Економічне становище Росії, Детальна інформація

Крім того, якщо Росія справді захоче сформувати таку антигегемоністську коаліцію, їй доведеться визнати Китай за старшого партнера. Маючи більше населення, яке більше любить трудитися, спроможніше на нововведення і динамічніше, та потенційно плекаючи деякі територіальні претензії до Росії, Китай неминуче зведе Росію на роль молодшого партнера, при цьому не маючи засобів (а може, й бажання) допомогти їй подолати відсталість. Отже, Росія перетворилася б на буфер між Європою, яка розширюється, та схильним до експансії Китаєм.

Нарешті, деякі російські фахівці з міжнародних відносин досить довго плекали надію, що застій у європейській інтеграції, можливі суперечності серед країн Заходу щодо майбутнього НАТО зрештою створять принаймні тактичні можливості для загравання Росії з Німеччиною або Францією, і в обох випадках це завдасть помітної шкоди трансатлантичним зв'язкам Європи з Америкою. Такий погляд навряд чи можна назвати новим, оскільки під час «холодної війни» Москва періодично намагалася розіграти або німецьку, або французьку карту. І все ж деякі московські геополітики небезпідставно розраховували, що застій у європейських справах, імовірно, відкриє тактичні можливості, які можна буде використати на шкоду Америці.

Та це, мабуть, і все, чого можна було б досягти в такий спосіб,— суто тактичні варіанти. І Франція, і Німеччина навряд чи відмовляться від зв'язків з Америкою. Періодичне загравання (особливо з французами), зосереджене на якомусь вузькому питанні, виключити не можна, проте геополітичному розвороту альянсів мав би передувати радикальний переворот у європейській реальності руйнування європейської єдності та трансатлантичних зв'язків. І навіть тоді малоймовірно, щоб європейські держави захотіли розвивати надто всеосяжні геополітичні взаємини з дезорієнтованою Росією.

Таким чином, жоден з варіантів контральянсу, в кінцевому підсумку, не пропонує життєздатної альтернативи. Розв'язання нових геополітичних дилем Росії треба шукати не в контральянсі. Не буде воно також знайдене ані в ілюзії рівноправного стратегічного партнерства з Америкою, ані в спробах створити якусь політичне та економічно «інтегровану» структуру на теренах колишнього Радянського Союзу. Всі вони далекі від єдиного варіанту, який можливий для Росії.

 

 ДИЛЕМА ЄДИНОЇ АЛЬТЕРНАТИВИ

Єдиний реальний геостратегічний варіант для Росії — варіант, який дозволить їй відігравати реалістичну міжнародну роль, а також побільшить можливості самоперетворення та суспільної модернізації — це шлях до Європи. І не просто до якоїсь Європи, а Європи трансатлантичної, де розширюються ЄС і НАТО. Як ми бачили в розділі третьому, така Європа нині формується і, ймовірно, вона збереже тісні зв'язки з Америкою. Це саме та Європа, до якої Росія муситиме увійти, якщо вона хоче уникнути небезпечної геополітичної ізоляції.

Росія надто слабка, щоб бути партнером Америки, але все ще наяго сильна, щоб просто бути її клієнтом. Якщо Америка не посприяє створенню ситуації, яка переконає   росіян, що найкращий варіант для їхньої країни — це зміцнення органічних зв'язків із трансатлантичною Європою, то це, ймовірно, перетвориться на проблему. І хоча утворення довгострокового російсько-китайського та російсько-іранського стратегічного альянсу малоймовірне, для Америки, очевидно, дуже важливо уникати політичних дій, які могли б відвернути Росію від оптимального геополітичного вибору. Таким чином, наскільки можливо, стосунки Америки з Китаєм та Іраном повинні будуватися з урахуванням їхнього впливу на геополітичні розрахунки Росії. Увічнення ілюзій стосовно великих геостратегічних варіантів може лише затримати історичний вибір, який Росія має зробити, аби покласти край своїй глибокій недузі.

Лише така Росія, яка охоче прийме нові європейські реальності (як економічні, так і геополітичні), зможе дістати внутрішню вигоду від зростання масштабів трансконтинентального європейського співробітництва в галузі торгівлі, зв'язку, інвестицій, освіти. Отже, участь Росії в Раді Європи — це крок у дуже правильному напрямку. Це перша ластівка подальших організаційних зв'язків між новою Росією та Європою, яка зростає. З цього також випливає, що коли Росія піде далі цим шляхом, у неї не залишиться іншого вибору, крім як повторити шлях, обраний постоттоманською Туреччиною, коли вона вирішила відмовитися від імперських амбіцій і свідомо стала на шлях модернізації, європеїзації та демократизації.

Жоден інший варіант не дасть Росії тих переваг, які вона одержить від сучасної багатої й демократичної Європи, пов'язаної з Америкою. Європа і Америка не загрожуватимуть Росії, якщо Росія буде неекспансіоністською національною і демократичною державою. Вони не мають до Росії територіальних претензій, які раніше або пізніше може висунути

Китай. Не мають вони і спільного з нею кордону, нестабільного та потенційно конфліктного, а саме таким є етнічно й територіальне нестабільний кордон Росії з мусульманськими країнами Півдня. Усе якраз навпаки: для Європи, як і для Америки національна й демократична Росія є бажаним у геополітичному плані утворенням, джерелом стабільності в нестійкому євразійському комплексі.

Отже, вибір на користь Європи та Америки (який дасть Росії відчутні переваги) ставить перед нею дилему: по-перше, їй доведеться зректися свого імперського минулого, а по-друге, погодитися на розширення Європою співпраці в галузі безпеки та політики з Америкою. Перша вимога означає пристосування до геополітичного плюралізму, який став переважати на просторах колишнього Радянського Союзу. Таке пристосування не виключає економічного співробітництва, яке, ймовірно, орієнтуватиметься на модель колишньої європейської зони вільної торгівлі, але в ньому не буде місця для обмеження політичного суверенітету нових держав — і то з тієї простої причини, що вони цього не бажають. Тут найважливіше, щоб Росія ясно й недвозначно прийняла факт незалежного існування України, її кордонів та її відмінної національної ідентичності.

З другим аспектом дилеми Росії буде, мабуть, ще важче змиритися. Відносини реальної співпраці з трансатлантичною спільнотою не можуть виходити з передумови, що ті демократичні держави Європи, які бажають бути її частиною, виключатимуться з цього процесу, якщо цього захочеться росіянам. Розширення цієї спільноти не слід штучно

прискорювати і, безперечно, його не слід пропагувати на антиросійській хвилі. Однак його не можна і не слід зупиняти на догоду політичним примхам, які віддзеркалюють застаріле уявлення про відносини безпеки в Європі. Демократична Європа має право вільно розширятися, це безконечний історичний процес, який не втиснеш у політичне визначені довільні географічні рамки.

Для багатьох росіян дилема цієї однієї альтернативи може спочатку і протягом ще деякого часу здаватися складною для розв'язання. Вона вимагатиме великої політичної волі, а також, можливо, видатного лідера, здатного зробити вибір та запропонувати концепцію демократичної, національної, справді сучасної та європейської Росії. Такого може ще довго не статися. Подолання посткомуністичної та постімперської кризи вимагатиме не тільки більше часу, ніж у випадку з посткомуністичними перетвореннями Центральної Європи, а й появи далекоглядного і стабільного політичного керівництва. Поки що російського Ататюрка не видно. І все ж, у кінцевому підсумку, росіянам доведеться погодитися, що національне визначення нової Росії — це акт не капітуляції, а визволення'. Вони повинні будуть визнати, що сказані Єльциним у Києві в 1990 р. слова про неімперське майбутнє для Росії були абсолютно доречними. Бо й справді, неімперська Росія і далі буде великою євразійською державою з найбільшою у світі територією.

За будь-якого розвитку подій нове усвідомлення того, «що таке Росія і де вона розташована, ймовірно, формуватиметься в кілька етапів, і протягом цього часу Захід має зберігати мудрість і твердість. Америка й Європа повинні допомогти в цьому Росії. Вони повинні запропонувати їй не тільки окрему угоду або хартію з НАТО; вони повинні також розпочати разом з Росією процес вивчення проблем формування трансконтинентальної системи безпеки та співпраці, яка піде значно далі розмитої структури Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). А якщо Росія зміцнить свої внутрішні демократичні інститути та досягне відчутного прогресу в економічному розвиткові, опертому на вільний ринок, не слід відкидати і її тіснішу взаємодію з НАТО та ЄС.

Водночас для Заходу (і передусім для Америки) не менш важливо здійснювати політику, яка підкреслюватиме значення дилеми єдиної альтернативи для Росії. Політична та економічна стабілізація нових пострадянських держав — це значний фактор, який підсилюватиме необхідність історичного переосмислення Росією своєї ролі та суті. Звідси випливає, що підтримка Заходом нових пострадянських держав (тобто гео-політичного плюралізму на теренах колишньої радянської імперії) має бути невід'ємною частиною його політики, спрямованої на те, щоб заохотити Росію недвозначно зробити вибір на користь європейського варіанту. Серед цих держав особливе геополітичне значення мають три: Азербайджан, Узбекистан та Україна.

Незалежний Азербайджан може послужити кордоном для доступу країн Заходу до багатого на енергоносії басейну Каспійського моря та Середньої Азії. І навпаки, підкорений Азербайджан означатиме, що Середня Азія може бути відрізана від зовнішнього світу і таким чином стане політичне вразлива до реінтеграційного тиску з боку Росії. Узбекистан, національне найжиттєздатніша та найгустіше населена країна Середньої Азії, становить головну перешкоду на шляху відновлення будь-якого контролю Росії над цим регіоном. Його незалежність — критично важлива для виживання інших середньоазіатських держав, і він найменш вразливий до російського тиску.

 

Проте Україна для нас найважливіша. В міру того як розширюватимуться ЄС і НАТО, Україна рано чи пізно стане перед вибором: вступати їй чи не вступати до цих організацій. Щоб зміцнити свій самостійний статус, Україна, ймовірно, захоче приєднатися до обох організацій, коли почне межувати з країнами, що є учасниками ЄС та НАТО, і коли внутрішні перетворення самої України дозволять їй претендувати на членство. Хоча на це знадобиться чимало часу, для Заходу вже не так і рано (далі зміцнюючи зв'язки з Києвом у галузі економіки та безпеки) визначити десятиліття з 2005-го по 2015 рік як реалістичні часові рамки для початку поступової інтеграції України і в такий спосіб послабити побоювання українців, що розширення Європи зупиниться на польсько-українському кордоні.

Росія, незважаючи на свій опір, імовірно, примириться з розширенням у 1999 р. НАТО на кілька центральноєвропейських держав, оскільки культурний та соціальний розрив між Росією й Центральною Європою після падіння комунізму дуже поглибився. Натомість Росії буде незрівнянно важче примиритися з приєднанням України до НАТО, адже зробити це буде рівнозначно визнанню, що доля України більше органічно не пов'язана з долею Росії. І все ж, якщо Україна виживе як незалежна держава, вона муситиме стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, а якщо вона стане частиною Центральної Європи, то їй доведеться повною мірою взяти участь у зв'язках Центральної Європи з НАТО та Європейським союзом. Якщо згодом і Росія погодиться на ці зв'язки, це означатиме, що й вона вирішила увійти до Європи. Незгода Росії буде рівнозначна тому, що вона відмовиться від Європи на користь своєї особливої «євразійської» ідентичності.

Ключовий момент, про який слід пам'ятати,— це те, що Росія не може увійти до Європи, якщо там не буде України, тоді як Україна може бути в Європі і без того, щоб Росія належала до Європи. За умови, що Росія таки захоче пов'язати свою долю з Європою, приєднання України до європейських структур, які розширяються, в кінцевому підсумку відповідає й інтересам Росії. Більше того, зв'язки України з Європою можуть стати поворотним пунктом для самої Росії. Проте це також означає, що вирішальний момент у стосунках Росії з Європою ще не настав — вирішальний у тому розумінні, що вибір України на користь Європи виведе на передній план необхідність для Росії вирішувати, якою буде наступна фаза її історії: чи й вона увійде до Європи, чи стане євразійським ізгоєм, не належачи фактично ані до Європи, ані до Азії і загрузнувши в конфліктах у своєму

близькому зарубіжжі.

Слід сподіватися на те, що відносини співробітництва між Європою, що розширюється, та Росією зрештою перетворяться із формальних двосторонніх стосунків на органічніші зв'язки в галузі економіки, політики й безпеки. У такий спосіб протягом перших двох десятиліть наступного сторіччя Росія, можливо, дедалі більшою мірою ставатиме невід'ємною частиною Європи, яка охоплюватиме вже не тільки Україну, а й сягатиме Уралу і навіть далі. Зв'язки чи навіть певна форма членства Росії в європейських  трансатлантичних структурах, у свою чергу, може відкрити туди двері для трьох кавказьких країн — Грузії, Вірменії та Азербайджану, які так палко прагнуть увійти в Європу.

Годі передбачити, як швидко зможе рухатися цей процес. Проте одне не викликає сумніву: він піде швидше, якщо буде сформована геополітична ситуація, яка заохотить Росію просуватися в цьому напрямі і водночас дозволить їй відкинути інші спокуси. І чим швидше Росія простуватиме до Європи, тим швидше «чорна діра» в Євразії заповниться суспільством, яке ставатиме все сучаснішим і демократичнішим. Прийняти дилему єдиної альтернативи — це для Росії вже не справа геополітичного вибору, а проблема усвідомлення імперативів виживання.

 



PAGE

PAGE 9