Літературна Одеса 20-30-х рр. ХХ ст., Детальна інформація

4евідомого століття”.

У середині 1921 р. Паустовський приходить працювати в газету “Моряк”. За його словами, “это была необыкновенная газета. В ней было шестьдесят сотрудников, не получавших за свою работу ни копейки. Расплата велась черным кубанским табаком, ячневой кашей и соленой камсой”.

Вперше до читачів “Моряка” Паустовський прийшов як поет:

Вы помните, – у серого “Камилла”

Ныряли чайки, словно хлопья снега,

Как чешуя, вода в порту рябила,

И по ночам слепительная Вега

Сверкала вся, как древняя корона,

Как божий знак покинутых морей…

В Одесі він став романтиком та назавжди закохався у неповторні морські заходи сонця, плавання під вітрилом та невгамовний шум хвиль.

Крім “Моряка” у 1920-30-х рр. Паустовський друкувався газеті “Маяк” (Батумі), “Гудок Закавказзя” (Тифліс), “30 днів” (Москва), “Красная новь” (Москва) та в багатьох інших. Багатолітня журналістська практика стала для починаючого письменника гарною школою життя. Він друкував замітки, нариси та кореспонденції на різноманітні теми.

Творча думка письменника постійно шукала той особливий сплав оповідання, в якому б органічно поєдналось романтично припідняте, але строге, вивірене філософськими категоріями наукове пізнання дійсності. Висока емоційність, любов до знання, романтичне сприйняття оточуючого світу допомогали Паустовському в художій формі показати сенс наукових пошуків героїв своїх творів. Образний та, умовно кажучи, “понятійний” характер його таланту дозволяв йому в захоплюючій формі розкрити перед читачем наукову теорію про причини змін підсоння та зледеніння (повість “Теорія капітана Гернета”), розповідати про видобуток глауберової солі (“Кара-Бугаз”), про освоювання радянських субтропіків (“Колхида”), про морську метеорологію, біологію, геологію Чорного моря (“Чорне море”).

Життя та творчість Паустовського невідривно пов’язані з рідною землею. Його книги вчать любити, відстоювати та примножувати красу батьківського краю. Баченню цієї краси він навчався у поетів, письмеників, художників, композиторів, у майстрів та бувалих людей – у всіх, з ким зводило його цікаве та нелегке життя.

Паустовський помер 14 липня у Москві. Та незважаючи на це, його творчісь продовжує жити у серцях числених читачів. У кожного з них є “свій Паустовський”. Для одних він – майстер ліричної прози. Для других – мандрівник, закоханий у природу, історію та географію рідного краю. Для третіх – палкий поборник краси життя.

У ліричній прозі, проникливій публіцистиці, справедливій критиці та самобутній драматургії письменник своїм талантом продовжує зміцнювати в душах та свідомості людей чесність, милосердя, любов до природи. А це саме ті риси, яких нині так не вистачає багатьом людям. Паустовський вмер, але навіть після смерті він продовжує свої намагання зробити світ кращим.



7. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ ІЛЬФА ТА ПЕТРОВА

Ілля Ільф (справжнє прізвище – Файнзільберг Ілля Арнольдович) народився 1897 р. в Одесі у сім’ї банківсьного службовця. У 1913 р. він закінчив технічну школу. З того часу послідовно працював у креслярскому бюро, на телефонній станції, на авіаційному заводі та на фабриці ручних гранат. Після цього був статистиком, редактором гумористичного журналу “Синдетикон”, у якому писав вірші під жіночим псевдонімом, бухгалтером та членом Президії Одеського спілки поетів. Після підведення балансу з’ясувалося, що перевага опинилася на стороні літературної, а не бухгалтерскої, діяльності, й у 1923 р. Ільф переїхав до Москви, де і знайшов свою остаточну професію – став літератором, працював у газетах та гумористичних журналах.

Євген Петров (справжнє прізвище – Катаєв Євген Петрович), брат Валентина Катаєва, народився 1903 р. в Одесі у сім’ї викладача. У 1920 р. він закінчив класичну гімназію. У тому ж році став кореспондентом українського телеграфного агентства. Після цього протягом двох років служив інспектором карного розшуку. Першим його літературним твором був протокол огляду трупу невідомого чоловіка. У 1923 р. Євген Петров переїхав до Москви, де продовжував освіту та зайнявся журналістикою. Працював у газетах та гумористичних журналах. Випустив кілька книжок гумористичних оповідань.

Автори зустрілись у Москві. Прямим наслідком цього став роман “Дванадцять стільців”, написаний 1927 року, що ознаменував собою новий етап розвитку радянської сатири.

Ідея твору належить Валентину Катаєву, разом з яким молоді письменники працювали у газеті “Гудок”. Писати разом запропонував Петрову Ільф. Коли з часом хтось цікавився тим, як їм вдається працювати вдвох, вони вказували на приклад двох співаків, які співають дуетом і при цьому кожен почувається чудово. Зі спогадів Євгена Петрова: “Сейчас я совершенно не могу вспомнить, кто произнес какую фразу, кто и как исправил ее. Собственно, не было ни одной фразы, которая так или иначе не обсуждалась и не изменялась, не было ни одной мысли или идеи, которая тотчас же не подхватывалась…”

Робота над романом не була простою: “Нам было очень трудно писать. Мы работали в газете и юмористических журналах очень добросовестно. Мы знали с детства, что такое труд. Но никогда не представляли себе, как трудно писать роман. Если бы я не боялся показаться банальным, я сказал бы, что мы писали кровью. Мы уходили из Дворца Труда в два или три часа ночи, ошеломленные, почти задохшиеся от папиросного дыма. Мы возвращались домой по мокрым и пустым московским переулкам, освещенным зеленоватыми газовыми фонарями, не в состоянии произнести ни слова… Иногда нас охватывало отчаяние…”

Та усі труднощі вдалося подолати і роман було завершено. Книга вийшла дуже вдалою й одразу знайшла свого читача. Вона кілька разів перевидавалась та була перекладена європейськими мовами.

Зав’язкою “Дванадцяти стільців” служить епізод пошуку діамантів, захованих тещею одного з героїв роману, колишнього предводителя дворянства, теперішнього діловода загсу, Вороб’янінова. Діаманти мали знаходитися в обшивці одного з дванадцяти стільців чудового гамбсівського гарнітуру, який було реквізовано. Вороб’янінов вирушає на пошуки скарбу. Він та примазавшийся до нього “великий комбінатор” Остап Бендер подорожують з міста до міста, здобуваючи шляхом незліченних хитрощів один стілець за іншим. Але, діставшись до останнього стільця та зарізавши свого компаньйона, Вороб’янінов з жахом дізнається, що таємниця мадам Пєтухової розкрита та на її гроші збудовано чудовий клуб.

Як видно з цього викладу, сюжет “Дванадцяти стільців” – типово авантюрний: мотив невтомних пошуків, що завершуються невдачою на останньому етапі, був уже використаний Конан Дойлем (“Шість Наполеонів”), Л. Лунцем та деякими іншими письменниками. Однак авантюрний кістяк “Дванадцяти стільців” сповнений сатиричним змістом. Перед читачем проходять різноманітні побутові замальовки – повітового міста, багатого на поховальні бюро та перукарні; студентського гуртожитку з кімнатами, схожими на пенали; редакцій професійних журналів з халтурщиками; богодільні, що обкрадаються “сором’язливим” завгоспом та інші.

Особливої уваги заслуговує образ Остапа Бендера. Він сміливий, рішучий та нахабний. Його ідеї народжуються в ньому миттєво і в ту саму мить він починає їх здійснювати. Бендер бреше з неймовірною легкістю у чудовій, талановитій акторській манері. Він володіє надвичайною привабливістю, легко сходиться з людьми та незамінний у компанії. Згадує Євген Петров: “Остап Бендер был задуман как второстепенная фигура, почти что эпизодическое лицо. Для него у нас была заготовлена фраза, которую мы слышали от одного нашего знакомого бильярдиста: “Ключ от квартиры, где деньги лежат”. Но Бендер стал постепенно выпирать из приготовленных для него рамок. Скоро мы уже не могли с ним сладить. К концу романа мы обращались с ним, как с живым человеком, и часто сердились на него за нахальство, с которым он пролезал в почти каждую главу…”

У 1933 р. виходить продовження роману, яке дістало назву “Золоте теля”. В його основу покладено сюжетно-композиційну схему “Дванадцяти стільців” (пошуки мільйонів), а головним персонажем є Остап Бендер. Але він вже не такий, яким був у першому романі. Бендер поступово змінюється, стає старшим. З дрібного шахрая Остап спочатку стає шахраєм крупним, а зрештою філософом та мудрецем шахрайства, “великим комбінатором”, поетом та романтиком комбінацій. У ньому навіть з’являються риси безкорисливості, що цінує шахрайство заради мистецтва.

Образ Остапа Бендера – один з найбільш популярних та вдалих у радянській літературі не тільки 1920-30-х рр. Літературних предків Бендера шукали то у Жиль Блазі Лесажа (в тих випадках, коли значення “Дванадцяти стільців” піднімалося дуже високо), то в образі Бені Крика – “короля Молдаванки” або Васьки Свиста Бабеля (коли значення роману розумілося більш реалістично).

Співпраця Ільфа та Петрова була дуже результативною: крім “Дванадцяти стільців” та “Золотого теля” за десять років було написано понад сто оповідань, нарисів, фейлетонів, повість та чотири сценарії. Твори Ільфа та Петрова користувалися величезною популярністю серед читачів та критиків. Вже на початку 1930-х рр. співробітництвом з ними дорожив редактор будь-якого періодичного видання. Слава, яка прийшла всього лише за чотири роки співпраці, пояснюється талановитістю письменників, їх високою працездатністю і, безумовно, відмінною школою, яку вони пройшли. У цьому плані їм щастило: у “Гудку” їх колегами були В. Катаєв, К. Паустовський, Ю. Олеша; в журналі “Чудак”, де вона працювали в 1928-1930 рр. і опублікували більшу частину своїх фейлетонів та нарисів, їх оточувала не менш блискуча плеяда – В. Маяковський та Ю. Олеша, Дем’ян Бєдний та Л. Никулін, М. Кольцов (головний редактор “Чудака”) та М. Свєтлов, В. Катаєв та М. Зощенко, Є. Зозуля та А. Зорич, Б. Єфімов та інші.

Мішенню сатириків були керівник-бюрократ та письменник-халтурщик, буркотун-обиватель та кляузник, пихатий партієць та інтриган чиновник, міщанин та різного виду пристосованці. Живучість осміяних Ільфом та Петровим явищ, а також висока літературна майстерність авторів сприяє популярності цих творів серед наших сучасників.