Економічне становище Росії, Детальна інформація

СНД, навіть демократичні російські лідери періодично вдаються до погроз, вимагаючи політичних привілеїв для великих громад російських колоністів, яких навмисне розселили в цих країнах у сталінський період. Атмосфера стала ше похмурішою через підкреслене небажання Кремля засудити таємну нацистсько-радянську угоду 1939 р., яка проклала шлях до примусового приєднання цих республік до Радянського Союзу. Навіть через п'ять років після падіння СРСР речники Кремля наполягали (в офіційній заяві, датованій 10 вересня 1996 р.), що в 1940 р. прибалтійські держави «приєдналися» до Радянського Союзу добровільно.

Російська пострадянська еліта, очевидно, також сподівалася, що Захід допоможе чи принаймні не перешкоджатиме відновленню ключової ролі Росії на пострадянському просторі. Тому вона обурилася у зв'язку з готовністю Заходу допомогти новим незалежним пострадянським державам зміцнити свої політичні позиції. Навіть при тому, що ключові російські аналітики, які вивчають зовнішню політику США, зазначали, що «варіанту конфронтації зі Сполученими Штатами слід уникати», вони також стверджували (і не зовсім безпідставно), що Сполучені Штати домагаються «реорганізації міждержавних відносин у всій Євразії... щоб на континенті не було єдиної провідної держави, а було багато середніх, відносно стабільних та помірковано сильних... проте неодмінно слабших від Сполучених Штатів за своїм індивідуальним або навіть колективним потенціалом».

З цього погляду критичне значення мала Україна. Дедалі більша схильність США, особливо з 1994 р., надавати високої пріоритетності американо-українським стосункам та допомогти Україні утримати свою відвойовану свободу багато хто в Москві — навіть «західники» — розглядав як курс, спрямований проти життєво важливих інтересів Росії, які

полягають, зрештою, у поверненні України до спільної обойми. В те, що Україна якимсь чином буде «реінтегрована», і далі вірять багато представників російської еліти.

В результаті геополітичні та історичні сумніви Росії щодо незалежного статусу України увійшли в пряму суперечність із переконаністю США, що імперська Росія не зможе бути Росією демократичною.

Крім того, були й суто внутрішні причини для того, щоб «зріле стратегічне партнерство» між двома «демократичними країнами» виявилося ілюзорним. Росія була надто відсталою та надто спустошеною комуністичним правлінням, щоб стати життєздатним демократичним партнером Сполучених Штатів. Критично важливі реалії не могли бути затьмарені пишномовною риторикою про партнерство. Більше того, пострадянська Росія лише почасти порвала зі своїм минулим. Майже всі її «демократичні» лідери (навіть ті, хто справді розчарувався в радянському минулому) не тільки були продуктами радянської системи, а й колишніми високими посадовими особами її правлячої еліти. Вони не були колишніми дисидентами, як у Польщі або в Чеській Республіці. Ключові інститути радянської влади — хоча послаблені, деморалізовані та підірвані — все ще існують. Символом цієї дійсності та «залізної хватки» комуністичного минулого є історичний центр Москви, де все ще стоїть мавзолей Леніна. Це те саме, якби постнацистською Німеччиною правили колишні нацистські «гауляйтери» середньої ланки, котрі проголошували б демократичні лозунги, а в центрі Берліна стояв би мавзолей Гітлера.

Політична слабкість нової демократичної еліти посилювалася масштабністю економічної кризи в Росії. Потреба в радикальних реформах (у відході Російської держави від керівництва господарством) породила надмірні сподівання на допомогу Заходу і особливо США. Та хоча ця допомога — передусім із Німеччини та Америки — з плином часу набула великих обсягів, навіть за найкращих умов вона не змогла б спричинити швидке економічне оздоровлення. Соціальне невдоволення, яке виникло внаслідок такого стану речей, стало ще одним аргументом для хору розчарованих критиків, які все гучніше твердили, що партнерство зі Сполученими Штатами — шахрайство, яке вигідне Америці, а Росії тільки завдає шкоди.

Одне слово, в перші роки після розпаду Радянського Союзу не існувало ні об'єктивних, ні суб'єктивних передумов для справжнього глобального партнерства. Демократи-«західники» просто надто багато хотіли і дуже мало чого могли. Вони хотіли рівноправного партнерства — чи, радше, кондомініуму — з Америкою, відносної свободи дій у межах СНД та геополітичного карт-бланшу в Центральній Європі. Однак їхнє неоднозначне ставлення до радянської історії, дефіцит реалізму стосовно глобальної ролі своєї країни, глибина економічної кризи та відсутність широкої підтримки поглядів у суспільстві означали, що вони не спроможні створити стабільну та справді демократичну Росію, яка передбачалася концепцією рівноправного партнерства. Росія спершу мусила пройти через затяжний процес політичних реформ, не менш тривалий процес демократичної стабілізації і навіть ще довший процес соціально-економічної модернізації, а потім розв'язати ще глибшу проблему — поміняти свій імперський світогляд на національний і об'єктивно оцінити нову геополітичну дійсність не тільки в Центральній Європі, а й передусім на теренах колишньої Російської імперії, перш ніж справжнє

партнерство з Америкою змогло б стати життєздатним геополітичним варіантом.

За таких умов не випадає дивуватися, що пріоритетність «близького зарубіжжя» стала як основною тезою критики прозахідного вибору, так і готовою зовнішньополітичною альтернативою. Вона опиралася на той аргумент, що концепція «партнерства» нехтує те, що має бути для Росії найважливішим, а саме, її відносини з колишніми республіками.

«Близьке зарубіжжя» стало скороченим формулюванням політики, яка б робила першочерговий наголос на потребі у відновленні певного роду життєспроможної структури, в якій Москва була б центром, де ухвалюються рішення, на геополітичному терені колишнього Радянського Союзу. З цієї передумови виникла підтримувана багатьма думка про

те, що політика орієнтації на Захід, особливо на Америку, дає небагато, а коштує надто дорого. Вона, мовляв, тільки полегшує Заходові використання можливостей, створених крахом Радянського Союзу.

X

l

V

X

p

а «західників», які вважали, що СНД може перетворитися на варіант ЄС під проводом Москви, а й інші, які вбачали в економічній інтеграції лише один із засобів реставрації імперії, яка могла б функціонувати чи то під парасолькою СНД, чи то внаслідок укладення особливих домовленостей (сформульованих у 1996 р.) між Росією та Бєларуссю або між Росією, Бєларуссю, Казахстаном і Киргизстаном; сюди увійшли також романтики-слов'янофіли, що закликали створити Слов'янський союз Росії, України та Бєла-русі; і нарешті пропагандисти дещо містичної ідеї «євразійства» як сутнісного визначення довготривалої історичної місії Росії.

У своїх найвужчих рамках пріоритет «близького зарубіжжя» передбачав цілком слушну пропозицію, щоб Росія спершу зосередилася на відносинах із новими незалежними державами,— адже всі вони залишалися пов'язані з Москвою реаліями умисне насаджуваної за радянських часів політики сприяння їхній економічній взаємозалежності. Це мало сенс як з економічного, так і геополітичного поглядів. «Спільний економічний простір», про який досить часто говорили російські керівники, був реальністю, якою лідери нових незалежних держав не могли нехтувати. Співпраця і навіть певна інтеграція

були економічною необхідністю. Отже, було не тільки нормально, а й бажано пропагувати спільні інституції СНД для того, щоб налагодити розірвані після політичного розпаду Радянського Союзу економічні зв'язки.

Таким чином, для деяких росіян сприяння економічній інтеграції стало функціональною ефективною та політичне відповідальною реакцією на нову реальність. Часто наводилися аналогії з ЄС як такі, що підходять до пострадянської ситуації. Реставрація імперії відкрито відкидалася поміркованішими прихильниками економічної інтеграції. Наприклад, у впливовій доповіді під назвою «Стратегія для Росії», яка була підготовлена в серпні 1992 р. Радою із зовнішньої та оборонної політики: група визначних фахівців та урядовців прямо закликали до «пост-імперської освіченої інтеграції», що мала б стати підходящою програмою для пострадянського «спільного економічного простору».

Однак пріоритетне ставлення до «близького зарубіжжя» не було лише політичне безневинною доктриною регіональної економічної співпраці. В його геополітичній мелодії лунали виразні імперіалістичні обертони. Навіть у досить поміркованій доповіді 1992 р. говорилося про відроджену Росію, яка, в кінцевому підсумку, встановить стратегічне партнерство з Заходом, де Росія матиме за обов'язок «регулювати становище у Східній Європі, Середній Азії та на Далекому Сході». Інші прибічники цього пріоритету були більш безцеремонні, відкрито заявляючи про «виняткову роль» Росії на пострадянському просторі та звинувачуючи Захід в антиросійській політиці за те, що він надає допомогу Україні та іншим новим незалежним державам.

Типовим, але в жодному разі не екстремальним прикладом був аргумент, висунутий Є. Амбарцумовим, який у 1993 р. очолював парламентський комітет у закордонних справах, свого часу був прихильником пріоритету «партнерства» і який відверто проголосив,  що колишній Радянський Союз — це виключно російська сфера геополітичного впливу. В січні 1994 р. відлунням його поглядів прозвучала заява доти енергійного прихильника прозахідної орієнтації Андрія Козирєва, міністра закордонних справ, про те, що Росія «повинна зберегти свою військову присутність у регіонах, які перебували у сфері її

інтересів протягом століть». 8 квітня 1994 р. «Известия» повідомили, що Росії фактично вдалося утримати не менш як двадцять вісім військових баз на територіях нових незалежних держав, а проведена на карті лінія, яка з'єднує російські військові угруповання в Калінінграді, Молдові, Криму, Вірменії, Таджикистані та на Курильських островах,

приблизно окреслює зовнішні кордони колишнього Радянського Союзу .

У вересні 1995 року президент Єльцин випустив офіційний документ про політику Росії щодо СНД, де так було сказано про головні цілі Росії: «Основна мета політики Росії щодо СНД — це створення економічно та політичне інтегрованої асоціації держав, здатних зайняти своє належне місце в світовому співтоваристві... зміцнення Росії як провідної сили у формуванні нової системи міждержавних політичних та економічних відносин на території постсоюзного простору».

Слід звернути увагу на той наголос, який робиться на політичному аспекті цих зусиль, на слова про єдине утворення, що претендуватиме на «своє» місце в світовій системі, та на провідну роль Росії в рамках цього нового утворення. У відповідності до цієї лінії Москва наполягала також на зміцненні політичних та військових зв'язків між Росією і

новоствореним СНД; на організації спільного військового командування; на об'єднанні збройних сил держав СНД у рамках формальної угоди; на тому, щоб «зовнішні» кордони СНД підпадали під централізований (тобто московський) контроль;щоб російські сили відігравали вирішальну роль у будь-яких операціях із підтримання миру в межах СНД; щоб у СНД формувалася єдина зовнішня політика, а його головні установи розміщувалися в Москві (а не в Мінську, як спочатку було домовлено 1991 р.), і щоб президент Росії головував на зустрічах СНД на найвищому рівні.

І це ще було не все. У документі, датованому вереснем 1995 р., проголошувалося, що:«Слід гарантувати прийом російських теле- і радіопередач у «близькому зарубіжжі», всіляко сприяти розповсюдженню російської преси в регіоні, Росія повинна також готувати національні кадри для держав СНД.

Особливу увагу слід приділити відновленню становища Росії як головного освітнього центру на пострадянському просторі, враховуючи той факт, що треба буде виховувати мораль у державах СНД у дусі дружби з Росією».