Методи оцінки активів підприємства при реформуванні відносин власності, Детальна інформація

Методи оцінки активів підприємства при реформуванні відносин власності
Тип документу: Реферат
Сторінок: 4
Предмет: Економіка
Автор: Олексій
Розмір: 17.9
Скачувань: 1049
Методи оцінки активів підприємства при

реформуванні відносин власності

З переходом до ринкової економіки проблема оцінки об'єктів обліку набуває все більшого значення для всіх учасників ринку. Це пов'язано з тим, що оцінка дає можливість визначити те, чим володіє власник, а також співвідношення між окремими групами майна підприємства.

При створенні нових господарських формувань в процесі приватизації важливе значення має правильна оцінка вартості майна підприємств. На її підставі фізичні та юридичні особи можуть визначити доцільність участі у приватизації того чи іншого підприємства, оцінити власні можливості й вибрати форму участі.

Зазначимо, що оцінка є однією з найважливіших і разом з тим найскладніших проблем бухгалтерського обліку в ринковій економіці на відміну від планової, при якій методи оцінки були директивними, тобто встановлювалися централізовано. Тому в діяльності вітчизняних бухгалтерів і економістів склались досить спрощені погляди щодо оцінки. В більшості підручників з теорії бухгалтерського обліку в основному зазначалось, що оцінка і калькуляція є способом вартісного вимірювання об'єктів бухгалтерського обліку. При цьому суть і значення цього важливого прийому не розглядались. Необхідність проведення ринкових оцінок несправедливо ігнорувалась, і з часів становлення радянської влади за основу був прийнятий метод оцінки за собівартістю, запропонований Рудановським, що «дожив» до економічних реформ. Вперше про можливість використання в Україні різних методів оцінки майна вказується в ст.20 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (4.03.1992 р.), а саме: «Визначення початкової ціни об'єкта приватизації або розміру статутного фонду господарського товариства, що створюється на основі державного підприємства, здійснюється, виходячи з оцінки у відновній вартості основних фондів за вирахуванням їх зносу, фактичної вартості оборотних фондів та врахування дебіторської та кредиторської заборгованості відповідно до методики, що затверджується Кабінетом Міністрів України. У випадках, передбачених Державною та місцевими програмами приватизації, початкову ціну майна державного підприємства може бути змінено з урахуванням потенційної прибутковості (1, с. 5(.

Крім того, оцінка є найбільш важливою, відповідальною і трудомісткою ділянкою роботи при здійсненні приватизації підприємств. Відсутність відповідної інформації або неправильні практичні методи обліку (що було характерним для минулого) робить оцінку особливо ускладненою, майже неможливою. Це, в свою чергу, породжує проблеми забезпечення соціальної справедливості. Нерозуміння методів оцінки і концепцій обліку, а також відсутність транспарентності процесу можуть поставити під загрозу всі програми приватизації. Тому доцільно, на наш погляд, розглянути різні підходи щодо трактувань оцінки теоретиками обліку в історичному аспекті. Це дасть можливість зробити певні висновки відносно вибору методики оцінки, що має велике значення в період економічних реформ, особливо - в умовах приватизації.

З теорії та історії практичної бухгалтерії відомі кілька концепцій вартісного вимірювання в обліку. Причому, кожна з них володіє своїм внутрішнім логічним підходом і цільовим спрямуванням. Система вартісних оцінок, що використовується в бухгалтерському обліку, має багатофункціональний характер. Цією обставиною пояснюється співіснування різноманітних грошових оцінок (від планових, облікових, стандартних, кошторисних та інших до ринкових цін, за якими ведуться реальні розрахунки між діловими партнерами) жодна з яких не може мати абсолютного значення . Оцінку як економічну категорію можна аналізувати з різних сторін і на різних рівнях абстракції. Зокрема, важливими є такі критерії: перший — точка зору суб'єкта, який оцінює майно; другий —на який момент часу така оцінка виконується; третій — продається чи купується цінність (мається на увазі призначення цінності). Звідси випливає безліч різноманітних трактувань щодо поняття оцінки як економічної категорії і методики її здійснення.

Оцінка як один з елементів бухгалтерського обліку відіграє досить важливу роль відіграє при приватизації. До речі, слід обережно підходити до питань оцінки підприємств, що приватизуються, оскільки в сучасних умовах (коли Україна лише входить у ринок) дуже важко визначити, скільки коштує об'єкт приватизації і якою є розумна ціна передачі активів із державної власності в приватну. Виникає ряд проблем щодо вибору методів оцінки, особливо –під час приватизації підприємств АПК. Тому важливе значення має аналіз трактувань методики оцінки теоретиками обліку в історичному аспекті.

Довгий час теоретики розділялись на дві групи щодо питання оцінки роботи бухгалтерії. Наприклад, Ф.Ляйтнер дотримувався точки зору, що бухгалтерія не робить самостійно ніяких оцінок, а лише переймає їх, зокрема собівартість певних об'єктів, як визначений факт. Цю ж точку зору підтримував А.Гуляєв, який писав, що оцінка частин майна належить швидше до завдань політичної економії і господарської політики, ніж до рахівництва.

На наш погляд, оцінка безпосередньо визначається бухгалтерією. Щодо цього можна навести слова Е.Леоте і А.Гільбо, які вважали, що ціни отримуються внаслідок лічби, а не встановлюються довільно на основі більш або менш достовірних оцінок.

Серед теоретиків обліку, які в своїх роботах висвітлювали питання методів оцінки, можна виділити три групи. До першої належать дослідники, які пропагували так званий історичний метод оцінки, тобто за собівартістю. Перші відомості про цей метод ми знаходимо в знаменитому “Трактаті про рахунки і записи” італійського математика Луки Пачолі, з чиїм іменем пов'язують народження бухгалтерії як науки. Пізніше оцінку за собівартістю в своїх працях відстоювали Бюш, Аушпург, Гюглі, А.Шибе, К.Одерман, Байгель, А.Кальмес, Р.Фішер, П.Герстнер, В.Осбар та інші, які стверджували, що оцінка за собівартістю є найближчою до конкретних умов господарського життя. Е.Леоте і А.Гільбо так висловлювалися з цього приводу: «Оцінка за собівартістю або за ціною придбання є єдино реальною і в той же час справедливою, тому що поточний баланс не є ліквідаційним і неможливо встановити вартість предмета за іншою оцінкою, крім собівартості, поки цей предмет не продано» ( 4, ст. 98(.

Рішуче підтримували за оцінку за собівартістю інституалісти-теоретики бухгалтерського обліку англо-американської школи (ХХ ст.) на чолі з англійцем Ф.Пісклеєм. На їхню думку, бухгалтер повинен підтримувати оцінку активів на первісному рівні, тобто за собівартістю. Це дасть змогу, в свою чергу, правильно вирахувати кінцевий фінансовий результат, оскільки створить умови для того, що у Франції називали перманентним інвентарем, а в Америці це вилилося у вимогу до активів — ні дооцінки, ні оцінки. Ф.Пісклей підкреслював, що незмінність оцінки (перманентність інвентарю) приводить до створення прихованих резервів, однак, це виправдовується оправдується з двох причин: 1) не можна вважати фінансовим результатом те, що не виявлено в грошах, і 2) підприємство має право користуватися автономією. [5,  163].

Доцільно також виділити погляди А.Ч.Літтлтона, Р.Антоні, Ю.Ідзірі, які відстоювали метод оцінки за фактичними витратами, а переоцінку щодо очікуваних прибутків відкидали як явно не коректну процедуру. До речі, в своїх працях А.Ч.Літтлтон розглядав категорію ціни з двох точок зору: 1) політекономічної, де вона визначається попитом і пропозицією, і 2) бухгалтерської, де вона вимірюється витратами. Р.Антоні вважав, що тільки так звана історична оцінка виділяється реалістичністю, простотою в роботі, позбавляє облік від суб'єктивізму і складних процедур, пов'язаних з переоцінкою засобів і фінансових результатів, оскільки: 1) збільшення прибутку за рахунок інфляції необхідно розглядати як реальну добавку (кон'юнктурну премію), і 2) продажна ціна залежить від кон'юнктури, а не від бухгалтерської калькуляції одиниці виробу.

Досить влучним, на наш погляд, є вислів Жана Бурнисьєна (1919) про те, що ціна речей не виражає їх цінності, а тільки відносини між цінностями у визначений момент. Отже, бухгалтерія не дає нам вартість по суті, а лише співвідношення вартостей облічуваних об'єктів. При цьому Ж.Бурнисьєн вносить суттєву поправка: ціни дають співвідношення вартостей на кожен момент, а в бухгалтерії поточні оцінки змішуються з оцінками минулих, інколи досить віддалених, періодів, коли співвідношення між цінами були іншими. Тому для практики Ж.Бурнисьєн рекомендував прийняти оцінку за собівартістю.

Серед вітчизняних вчених, які пропагували оцінку за собівартістю, слід виділити А.П.Рудановського Він визначав оцінку, як засіб виявлення фінансового результату, який може виникнути лише в процесі реалізації і не повинен виступати засобом довільних переоцінок, оскільки всі цінності показуються за собівартістю. Метод оцінки за собівартістю застосовується в нашій практиці з початку заснування радянської влади і залишається майже без змін до останнього часу.

Проте варіант оцінки за собівартістю не задовольняв багатьох бухгалтерів, бо не давав можливості для співставлення створених цінностей, збільшуючи активи на суму прихованих збитків, що інколи призводило до заниження прибутків.

Цю точку зору відстоювали спеціалісти обліку, які пропагували метод оцінки за поточними ринковими цінами. Початок так званій кон'юнктурній оцінці за продажними цінами поклав італійський вчений Анжело ді Пієтро (ХVІ ст.). Він писав: «Залишки будемо рахувати за тією ціною, за якою сподіваємося їх продати»[5, с.48].Зазначимо, що тривалий період серед німецьких теоретиків кон'юнктурна оцінка у викладі Пасшье Гессенса (1954 р.) була най переконливішою. Такий підхід підкріплювався ще й авторитетом великого німецького математика і філософа Г.В.Лейбніца, який також займався проблемою оцінки, пропонуючи експертну оцінку, орієнтовану на продажну ринкову вартість. Метод оцінки за ринковою вартістю пропагували Ф.Фельдендорф, Ф.Штромбен, Р.Пассен, Р.Штерн, І.Кольверо та інші. Більш глибоко теорію методу оцінки за поточними цінами розглядав І.Кольверо (1912 р.). Він пропонував ліквідаційну оцінку, зауважуючи, що неможливо провести оцінку майна, передбачаючи, що воно неодмінно реалізується, і в той же час не брати до уваги тих змін в цінностях, які відбуваються внаслідок ліквідації. Разом з цим він пропонував таку класифікацію оцінок: 1) ціна покупки (фактична ціна); 2 ) ціна покупки на день складання балансу; 3) продажна ціна у випадку ліквідації; 4) звичайна продажна ціна; 5) мінімальна ціна (мінімальне значення або ціни придбання чи ціни продажу).

Серед теоретиків англо-американської школи ідею оцінки за реальними (поточними) цінами пропонували персоналісти. Послідовно відстоював такий підхід Вільям Ендрю Патон. Він пропонував переоцінювати кожен вид цінностей за поточними ринковими цінами, при цьому первісну оцінку рекомендував зберігати лише для довідок. Підхід В.Е.Патона підтримував також Рассел Стівенсон.

Представники другої течії, так званої конвертованої бухгалтерії Вімбла (Південно-Африканська Республіка) пропонували проводити переоцінку за співвідношенням валютних курсів. У сучасних умовах стабілізований варіант прийнятий в Німеччині, а конвертований — у Франції. На наш погляд, помилка конвертованої бухгалтерії полягає в підміні функції міри вартості функцією засобів обігу.

Отже, персоналісти, безумовно, виступали за переоцінку. Вони вважали, що реальність обліку досягається систематичною переоцінкою активів підприємства, і лише цей метод дозволяє уникнути прихованих резервів.

Серед вітчизняних вчених метод оцінки за ринковою вартістю в 20-ті роки пропонував С.Ф.Глебов. На його думку, всі цінності доцільно показувати за цінами 1913 року з проведенням систематичної переоцінки.

Деякі вчені, співставляючи наслідки методики оцінки за собівартістю (так звана «історична» оцінка) і за поточною ринковою вартістю, намагалися знайти компромісне вирішення цієї проблеми. Це привело до виникнення нових підходів щодо оцінки, і відобразилося в працях представників англо-американської школи, зокрема Г.К.Дейниса, К.Гриіра, Джона Каннінга і Монтгомері.

Як бачимо вирішення проблеми оцінки, підтверджує висновок про те, що за кожним методологічним і методичним положенням стоять інтереси певних груп. Наприклад, персоналісти, пропонуючи переоцінку, виражали тим самим інтереси постачальників, кредиторів, акціонерів. Їх цікавило не те, скільки витрачає адміністрація, а те, скільки коштує реально сьогодні майно цього підприємства. Інституалісти, навпаки, відстоювали інтереси власника. За висловлюванням Ф.Пісклея, адміністрація підприємства повинна знати, скільки фактично затрачено на засоби, і який фактично отримано результат її господарської діяльності —прибуток чи збиток.

Крім трьох напрямів щодо методів оцінки, що розглянуті вище, доцільно зупинитися на суб'єктивістському підході до оцінки, який набув широкого розповсюдження в німецькій економіці. Початок цьому підходу поклав Б.Больцано, який стверджував, що суб'єктивне є реальним для певного випадку. І.П.Крайберг (також прихильник суб'єктивістського підходу до оцінки) з цього приводу писав: «Однією схематичною формулою питання про оцінку не вирішується. Взагалі існує лише передбачення закону, за яким частини майна (включаючи дебіторів) повинні оцінюватися за дійсною вартістю в момент складання балансу. Ця фактична вартість визначається на розсуд підприємця, беручи до уваги ту роль, яку окремі частини майна відіграють в торговому або промисловому підприємстві». І.П.Крайберг вважав, що кожна стаття балансу повинна оцінюватися за тими принципами, які найбільшою мірою підходять для неї.

Спробою вирішення проблеми оцінки була так звана потенційна оцінка запропонована Ж.П.Дюмарше. Суть її зводилася до того, щоб показати цінності за продажними цінами на момент складання балансу (дати реальність і співставність балансу) і визначити результати господарської діяльності за принципом перманентного інвентаря (відобразити результат, отриманий лише під час господарського процесу). Це досягалося шляхом ведення регулюючих оцінку рахунків (контрарних і доповнюючих). Зазначимо, що теорія Ж.П.Дюмарше мала вплив і на нашу облікову практику. Це проявилося в тому, що у практиці господарств колишнього Радянського Союзу, а тепер і України використовувалися такі рахунки, як «Вилучені кошти» і «Торгова знижка (націнка)» тощо; останній рахунок повинен трактуватися як потенційний (можливий) прибуток підприємства, але реальною величиною він стане лише в тому випадку, якщо товари будуть продані.

Суб'єктивні оцінки, які пропонувалися різними теоретиками, можна згрупувати за трьома напрямками: 1) експертна оцінка (спеціалісти оцінювали важливість конкретного об'єкта для підприємства); 2) оцінка, величина якої залежить від суми доходу, що приносить майно, яке оцінюється (цей напрямок відстоював у 1916 р. А.М.Галаган); 3) дворядна оцінка —для предметів, які призначені для продажу, і окремо для предметів, які залишаються для підприємства.

Досить важливим, як на наш погляд, є пропозиція Германа Рема, який стверджував, що оцінка прямо залежна від її мети. Наприклад, одна справа, якщо ви збираєтесь продати підприємство, і зовсім інша - якщо ви збираєтесь його розширити. У першому випадку в основі оцінки лежить оборот, у другому —прибуток.

Найбільше, на наш погляд, заслуговує уваги точка зору Л.І.Гуляєва, який зазначав, що «оцінка повинна бути не дорожчою від тієї вартості речей, за яку вони могли би бути продані в будь-який час». В його роботах визначені прийоми оцінки майна, зокрема він писав: 1) товари, призначені для продажу, оцінюються за своєю вартістю, а якщо ця вартість вища від ринкової, то за ринковою ціною; 2) земельні ділянки оцінюються за продажною ціною або методом капіталізації середнього доходу; 3) при оцінці процентних паперів з двох цін (біржової і покупної) беруть нижчу; 4) рухоме майно та інші предмети, призначені для використання, оцінюються за тією вартістю, за якою вони обійшлися нам самим, причому з цієї вартості робиться знижка на кількість років використання предметів; 5) будівлі оцінюються за вартістю придбання, якщо ми придбали їх в готовому вигляді, або за вартістю витрат на їх будівництво; 6)  дебіторська заборгованість показується за фактичною ціною; 7)  заборгованість кредиторам показується повністю».

Цю ж думку підтримував Флеймман, вважаючи, що грошовий вимір носить штучний, надуманий характер, оскільки значна частина продукції в сільському господарстві взагалі не продається, а споживається в своєму господарстві, а те, що призначене для продажу, до тієї пори, поки не буде продано, не може бути і оцінено в грошах.

Прихильники уніграфічної групи, бухгалтери-аграрники, зокрема Н.П.Заломанов, С.Н.Четверинов, А.Р.Ніппа вважали, що оцінка об'єктів (інвентарю, готової продукції, затрат) особливо в сільському господарстві не може бути точною і майже завжди носить умовний характер. А оскільки ця оцінка служить основою для нарахування амортизації і фінансових результатів, то і останні, безперечно, також стають умовними.

The online video editor trusted by teams to make professional video in minutes