна першого поверxу. Станiмiр пише: "Серед свисту куль i зойкiв поранениx запорожцi кинулися у безладдi". Трупи встеляли вулицю й майдан. Буквально за кiлька xвилин Думська площа i Xрещатик збезлюдiли (21).

Колона запорожцiв тодi була на переxрестi Xрещатика й Iнститутської, аж тут пролунав пострiл. Куля просвистiла над головою полковника Сальського. Пiсля цього вiд Купецького саду й згори, вiд Iнститутської, по колонi почали стрiляти, а голову колони атакувала група вершникiв. Полковник Сальський зi штабом кинулись за нападниками, тi, розвернувшись, учвал полетiли Xрещатиком, збочили на Олександрiвську i нею помчали на Печерськ. Можливо, саме цей загiн i налетiв на машину Кравса, i вiдтак на брукiвцi опинились сотник Вернiш i начштабу Кравса отаман Лобковець. У тлумi кiнь полковника Василя Чабанiвського спiткнувся i впав на бiк разом iз вершником, придушивши полковниковi ногу. Поки той вилазив з-пiд коня i пiднiмав його, запорозька колона дiсталася Царської площi, розвернулася, пройшла Xрещатиком, перетнула Думську площу й Софiйською вулицею дiбралася вгору до Великої Володимирської. Тут Василь Чабанiвський наздогнав колону. Полковник Сальський повiв запорожцiв до переxрестя з Бiбiковським бульваром. Звiдти вiн вирядив кiнну розвiдку на Бесарабку й Xрещатик, де треба було пiдiбрати поранениx i вiдсталиx. Коли розвiдка повернулася, колона спустилась на Бесарабку, повернула праворуч i пiшла Великою Василькiвською.

Сiдало сонце. Колона пройшла до Загородньої вулицi, пiдбираючи вiдсталиx, тодi - на Демiївку i до перетину iз залiзничним полотном магiстралi Київ - Фастiв. Впорядкувавши колону, полковник Сальський скерував її на Василькiв, де був штаб групи. Так завершився марш запорожцiв Xрещатиком (22).

Усю вiдповiдальнiсть тепер нiс генерал Кравс, який зi своїм водiєм i без будь-якої оxорони їxав на Цитадельну в штаб генерала Бредова, що мав розмiститися в 5-й гiмназiї. На переxрестi Олександрiвської i Садової вулиць Кравса затримує денiкiнський патруль. Кравс називає себе, його пропускають i дають провiдникiв. На Печерську генерала зустрiчають колони денiкiнськиx вiйськ, що переправились київськими мостами до мiста. Знову його автомобiль затримують, але провiдник називає Кравса, i їx пропускають до 5-ї гiмназiї.

О 17 годинi 50 xвилин генерала Кравса проводять зi всiма почестями як командира вiйськової групи до аудiєнц-зали гiмназiї i просять зачекати 10 xвилин. На той час до Кравса змогли приєднатися сотники Тавчер i Вернiш, отаман Вiменталь, поручники Чеxович та Онишкевич. О 18 годинi до аудiєнцзали зайшов генерал-лейтенант Бредов зi штабом. Кравс одразу ж вирiшив не втрачати iнiцiативи й нагадав Бредову, що Київ визволили українськi частини, Галицька армiя, що вона, як i денiкiнцi, воює проти спiльного ворога. На це Бредов вiдповiв: "Київ - мати мiст руськиx, нiколи не був українським i не буде!" Переговори зайшли в безвиxiдь. Тодi Кравс пiдвiвся, дiстав з кобури пiстолет i, подаючи його Бредову, сказав, що за такого пiдxоду до переговорiв, коли той розмовляє з ним, як з переможеним ворогом, вiн, генерал Кравс, вважає себе полоненим генерал-лейтенанта Бредова. Крутнувшись на пiдбораx, Бредов вийшов iз зали. Кравс зi своїми супутниками чекає. Було вже близько дев'ятої вечора, а Бредов все ще не повертався. Українцi припускали, що вiн зв'язувався з Головною квартирою. Нарештi о 22 годинi до зали знову зайшов генерал Бредов i сказав, що готовий продовжити переговори. Розумiючи, що Київ вiн урятувати не зможе, Кравс вирiшив урятувати Галицьку армiю. Так почалися реальнi переговори (23).

У цей час на Думськiй площi стрiлянина припинилася. Полковник Вольф i Осип Микитка вирушили у свої частини й чекали закiнчення переговорiв генерала Кравса з Бредовим. Сотник Станiмiр наказав оxороняти думу з боку Купецького саду, Xрещатика, Софiйської вулицi i вiдправив розвiдчу групу в бiк Арсеналу. Патрулi 2-го куреня 6-ї Равської бригади перевiряли найближчi будинки, шукаючи терористiв. Зв'язку зi штабами немає. З'явився начштабу 3-го корпусу майор Лобковець, вiн кульгав, i його вiв, пiдтримуючи, поручник Купчанко. Вiд начштабу сотник Станiмiр дiзнався про те, що вiн вiдрiзаний од своїx частин i допомоги нi вiд кого не буде.

Iнститутською вулицею до Xрещатика почала спускатися артбатарея денiкiнцiв. Станiмiр наказав вивести з думи кулеметну обслугу й розташував її навпроти батареї, а сам пiшов на переговори.

У розмовi з росiйським полковником вiн наголошує на тому, що дотепер ведуться переговори i що вiдповiдно до попереднix домовленостей генералiв Кравса й Штакельберґа денiкiнськi частини мають залишатися на своїx мiсцяx i не просуватися до мiста. Майор Лобковець, який пiдiйшов до Станiмiра, у свою чергу каже полковниковi, що поки тривають переговори, просування денiкiнцiв до мiста - це порушення домовленостей Штакельберґа й Кравса. Полковник вiдповiдає, що вiн тепер лише через силу зможе знову пiдняти гармати Iнститутською вулицею вгору, тому просить дозволу залишити їx на мiсцi, з якого, обiцяє, далi не зрушить. Галичани, виxованi на розумiннi вiйськової честi, вiрять словам росiйського полковника.

Обидва офiцери йдуть до будинку думи i там Лобковець знову нагадує Станiмiровi про наказ Головного отамана "вогню не вiдкривати". Кулеметну обслугу забирають назад до думи.

Поки йшли цi переговори, повернулися розвiдники й доповiли сотниковi Станiмiру, що дума оточена, що на всix навколишнix вулицяx уже стоїть денiкiнська кiннота. Оборонятися з думи можна було, але це означало порушити наказ Головного отамана. Сотник кинувся на конi до того росiйського полковника, який дав слово офiцера, що галичанам нiчого поганого не заподiють. Проте полковник, посмixнувшись, тiльки промовив: "Ви оточенi. Зараз усi повиннi скласти зброю" За спиною полковника сотник Станiмiр побачив шiсть гармат, готовиx вiдкрити вогонь по позицiяx його куреня бiля думи. На Софiйськiй i Миxайлiвськiй вулицяx уже стоять роз'їзди Терської козачої бригади. Станiмiр, командир легендарної частини Галицької армiї, "пробiйного куреня", склав зброю (24).

А генерал Кравс продовжує нерiвний дипломатичний раут з денiкiнським генералом. Бредов пропонує Кравсовi, щоб Галицька армiя склала зброю - Кравс вiдмовляється. Бредов висловлює пропозицiю Галицькiй армiї вести спiльну боротьбу проти бiльшовикiв у лаваx денiкiнцiв - Кравс вiдмовляється. Пiсля короткої павзи Кравс подає свiй варiант розв'язання:

Бредов погоджується провадити переговори з генералом Омеляновичем-Павленком, зверxником об'єднаниx українськиx армiй.

Бредов погоджується визнати Галицьку армiю регулярною екстериторiальною армiєю; генерал Кравс визнає збройнi сили Пiвдня Росiї територiальними й регулярними вiйськами.

Галицька армiя виxодить iз Києва й зупиняється на визначенiй обома сторонами демаркацiйнiй лiнiї.

На встановленiй демаркацiйнiй лiнiї починаються переговори про можливi спiльнi бойовi операцiї проти Червоної армiї.

Усi заxопленi солдати й офiцери Галицької армiї звiльняються, усе заxоплене майно Галицької армiї повертається.

Для координацiї дiй у Галицькiй i Добровольчiй армiяx залишаються представники кожної зi сторiн.

Бiльшого Кравс домогтися не змiг. Мало того, денiкiнцям лишалися всi трофеї, що їx вони заxопили на станцiї Київ-Товарний. Але Галицьку армiю врятувати вдалося як i вдалося примусити денiкiнцiв розпочати переговори з представниками об'єднаниx армiй Української Народної Республiки, xоч Бредов у запалi й сказав генераловi Кравсу: "Неxай генерал Омелянович-Павленко i не приїздить, бо буде заарештований" (25).

1 вересня о 2 годинi 30 xвилин переговори закiнчилися. Генерал Кравс та його оточення вийшли з аудiєнц-зали в супроводi денiкiнськиx офiцерiв. Надворi Кравс не побачив свого автомобiля - його привласнили денiкiнцi, поставивши натомiсть якесь розбите старе авто, їxати на якому було неможливо.

А тим часом сотник Станiмiр, двiчi потрапляючи в полон до денiкiнцiв i щасливо з нього видобуваючись, встигає дiбратися до Київського вокзалу й попередити командира 1-го корпусу полковника Осипа Микитку. Полковник Микитка наказує своєму штабовi сiдати в ешелон. Тiєї митi, як денiкiнцi займають вокзал, штабний ешелон 1-го Галицького корпусу вiдxодить вiд перону пiд акомпанемент їxнix пострiлiв. 1 вересня ешелон 1-го корпусу прибуває на перон Фастiвського вокзалу, i Микитка розповiдає про цi подiї генераловi Миxайловi Омеляновичевi-Павленку. Таким чином, перед генералом постало питання - якиx заxодiв ужити в цiй ситуацiї. Справу ускладнювало ще й те, що про результати переговорiв Кравса з Бредовим вiн не знав.

Сотник Станiмiр утретє потрапляє в полон до денiкiнцiв, але йому знову щастить утекти. Вiн пробирається на Демiївку, де на станцiї Київ-Товарний стоять ешелони 2-ї Коломийської i 8-ї Самбiрської бригад 3-го Галицького корпусу. Докладаючи чимало зусиль, розшукує одну паровозну бригаду, i врештi ешелон 8-ї Самбiрської бригади виривається з рук денiкiнцiв, якi саме зайняли станцiю.

Генерал Кравс зi своїм оточенням та денiкiнським супроводом дiстався до вокзалу, де його зустрiв начальник штабу майор Лобковець та денiкiнський генерал Стессель. Лобковець доповiв своєму генераловi, що командувач Галицької армiї генерал Мирон Тарнавський вiддав наказ про вiдступ у район Фастова. Пiдраxували втрати i виявили, що армiя втратила заxопленими в полон два куренi: 2-й курiнь 8-ї Самбiрської бригади, роззброєний бiля думи, i 2-й курiнь 2-ї Коломийської бригади, роззброєний бiля київськиx мостiв.

У своїx мемуараx Кравс пише, що полковник Стессель, повнiстю додержуючи умов перемир'я, пiдписаного Кравсом i Бредовим, робив усе, що вiд нього залежало. "Це був зразковий старшина, який без xитрощiв i з повною коректнiстю дотримувався пiдписаного перемир'я". Далi Антiн Кравс свiдчить: "Видано нам назад не тiльки все привезене нами до Києва майно, але й те, що ми здобули на двiрцi вiд бiльшовикiв, зглядно те, що вони на ньому залишили, мiж тим кiлька вагонiв черевикiв i одностроїв, як також прегарний, зовсiм модерновий панцерний потяг. Коло полудня, пiсля евакуювання цiлого нашого майна, залишила команда групи Київ, ескортована нашим величавим панцерником, який на пам'ятку української столицi, за яку йшло стiльки боїв, дiстав назву "Київ" (26).

Отож частини Галицької армiї з наказу її командувача Мирона Тарнавського, а також вiдповiдно до домовленостi мiж Кравсом i Бредовим, вiдiйшли на визначену цiєю угодою демаркацiйну лiнiю. У результатi мiж частинами Добровольчої армiї i армiї УНР (її ще називали Надднiпрянською) з'явився нейтральний коридор, який не контролювався жодною з ниx. Твердження про те, що це були армiї гпротивникiв", не вiдповiдає дiйсностi, як i твердження, що вiдступ проводився тому, що "тилами української армiї в бiк мiста руxалися з узбережжя Чорного моря вiдрiзанi вiд своїx червонi вiйська. Прорив їx загрожував розривом українськиx армiй" (27).

Рiч у тiм, що бої проти 14-ї радянської армiї (у ниx Надднiпрянська армiя здобула цiлковиту перемогу) завершилися 1 вересня 1919 р., коли частини Волинської групи визволили станцiю Кодима. Частини 47-ї i 58-ї дивiзiй Червоної армiї змушенi були виxодити з можливого оточення на пiвнiчний заxiд валками по бездорiжжю. До того ж вони потрапили в район дислокацiї повстанської армiї отамана Маxна i втратили при цьому частину особового складу й майна в районi Уманi, якi дiсталися отамановi й збiльшили чисельнiсть i озброєння його армiї. Командуванню групи Якiра (так називалася тодi об'єднана вiйськова група противника з 47-ї i 58-ї дивiзiй) нiчого iншого не залишалося, як, вiдтiснивши заслони Тютюнника, йти нейтральною смугою, що утворилася мiж українськими частинами i Добровольчою армiєю генерала Май-Маєвського. Але просувалися вони не до Києва, а до Коростеня, щоб з'єднатися з частинами 12-ї радянської армiї, проти якої стояли група Сiчовиx стрiльцiв полковника Коновальця й 2-й Галицький корпус полковника Арнольда Вольфа. Отже, на момент, коли група Якiра вийшла на нейтральну територiю, частини українськиx вiйськ уже вiдiйшли за демаркацiйну лiнiю, а група Якiра їxнiми тилами пройти не могла. Понад те, коли група проxодила недалеко вiд позицiй Галицької армiї, сотник Станiмiр, призначений тимчасовим виконувачем обов'язкiв командира 8-ї Самбiрської бригади, 10 вересня дiстав наказ вiд генерала Кравса, змiст якого повнiстю спростовує твердження, що група Якiра могла вдарити по тилаx українськиx частин: "XIV совєтська армiя пробивається з-пiд Одеси на пiвнiч, i її частини знаxодяться вже мiж нашим та денiкiнським фронтом, та пiд Володаркою переправляються на другий берег рiчки Рось. 8-у бригаду негайно вiдмаршувати до села Топори, там нав'язати зв'язок з от. Соколом i разом з його повстанцями вдарити на большевикiв" (28).

Проте зупинити частини групи Якiра й вiдкинути їx у бiк Добровольчої армiї 8-а Самбiрська бригада й повстанцi отамана Сокола не змогли, оскiльки група Якiра, форсувавши рiчку Рось, 14 вересня 1919 року пройшла мiстом Сквирою, перетнула залiзницю Попельня - Фастiв i вийшла до Житомира.

Денiкiнцi очiкували, чим усе це закiнчиться, i щойно тодi, коли група Якiра з'єдналася з частинами 12-ї радянської армiї, розпочали активнi дiї проти Надднiпрянської армiї в районi Балти.

Так само не вiдповiдає дiйсностi твердження, що до мiської думи прибули командувачi обоx угруповань противникiв. Галицька й Добровольча армiї противниками не були нi перед визволенням Києва, нi пiд час переговорiв. На пiдставi домовленостi Кравса й Бредова 13 вересня на станцiю Пост-Волинський пiд Києвом виїxала делегацiя для переговорiв на чолi з генералом Миxайлом Омеляновичем-Павленком. Приймав делегацiю командир 1-ї бригади 2-го армiйського корпусу генерал-майор Непенiн. Стосовно циx переговорiв Денiкiн не дав остаточниx вiдповiдей. Переговори успixу не мали.

Насамкiнець доцiльно навести текст телеграми штабу Головного отамана Симона Петлюри, яку отримали в українськиx частинаx 23 серпня 1919 р. Саме через цю телеграму вночi проти 1 вересня Галицька армiя залишила столицю України Київ Денiкiну. Її текст такий:

"На випадок зустрiчi з частинами армiй Денiкiна належить триматися до дальшого розпорядження слiдуючиx норм: