Економічне становище Росії, Детальна інформація

Це не просто теоретичні питання: будь-яка відповідь на них має глибокий геопо-літичний зміст. Чи є Росія національною державою, побудованою на чисто російському етносі, чи Росія, за самим своїм визначенням,— це щось більше (як Великобританія більша за Англію), а отже, вона приречена бути імперією? Де пролягають — у історичному,

стратегічному та етнічному планах — кордони власне Росії? Чи розглядати незалежність України як тимчасове відхилення, оцінюючи його з такого історичного, стратегічного та етнічного погляду? (Багато росіян схильні так думати.) Чи «бути росіянином» ховає в собі етнічний зміст («быть русским»), чи можна бути росіянином у політичному, але не в

етнічному плані (тобто «быть россиянином» — еквівалентом британця, а не англійця)? Наприклад, Єльцин та деякі росіяни твердили (і це призвело до трагічних наслідків), що чеченці можуть — більше того, повинні — вважатися росіянами.

За рік до того, як Радянський Союз розпався, один російський націоналіст — один із небагатьох, хто бачив наближення кінця,— писав, опанований розпачем: «Якщо жахлива катастрофа, незбагненна для російських людей, таки станеться і державу розірвуть на шматки, а народ, пограбований і одурений своєю тисячолітньою історією, раптово залишиться сам-один і його недавні «брати» візьмуть свої речі та й попливуть у своїх «національних човнах» і якнайдалі від корабля, що тоне,— тоді нам не буде куди діватися...

Російська державність, яка уособлює російську ідею в політичному, економічному та духовному планах, буде збудована заново. Вона збереже все краще з тисячолітньої історії своєї держави та із сімдесяти років радянської історії, що промайнула, як одна мить».

Але як це зробити? Знайти відповідь, прийнятну для російського народу і водночас реалістичну, буде ще складніше через історичну кризу, яку переживає сама Російська  держава. Протягом майже всієї своєї історії вона була одночасно інструментом територіальної експансії та економічного розвитку. Це була також держава, яка свідомо не

розглядала себе як суто національний інструмент у західноєвропейських традиціях, а вважала себе носієм особливої наднаціональної місії, при цьому «російська ідея» визначалася в релігійних, геополітичних або ідеологічних термінах. Тепер раптово цю місію було відкинуто, а сама держава територіальне зменшилася, значною мірою увійшовши в етнічні кордони.

Більше того, пострадянська криза Російської держави (в самій, так би мовити, її сутності) була підсилена тим фактом, що Росія зіткнулася не лише з тією проблемою, що раптово зникла необхідність у її імперській місії. Оскільки вона значно відстала від роз-виненіших регіонів Євразії, їй тепер доведеться (і до цього закликають її вітчизняні реформатори та

їхні західні консультанти) відмовитися від своєї традиційної економічної ролі хазяїна, власника та розпорядника суспільного багатства. Це вимагає практично революційного в плані політики обмеження міжнародної та внутрішньої ролі держави, розхитує традиційні підвалини внутрішнього життя в Росії та сприяє виникненню фатального почуття геополітичної дезорієнтації у російської політичної еліти.

В цій бентежній обстановці, як і слід було сподіватися, на запитання: «Куди прямує Росія?» та «Що таке Росія?» виникає безліч різноманітних відповідей. Розташування Росії на широких просторах Євразії давно привчило її еліту мислити в геополітичних термінах. Андрій Козирєв, перший міністр закордонних справ посткомуністичної Росії, підтвердив

цей спосіб мислення в одній зі своїх ранніх спроб визначити, як повинна його країна поводитися на міжнародній арені. Не минуло й місяця по розпаді Радянського Союзу, як він заявив: «Ми відмовилися від месіанства й узяли курс на прагматизм... Ми швидко дійшли до розуміння того, що геополітика... приходить на зміну ідеології».

У загальному плані, можна говорити про появу — як реакцію на крах Радянського Союзу — трьох широких та взаємно проникних геостратегічних альтернатив, кожна з яких, у кінцевому рахунку, має стосунок до стурбованості Росії своїм статусом у відношенні до Америки і кожна з яких має деякі внутрішні варіанти. Ці декілька напрямів думки можна

сформулювати приблизно так:

1. Надання пріоритету «зрілому стратегічному партнерству» з Америкою, яке чимало його прихильників сприймають як закодовану назву для глобального співпанування.

2. Наголос на проблемі «близького зарубіжжя» як центральній для Росії, при цьому дехто висловлюється за певну форму економічної інтеграції при пануванні Росії, а інші також сподіваються, що рано чи пізно відновиться певною мірою її імперський контроль, таким чином створивши силу, більше здатну збалансувати потужність Америки та Європи.

3. Контральянс або таку собі євразійську антиамериканську коаліцію, що підірвала б провідну роль Америки в Євразії. Хоча спочатку в новій команді керівників, очолених Борисом Єльциним, переважала перша з названих концепцій, уже незабаром на передній план висунувся другий варіант — почасти як критика геополітичних пріоритетів Єльцина; про третій заговорили дещо пізніше, приблизно в середині 90-х років — це стало ніби своєрідною реакцією на відчуття, що пострадянська стратегія Росії — не чітка і не спрацьовує. Як то часто буває, всі три концепції виявилися в історичному плані  невиправданими, оскільки вони випливали з досить фантасмагоричних уявлень про сучасну потугу Росії, її міжнародний потенціал та закордонні інтереси.

В перші часи по розпаді Радянського Союзу погляди Єльцина певною мірою відбивали давню, проте ніколи успішно не реалізовану концепцію «вестернізації» в російській політичній думці: Росія належить до Заходу, має бути частиною Заходу і повинна, наскільки це можливо, копіювати Захід у своєму внутрішньому розвитку. Цей погляд поділяли як сам Єльцин, так і його міністр закордонних справ, і перший досить-таки недвозначно відмовився від російської імперіалістичної спадщини. Виступаючи в Києві 19 листопада 1990 року, він красномовно проголосив (і згодом ці його слова українці або чеченці могли б обернути проти нього самого): «Росія не прагне стати центром якоїсь нової імперії... Росія краще, ніж інші, розуміє згубність такої ролі, адже саме вона виконувала її протягом тривалого часу. І що вона від цього виграла? Чи в результаті цього росіяни стали вільнішими, багатшими, щасливішими?.. Історія навчила нас, що народ, який править над іншими, не може бути щасливим».

Дружнє ставлення Заходу і передусім Сполучених Штатів до нового російського керівництва було джерелом надії для пострадянських «вестернізаторів» у зовнішньополітичному істеблішменті Росії. Воно підсилювало загальні проамериканські настрої членів цього угруповання й спокушало кожного зокрема. Новим лідерам подобалося, що вони можуть звертатися на «ти» до найвищих керівників єдиної наддержави світу, і їм було  легко обманювати себе, що вони також є лідерами наддержави. Коли американці висунули гасло «зрілого стратегічного партнерства» між Вашингтоном і Москвою, росіянам

здалося, що цим самим освячено новий демократичний американо-російський альянс сили, що замінив колишнє суперництво.

Сподівалося, що цей альянс сили стане глобальним за своїми масштабами. Тобто Росія не тільки успадкує всі права колишнього Радянського Союзу, а й візьме участь у глобальному розподілі влади, заснованому на справжній рівності. Як знову й знову твердили нові російські керівники, це означало не тільки те, що решта світу має визнати рівність Росії й Америки, але й що жодна глобальна проблема не зможе розв'язуватися без участі та/або дозволу Росії. Хоча про це відкрито не говорилося, в цю ілюзію входило також припущення, що Центральна Європа силою обставин залишиться, або навіть захоче залишитися, регіоном, особливо близьким Росії в політичному плані. Тобто, хоч Варшавський договір та Рада економічної взаємодопомоги й розпалися, проте їхні колишні члени не тяжітимуть ані до НАТО, ані навіть до ЄС.

Тим часом західна допомога дозволить російському урядові здійснити внутрішні реформи, витіснивши державу з економіки та зміцнивши економічні інститути. Економічне відродження Росії, її особливий статус як рівного з Америкою партнера й сама її привабливість заохотить тоді держави СНД, які нещодавно здобули незалежність,— вдячні за те, що нова Росія їм не загрожує і все більше свідомі, що їм вигідні певні форми союзу з нею,— до все тіснішої економічної, а згодом і політичної інтеграції з Росією, і це значно посилить її могутність та масштабний вплив.

Проблемність такого підходу була в тому, що він опирався на хибну оцінку як зовнішньої, так і внутрішньої ситуації. Хоча концепція «зрілого стратегічного партнерства» лестила самолюбству керівників Росії, вона вводила їх у оману. Америка не хотіла ділити глобальну владу з Росією і не могла б цього зробити, навіть якби хотіла. Нова Росія була надто слабкою, надто спустошеною за три чверті століття комуністичного правління і надто відсталою в соціальному плані, щоб бути реальним глобальним партнером. На думку Вашингтона, Німеччина, Японія та Китай — країни принаймні не менш важливі та впливові. Крім того, в багатьох ключових геостратегічних питаннях, які входять у сферу національних інтересів Америки (в Європі, на Близькому Сході та на Далекому Сході), погляди Сполучених Штатів та Росії були далеко не однаковими. Як тільки ця різниця неминуче випливла на поверхню, диспропорції в політичній могутності, фінансових можливостях, технологічній розвиненості та культурній привабливості показали всю надуманість ідеї «зрілого стратегічного партнерства», і чимало росіян навіть дійшли висновку, що його вигадали умисне для обману Росії.

Розчарування, мабуть, можна було б уникнути, якби раніше (під час американо-ро-сійського «медового місяця») Америка висунула концепцію розширення НАТО і водночас запропонувала Росії «угоду, від якої та не змогла б відмовитися», а саме — особливі відносини співробітництва між Росією й НАТО. Якби Америка ясно й рішуче висунула ідею розширення альянсу, але тільки за умови, що Росія якимсь чином візьме участь у цьому процесі, тоді, можливо, в майбутньому пощастило б уникнути такої ситуації, коли Москва розчарувалася в «зрілому партнерстві», а політичні позиції західників у Кремлі поступово ослабли.

Слушний момент для цього був у другій половині 1993 р., відразу по тому, як у серпні Єльцин публічно висловився на підтримку зацікавленості Польщі у приєднанні до Трансатлантичного альянсу, яка, мовляв, не суперечить «інтересам Росії». Натомість адміністрація Клінтона, яка все ще проводила політику «Росія на першому місці», згаяла ще два роки, поки Кремль не змінив тон і не почав усе ворожіше настроюватися до перших нерішучих сигналів про те, що Америка має намір розширити НАТО. На той момент, коли в 1996 р. Вашингтон зробив розширення НАТО своєю ключовою метою в політиці формування безпечнішої євроатлантичної спільноти, росіяни зайняли лінію жорсткої опозиції. Таким чином, 1993 рік можна вважати роком втраченої історичної нагоди.

Слід зазначити, що не всі аргументи росіян проти розширення НАТО були безпідставними або мотивувалися недоброзичливістю. Деякі опоненти, особливо серед російських військових, сповідували ментальність «холодної війни», розглядаючи розширення НАТО не як невід'ємну складову розширення Європи, а як наступ на Росію все ще ворожого

альянсу, під проводом Америки. Деякі представники російської зовнішньополітичної еліти (більшість із яких були раніше радянськими чиновниками) і далі проповідували застарілі геостратегічні погляди про те, що Сполученим Штатам немає місця в Євразії, а розширення НАТО переважно мотивується бажанням Америки побільшити сферу свого впливу. Деякі з цих заперечень теж грунтувалися на надії, що ні до кого не прив'язана Центральна Європа колись повернеться у сферу геополітичного впливу Москви, як тільки Росія одужає.

Проте багато російських демократів також побоювалися, що розширення НАТО означатиме витіснення з Європи Росії, яка буде піддана політичному остракізмові та визнана недостойною членства в організаційних рамках європейської цивілізації. Культурна нестабільність підсилювала політичні побоювання, і розширення НАТО багатьом почало здаватися кульмінацією довготривалої політики Заходу, спрямованої на ізоляцію Росії, яка залишиться беззахисною і вразливою для багатьох своїх ворогів. Крім того, російські демократи просто не могли збагнути ані глибину роздратування централь-ноєвропейців півстолітнім пануванням Москви, ані їхнього бажання увійти до ширшої євроатлантичної системи.

Проте для рівноваги зазначмо, що, можливо, ані розчарування Москви, ані послаблення російських «західників» і не вдалося б уникнути. По-перше, нова російська еліта була розколота й з огляду на те, що ні президент, ні міністр закордонних справ не забезпечили своїй країні послідовного геостратегічного лідерства, не спромоглася чітко визначити,чого нова Росія хоче досягти в Європі, і не могла реалістично оцінити фактичну слабкість своєї країни, а отже, і її обмежені можливості. Вишикувані в бойовий порядок московські демократи не наважилися сміливо заявити, що демократична Росія не заперечує проти розширення трансатлантичної демократичної спільноти і що вона хоче вступити до спілки з нею. Ілюзія спільного глобального статусу нарівні з Америкою завадила московській політичній еліті відкинути ідею привілейованого геополітичного становища Росії — і то не тільки на теренах колишнього Радянського Союзу, а навіть стосовно колишніх держав-сателітів Центральної Європи.

Такий розвиток подій зіграв на руку націоналістам, чиї голоси з 1994 р. лунали все частіше, а також мілітаристам, які на той час стали критично важливими союзниками Єльцина всередині країни. Їхні все галасливіші, а подеколи й загрозливі реакції на прагнення центральноєвропейців лише посилили рішучість колишніх держав-сателітів (які пам'ятають про те, що лише недавно позбулися російської опіки знайти безпечний притулок у НАТО.

Прірва між Вашингтоном і Москвою ще більше розширилася через небажання Кремля відмовитися від усіх сталінських загарбань. Західна громадськість, зокрема в Скандинавії, а також у Сполучених Штатах, була особливо стурбована двозначністю ставлення Росії до республік Балтії. Визнаючи їхню незалежність та не наполягаючи на їхньому членстві в