Конституція України - основне джерело конституційного права, Детальна інформація

б) постійні конституції — приймання на невизначений термін (наприклад, Конституції України).

За характеристикою форми державного устрою — федеративні конституції, конституції суб’єктів федерації, конституції унітарних держав.

Спираючись на цю класифікацію, можна охарактеризувати Конституцію України як писану конституцію унітарної держави з автономним утворенням; напівжорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень потребує в окремих випадках як спеціальних суб’єктів (спеціальне коло суб’єктів, які мають право вносити пропозиції щодо внесення змін і доповнень, затвердження змін на всеукраїнському референдумі), так і кваліфікованої більшості голосів (не менше 2/3 конституційного складу Верховної ради); народну (демократичну), конституцію, оскільки вона прийнята парламентом України від імені Українського народу.

Прийняттю Конституції України 1996 р. передуває прийняття: Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 р.); Концепції нової Конституції України (19 червня 1991 р.); Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), Закону ”Про правонаступництво” (12 вересня 1991 р.); офіційного проекту Конституції (2 липня 1992 р.), його нова редакція (2 жовтня 1993 р.); конституційних проектів політичних партій і окремих громадян України (1993-1996 рр.); Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України ”Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції” (8 червня 1995 р.); проекту Конституції (11 березня 1996 р.); проекту Конституції допрацьованого (5 травня 1996 р.). Усе це свідчить, що Конституція України 1996 р. Стала результатом значних зусиль держави і суспільства.

Виходячи з предмета правового регулювання Конституція України можна визначити як Основний закон України, який закріплює державний устрій, засади конституційного ладу, основи правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, основи організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування.

Конституція України юридичну, політичну, установчу, ідеологічну, організаційну, стабілізуючу, обмежувальну, зовнішньополітичну та консолідуючу функції.

Юридична функція Конституції проявляється в тому, що вона є Основним Законом держави, базою національної правової системи. Політична функція полягає в тому, що Конституція проголошує народовладдя, напрямки розвитку держави і суспільства. Установча функція Конституції проявляється в тому, що вона встановлює основні політико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему і структуру органів державної влади. Ідеологічна функція полягає в тому, що в Конституції містяться важливі ідеї політичної еліти. Організаційна функція проявляється в тому, що Конституція стимулює розвиток суспільних відносин, містить у собі положення програмного характеру, є базою стимулювання прогресивних політико-правових процесів державотворення. Стабілізуюча функція Конституції полягає в тому, що Основний Закон спрямований на стабілізацію соціально-економічних процесів. Консолідуюча функція виражається в тому, що будь-яка конституція — це результат соціальної злагоди. Обмежувальна функція Основного Закону полягає в тому, що конституційні норми визначають межі діяльності органів державної влади, стримують узурпацію та монополізацію влади певними структурами. Зовнішньополітична функція Конституції проявляється насамперед в тому, що Основний Закон є своєрідним паспортом держави, її конституційного ладу.

Принципи Конституції визначають її сутність. Вони носять нормативний характер і є обов’язковими для виконання. До головних принципів Конституції України належать: народовладдя, пріоритет прав людини і громадянина, поділ влади; соціальної, демократичної, правової держави; державного суверенітету; рівноправності громадян перед судом і законом.

2. Поняття виборчого права та виборчої системі України

Вибори як форма народного волевиявлення є одним із способів формування народом органів державної влади та місцевого самоврядування або інших інститутів. Це стосується насамперед формування представницьких органів законодавчої влади — парламентів, інституту президента, органів місцевого самоврядування.

Стаття 69 Конституції України визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Вибори — це спосіб формування представницьких органів, обрання службових осіб. Порядок виборів передбачений правовими нормами, які в сукупності становлять виборче право.

Виборче право — це система правових норм, які регулюють процес формування представницьких органів і обрання службових осіб. Розрізняють активне виборче право (право обирати) і пасивне виборче право (право бути обраним). Особа, яка має право голосу, називається виборцем, а всі виборці держави іменуються виборчим корпусом.

Виборча система — це система суспільних відносин, пов’язаних з формуванням складу представницьких органів шляхом виборів.

Вибори і виборчі системи поділяються на кілька видів залежно від суб’єктів виборів, часу і порядку їх проведення та інших обставин.

За суб’єктами виборів вибори поділяються на вибори до органів державної влади і органів місцевого самоврядування, зокрема, вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України, вибори депутатів Верховної

Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів сільських, селищних і міських рад, сільських, селищних і міських голів.

За часом проведення вибори на Україні поділяються на чергові, позачергові, повторні і вибори депутатів замість вибулих.

За порядком голосування і підрахунком голосів розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна).

Мажоритарна виборча система — це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій.

Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж уся його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Пропорційна виборча система — це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 48 країнах світу, в тому числі у 24 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті.

Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування за звичайний список кандидатів і жорсткий список (звичайний список кандидатів — це розташування прізвищ кандидатів у списку в алфавітному порядку; жорсткий — це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному порядку).

Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням мажоритарної і пропорційної виборчих систем. В Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки — у Литві, Грузії, Росії. Змішані виборчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Словенія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі.

В Україні 24 вересня 1997 р. Прийнято новий Закон ”Про вибори народних депутатів України”. В ньому визначено виборчу систему, за якою мають відбуватися вибори: народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.

Вибори в парламент України проводяться за лінійним змішуванням — із 450 депутатів 225 з них обираються в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а інші 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування в Україні проводяться на основі мажоритарної системи відносної більшості.

Загальні висновки

Минуло майже шість років після прийняття Верховною Радою України у знаменну ”конституційну ніч” нової Конституції — Конституції України 1996 р. Це дійсно історична подія у житті українського народу, який після довгих століть поневолення з боку російського царизму, десятиліть більшовицької диктатури виборів справжню незалежність своєї держави — головної політичної умови для практичної реалізації народного суверенітету.

Проте досвід останніх років розвитку українського суспільства переконливо свідчить, що одного правового незалежного стану держави недостатньо для того, щоб вона була і справді незалежною, і справді демократичною. Як свідчить світовий досвід, для цього має бути достатньо розвиненою економічна база суспільства, міцною і цілеспрямованою щодо проведення соціально-економічних, управлінських реформ, боротьби із корупцією та іншими видами злочинності державна влада, професійно підготовлені й чесні кадри в усіх ланках державного апарату. На жаль, сьогодні цих найважливіших якостей в економічному та політичному житті українського суспільства явно бракує, а діяльність значної кількості політичних партій та об’єднань спрямована не на досягнення розумного компромісу в процесі вирішення практичних питань державної політики, а на розпалювання вкрай небезпечної ворожнечі між різними політичними силами, що діють в Україні.